Футбольна олігархономіка: засилля бізнесу та політики загрожує розвитку національного футболу

11червня за півтори години до стартового матчу збірної України проти Швеції на Євро-2012 на одному з перехресть поруч із НСК “Олімпійський” пішохідну зебру перетинає автівка з несподіваним екіпажем — президентом київського “Динамо” Ігорем Суркісом за кермом, власниками дніпропетровського “Дніпра” й харківського “Металіста” Ігорем Коломойським та Олександром Ярославським у салоні. То лише на людях вони непримиренні опоненти. Хтось наївний після їхніх публічних висловлювань навіть подумає, ніби вони ворогують. А насправді — бавляться у футбол, наче діти в “Монополію”. Свою діяльність називають мало не доброчинною. Проте, як і на монополізованих ними ринках, українські олігархи так само монополізують футбол. Думки вболівальників, звісно, ніхто не питає.

Футбольні іграшки

Згідно із класичною європейською моделлю, футбольний клуб — це структура на кшталт акціонерного товариства відкритого типу. Більшість акцій у ньому належить уболівальникам. Щоб стати співвласником, достатньо заповнити анкету й сплатити внесок. Саме за таким принципом досі функціонує іспанська “Барселона”. Вболівальники клубу дістають право голосу на щорічних перевиборах його президента й можуть тим самим впливати на внутрішні процеси.

Та поступово ця практика відходить у минуле. Точкою нового відліку став липень 2003-го, коли російський олігарх Роман Абрамовіч придбав контрольний пакет акцій лондонського “Челсі”. Це було щось абсолютно нове, не до порівняння з діяльністю Сільвіо Берлусконі в “Мілані” від кінця 1980-х. Доти діяв ліміт на кількість легіонерів у команді (не більш ніж три на полі), й це обмеження слугувало стримувальним фактором. Річ навіть не в тому, що на британський футбольний ринок прийшли небачені досі гроші, й одна людина, маючи необмежені фінансові можливості, почала скуповувати найкращих гравців за страшенні суми. І навіть не в тому, що після тих бездумних покупок ціни на абсолютно посередніх футболістів підскочили до небувалих висот. Абрамовіч створив прецедент під умовною назвою “футбольна іграшка”. Найбільші грошові мішки світу побачили, що гра “футбольний менеджер” існує не тільки в комп’ютерному варіанті. Стаючи власником того чи того клубу вони можуть переслідувати різну мету, наприклад, банально “відмити” ту частину своїх доходів, які, скажімо так, були виведені з-під оподаткування (багато клубів приховують фінансову звітність, не афішують реальних зарплат футболістів, їхніх трансферів). Натомість Абрамовічу, вочевидь, також було важливо швидко отримати перепустку у вищий світ Лондона. А от Берлусконі небезуспішно використав “Мілан” із політичною метою.

Інший російський олігарх, Алішер Усманов, викупив контрольний пакет акцій лондонського “Арсеналу”. Американський бізнесмен Малькольм Ґлейзер заволодів “Манчестер Юнайтед”. Об’єднавши під клубними знаменами футболістів збірних усього світу, мільярдери перетворили гру на бізнес і тим самим убили саму сутність англійського футболу. Вболівальникам це не подобалось. Але їх ніхто не питав. Під маркою боротьби з хуліганами комерційна організація “Англійська прем’єр-ліга” фактично винищила сам фанатський рух. Не дивно, що тамтешні шанувальники шкіряного м’яча віднедавна кажуть: “Хочете побачити британський футбол — не дивіться Прем’єр-ліги”.

Найбільший опір цим тенденціям спробували чинити прихильники “Манчестер Юнайтед”. Створивши трест уболівальників клубу, вони намагалися довести, що команда має належати саме їм, а не бізнесменам. На знак протесту проти суттєвого підвищення цін на квитки тисячі фанатів відмовилися продовжувати сезонні абонементи. Втім, переконавшись у безперспективності цієї боротьби, фани створили альтернативний клуб “Юнайтед оф Манчестер”, який виступає в нижчих англійських дивізіонах.

До абсурду ситуацію довели нові власники іншого ФК з того самого міста “Манчестер Сіті”. Відтоді як 2008-го команду придбала корпорація “Абу-Дабі Юнайтед Груп” на чолі з шейхом Мансуром, на футбольні трансфери було викинуто £987 млн, причому понад половину витратив особисто власник. Аби переконатися, що це аж ніяк не бізнес, а банальна забавка олігархів, достатньо порівняти витрати на зарплати футболістів із прибутками клубу — £390 млн проти £365,3 млн.

Поступово спортивна олігархоманія охоплює всю Європу. Настільки, що фанати Старого світу об’єдналися під гаслом “Against Modern Football” (“Проти сучасного футболу”). Вони хочуть зарадити засиллю легіонерів у командах і наполягають на тому, щоб повернутися до попереднього ліміту: три іноземці в основі. Інша вимога — зниження зарплат і повернення Кубкові чемпіонів його первісного вигляду, коли в головному клубному турнірі континенту грали тільки переможці.

Український інтернаціонал

Утім, на ці заклики ніхто не реагує. Зокрема, і в Україні. Звісно, суми в нашому футболі крутяться не такі захмарні. Офіційний річний бюджет донецького “Шахтаря”, яким володіє Рінат Ахметов, перевищує $150 млн. У головному місті Донбасу першими наслідували англійський приклад й фактично ліквідували фанатські сектори. “Шахтар” уже давно перестав орієнтуватися на вітчизняних виконавців. Тренер команди румун Мірча Луческу у своїй книжці “Моя шахтарська історія” прямо зазначає, що згідно з його тренерською філософією українці в цьому ФК можуть грати лише в обороні та у воротах. Бомбардирські ролі віддані виключно іноземцям, насамперед бразильцям. Мотивація: вони генетично більш схильні до технічної гри.

Виходить, хоч би як працювала клубна академія, шанс пробитися до першої команди “Шахтаря” мають лише гравці оборонного плану. Та й лише тому, що в українському чемпіонаті існує ліміт на легіонерів, проти якого відкрито виступає Луческу. Та оскільки головний натхненник цього обмеження Григорій Суркіс залишить посаду президента Федерації футболу України вже у вересні й замість нього, ймовірно, ФФУ очолить ставленик Донецька, кількісний ценз на іноземців може зникнути найближчим часом.

Схожої з тамтешньою концепції розвитку футболу дотримується й власник харківського “Металіста” Олександр Ярославський. Понад те, щоб обійти ліміт, у слобожанській столиці керуються принципом натуралізації закордонних спортсменів. Упродовж останніх років українцями стали серби Дишленкович та Девич, а також бразилець Едмар. Тривалий час точилися розмови щодо надання нашого громадянства сенегальцеві Папа Ґуйє.

Показово, що жоден олігарх навіть про людське око не говорив про необхідність створення суто української команди, зокрема за принципом “Атлетика” з Більбао, де впродовж десятиліть грають виключно спортсмени з баскським корінням. Кілька років тому декларував такі наміри хіба що власник львівських “Карпат” Петро Димінський. Однак балачки так і залишилися балачками. За останніх півтора сезону львівський клуб заполонили другосортні найманці, а приблизно того самого рівня українці не мають можливості грати й попросту йдуть із футболу. І що показово, це команда, в якій на ключових ролях були раніше наші співвітчизники; тоді вона двічі поспіль посідала п’яте місце в чемпіонаті України й добре заявила про себе в єврокубках. Нинішній “карпатський” інтернаціонал ледве утримався в елітній лізі.

Данина моді

Зрештою, якщо власники “Шахтаря” й “Металіста”, не дотримуючись національних інтересів, бодай мають чітку стратегію клубного розвитку, то решта команд не можуть похизуватися ні тим, ні тим. Вітчизняні олігархи сприймають футбол швидше не як гру, а як данину моді. В нинішніх українських реаліях бути мільйонером і не мати команди, наче ознака поганого тону. Одначе, купивши її, багатії не завжди тямлять, що з нею робити й навіщо вона їм узагалі потрібна. Як наслідок — стихійний менеджмент, відсутність чітких принципів формування складу і стратегії клубного розвитку.

Однак, відкати — це біда всього сучасного спорту, й не лише в Україні. Своєрідність нашого футболу полягає в тому, що він розділений за сферами впливу на дві умовні групи. Щоб їх окреслити, достатньо придивитися до списку телевізійних пулів під час матчів української Прем’єр-ліги. Ігри однієї групи показують на каналі “Футбол” Ахметова, другої — на “2+2” Коломойського. Насправді команди не просто розподілені за трансляційними гілками — вони безпосередньо пов’язані одна з одною.

Окрім дніпропетровського “Дніпра”, структурам Ігоря Коломойського приписують фінансовий контроль іще й над криворізьким “Кривбасом”, луцькою “Волинню”, київським “Арсеналом”, львівськими “Карпатами”. Крім того, його “ПриватБанк” є генеральним спонсором київського “Динамо”. На додачу компанія групи “Приват” Ігоря Коломойського утримує першолігового “Нафтовика” з Охтирки.

Деякі джерела стверджують, що структури Ріната Ахметова сприяють маріупольському “Іллічівцю”, луганській “Зорі”, ПФК “Севастополь”.

Аби запобігти корупції у футболі, зокрема договірним матчам, у регламенті УЄФА прописано пункт, згідно з яким одна людина чи структура не може володіти більш ніж однією командою. Не в країні, а на континенті. Однак УЄФА чомусь закриває очі на монополізацію футболу в державі, яка приймає фінальну частину Євро-2012. Чи варто дивуватися цьому в умовах, коли зі спорту чимдалі затятіше ліплять бізнес, забуваючи про власне змагальну складову й некомерційні принципи?

Звісно, можна парирувати, мовляв, Ахметов своїм коштом побудував суперсучасний стадіон у Донецьку, Ярославський — у Харкові, Климов — у Одесі. Усі вони, як і Суркіс у Києві, створили найкращі в Європі тренувальні бази. Та чи не показово, що, попри ілюзорні й ситуативні успіхи окремих клубів у єврокубках, наша збірна бачиться слабшою за свій склад другої половини 1990-х, початку й середини 2000-х років, коли олігархи лише починали поглинати вітчизняний футбол. Зрештою, за весь час “стрімкого розвитку” цієї сфери в Україні після Шевченка не з’явилося жодної знакової особистості світового рівня.

Система відкатів і гастролери

Оскільки в більшості українських клубів кадрова вертикаль підготовки молоді або повністю відсутня, або майже не спрацьовує, команди комплектують методом найменшого спротиву за рахункок дешевих другосортних легіонерів, на контрактах яких за допомогою відкатів заробляють і ті, хто їх продає, і ті, хто виступає ініціатором купівлі. Найдивовижніше, що такі схеми раз по раз використовують як скаути команд-аутсайдерів, так і селекціонери лідерів. Отож не варто дивуватися, коли у провідних колективах з’являються “гастролери” рівня Дуду, Леандро Алмейди чи Фаркаша.

Цитата

Тобаяс Джоунс. Потаємне серце Італії (“Темпора”, 2012)

“Берлусконі — зразковий олігарх. Він став власником ФК “Мілан” у 1986 році і врятував його від банкрутства. За офіційною агіографією II Cavaliere, це було здійснення його дитячої мрії... Досягнення берлусконівського “Мілана” вражаючі. За 15 років його керівництва “Мілан” здобув у загальному 18 трофеїв: Scudetti, європейські кубки, суперкубки, інтерконтинентальні кубки... Звісно, як і всюди, були дві сторони медалі: епічний успіх футбольного президентства Берлусконі — на противагу дивним фінансовим справам, які він таємно робив і в яких його звинуватили. Берлусконі займався цією аферою, бо так багато людей були засліплені успіхом, мало хто думав про скандали, і тому вже не вперше в італійській історії він відкрито прагнув поєднати політику і футбол”.

Іван ВЕРБИЦЬКИЙ