Франція шукає нове місце у світі: як Париж переглядає принципи своєї зовнішньої політики

Париж усвідомлює необхідність переосмислення своєї ролі та стратегії на світовій арені, адаптації до нових реалій та пошуку нових напрямків для забезпечення національних інтересів.

Змінювати доводиться усі напрями зовнішньої політики.

Путінська Росія, яку Париж тривалий час бачив одним із фокусів зовнішньої політики, остаточно стала нерукоподаваною для більшості держав світу, включно із США; в Африці французький вплив стикається з дедалі більшими перепонами...

Але Франція здавна відома своєю готовністю йти всупереч політиці Вашингтона. І зараз це знову дуже помітно — і в російській, і в українській, і в китайській тактиці та стратегії французької влади.

Тож варто розібратися, які зовнішньополітичні пріоритети визначив для себе та для Франції президент Еммануель Макрон.

Африка: кінець Françafrique

26 липня у Нігері відбувся військовий переворот, який остаточно зруйнував систему Françafrique, тобто історичного впливу Парижа в колишніх колоніях самої Франції та Бельгії у державах на південь від Сахари, який допомагав Франції зберігати великодержавний статус.

Хоча насправді деконструкція Françafrique тривала вже багато років і має кілька причин.

До неї доклався провал операції “Бархан” французьких збройних сил проти ісламістських терористичних угруповань (Боко Харам, Аль-Каїда), яка проходила у п’ятірці держав Сахелю: Малі, Чаді, Буркіна-Фасо, Мавританії та Нігері. Ця операція, що тривала з 2014 року, продемонструвала нездатність Франції бути гарантом безпеки для африканських країн: попри періодичні локальні успіхи на кшталт ліквідації польових командирів, терористи охоплювали дедалі більшу територію.

Як наслідок, у 2020—2022 роках нова влада Малі та Буркіна-Фасо зажадала виходу французької армії зі своєї території, і Париж був змушений де-факто визнати поразку і згорнути “Бархан”.

М’яка сила Франції у Сахелі теж не спрацювала.

Попри те, що французький бюджет протягом багатьох років надавав спонсорську підтримку країнам Сахелю, це не призвело до реальних змін у сферах охорони здоров’я, освіти, забезпеченні водою та продовольством чи до зниження напруженості в регіоні. Натомість на континенті виникли стійкі антифранцузькі настрої — і серед еліт, і у пересічних громадян. Францію звинувачували у неоімперіалізмі, а на численних акціях протесту люди вимагали зменшення французької присутності на континенті.

Втім, Африка для Франції ще не втрачена. У низці прибережних держав, як-от Кот-д'Івуар, Сенегал та Габон, досі керують дружні до Парижа еліти та зберігається французька військова присутність.

Чому Африка важлива для Франції? Достатньо згадати про природні багатства африканського континенту. Наприклад, про уранові копальні у втраченому через переворот Нігері (він донедавна був третім після Казахстану та Австралії постачальником урану до ЄС та Франції).

Та ключова зміна — це те, що Франція перестала бути головним торговельним партнером для більшості країн Західної Африки, як це було ще з 20 років тому. Вона давно поступилася цією роллю Китаю, а загалом частка Франції на африканських ринках нині становить лише близько 4%, з яких значну частину беруть середземноморські країни півночі континенту, а не держави південніше Сахари.

Франція дедалі менше може розраховувати на освоєння уранових копалень у Нігері чи інших багатств у колишніх колоніях, хоча для кожного звичного постачальника Париж вчасно знайшов альтернативи (наприклад, для урану це Намібія, ПАР).

Але французька стратегія в Африці, по суті, втратила чітку та довгострокову мету.

Боротьба на двох океанах

На тлі ослаблення позицій в Африці Париж нарощує присутність в іншій частині світу — в Індо-Тихоокеанському регіоні. Символічно, що в момент військового перевороту в Нігері президент Макрон перебував з історичним турне в Океанії.

Цінні породи промислових риб, великі поклади корисних копалин, родовища енергоресурсів, кольорових і рідкісноземельних металів привертають увагу багатьох гравців, і Франція хоче бути в тренді.

Ще у травні 2018 року під час візиту до Нової Каледонії (це — заморське володіння Франції у Тихому Океані) Макрон оголосив Францію “великою індо-тихоокеанською державою”. І Пʼята республіка справді має право називатися такою, тому що має територіальні володіння від західного узбережжя Індійського океану (острови Реюньйон і Майотта) до східної частини Тихого океану (атол Кліппертон), де проживає близько 1,5 млн французьких громадян.

Нова Каледонія перебуває у списку Комітету ООН з деколонізації з 1986 року, але три референдуми закінчилися перемогою супротивників незалежності.

Канаки, корінний народ, не визнали результатів референдуму 2021 року і бойкотували візит Макрона у 2023-му. Та президент Франції вважає, що результати є остаточними, і попереджає, що розпалювання сепаратизму може рано чи пізно призвести до спалахів насильства. В якості бонусів Макрон пообіцяв нові соціально-економічні програми, інвестиції у проєкти із захисту довкілля Нової Каледонії.

Інтерес Парижа пояснюється не тільки геополітичним аспектом, але й економічним. Найважливіший сектор економіки цієї території — видобуток та виплавка нікелевої руди. У Новій Каледонії — приблизно 10% від світових запасів нікелю, який є важливим для виробництва акумуляторів електромобілів.

З Нової Каледонії Макрон вирушив до Вануату — незалежної держави Океанії із 300 тисячами мешканців (єдиної, де французька є офіційною).

Увага світових лідерів до малих тихоокеанських острівних держав зараз зростає.

Так, США навесні 2023 року оголосили про відкриття посольства на Вануату.

А у Папуа-Новій Гвінеї, зараз розгортається справжнє змагання за вплив між США, Австралією, Китаєм, Індією. Франція намагається не відставати, тому Макрон відвідав і цю країну в рамках турне.

Однією зі складових французького впливу у регіоні лишається військовий фактор. В Індо-Тихоокеанському регіоні Париж має “сили присутності” на островах Реюньйон та Майотта, у Новій Каледонії та Полінезії. Плюс до цього — французькі військові місії в Джибуті та ОАЕ, які дозволяють проєктувати вплив на північну частину Індійського океану.

Хоча за військовою присутністю у регіоні Франція навряд чи може скласти конкуренцію США та Китаю.

Франція — не дзеркало США

Франція ніколи не орієнтувалася у своїй зовнішній політиці на США. Лише враховувала позицію Вашингтона, але її першочерговою задачею була і залишається реалізація національних інтересів. Така політика проявляється і в китайському векторі французької зовнішньої політики.

Навіть за нинішнього напруження між Пекіном і Вашингтоном Париж хотів би бачити у Китаї впливового, але стабільного партнера.

Це наочно проявилось під час квітневого візиту Макрона до КНР. І хоча на зустрічі з китайською стороною обговорювали й політичні моменти, наприклад російсько-українську війну, основною метою поїздки була реалізація економічних інтересів Франції та Євросоюзу (для чого Макрон полетів у Пекін у супроводі президентки Єврокомісії).

А ще до складу французької делегації увійшли очільники 60 французьких корпорацій.

Економічні звʼязки між Францією та Китаєм міцнішають.

Зокрема, Airbus і GDAT уклали угоду про продаж 50 багатоцільових гелікоптерів H160, що є найбільшою угодою з моменту запуску цього гелікоптера у 2015 році. Крім цього, компанія зможе подвоїти потужності в Китаї завдяки відкриттю 2025 році другої складальної лінії на заводі в Тяньцзіні.

Також Макрон висловив небажання ЄС брати участь у потенційному конфлікті за Тайвань. “Бути союзником не означає бути васалом... Франція підтримує статус-кво на Тайвані, політику одного Китаю та пошук мирного вирішення ситуації”, — різко заявив він на пресконференції в Амстердамі.

Останніми роками інтенсифікується співпраця з Індією, яка шукає у Франції альтернативу Москві, зокрема у сфері військо-технічної співпраці та енергетики.

Десятиліттями Росія була найбільшим імпортером озброєнь до Індії, але тепер Нью-Делі активно диверсифікує постачальників. За даними SIPRI, у 2021 році серед найбільших імпортерів озброєння до Індії на першому місці залишалася РФ з часткою в імпорті 41%, частка Франції — 18%, частка Ізраїлю — 13%, але найближчими роками ситуація може кардинально змінитися.

Інша важлива сфера індійсько-французької співпраці — зелена енергетика, зокрема сонячна та вітряна. Досить багатообіцяючою є співпраця сторін у галузі цивільної ядерної енергетики.

А ще Індію та Францію об’єднує геополітична концепція “стратегічної автономності”, яка у цьому випадку зазвичай стосується США: як Париж, так і Нью-Делі прагнуть проводити зовнішньополітичний курс, незалежний від США настільки, наскільки можливо.

Росія досі не викреслена?

Франція, як і раніше, прагне зберігати діалог з Росією і не ховає остаточно можливість прямої комунікації з російським президентом

Хоча Єлисейський палац справді за часи великої війни змінив ставлення до Росії, а особливо — бачення ролі України в Європі, але все одно не втрачає бажання стати посередником і сполучною ланкою між Києвом і Москвою у разі, якщо розвиток подій вимагатиме наявності такого посередника.

Це прагнення також корелюється з бажанням Франції зберігати автономність від США та відновити лідерські позиції в ЄС.

Теоретично дипломатичні ініціативи можуть цьому сприяти. Однак наразі — лише теоретично.

На сьогодні видається, що прагнення зберігати діалог з РФ не підкріплюється стратегією.

У Єлисейському палаці не розуміють, як далі розвивати комунікацію з Кремлем, і бачать кілька можливих альтернатив: заклики до КНР “привести РФ до тями”, як висловився Макрон під час візиту до Пекіна, або ж обʼєднання зусиль з іншими державами, чи то Індією, чи кимось іншим.

Тож чи матиме це прагнення чинного президента Франції практичну реалізацію — досі відкрите питання.