Француз із китайцем навіки брати. Що Макрон привіз від Сі

Однією з топ-тем цих мандрівок до КНР є, звісно, питання взаємовідносин Китаю та Росії на тлі повномасштабної війни, яку веде остання проти України. І хоча Пекін старанно робить вигляд, що він не підтримує війну, не надає Росії військову допомогу і взагалі він за “дипломатичні шляхи”, але водночас є хіба не останньою впливовою державою, яку можна вважати партнером Росії та її союзником у суперництві із Сполученими Штатами за домінування у світі.

Звісно, Європа прагне запобігти ще більшому зближенню цих двох країн. Це може позначитися на перебігу війни РФ проти України.

Це перший аспект спроб поступу ЄС у Китаї, який в сенсі актуальності поступається іншому, виниклому після візиту голови КНР Сі Цзіньпіна до Москви наприкінці березня. Йдеться про рішення російського диктатора Володимира Путіна розмістити тактичну ядерну зброю на території Білорусі — країни, що кілька років тому була цікава Китаю як вікно до Європи (але, схоже, безнадійно втратила цей статус). Анонс, зроблений Путіним буквально за кілька днів після перемовин із Сі, йде всупереч обіцянкам, які він дав китайському лідеру щодо ядерної зброї і ядерного шантажу.

Водночас, навіть якщо “мирний план” Китаю і нікчемний за своєю суттю та користю для нас, Сі та китайській верхівці на сто відсотків вдалося залучитися у процес і підштовхнути Євросоюз до пошуку спільних точок дотику. І Пекін теж вельми зацікавлений в подібних контактах, оскільки уникає конфронтації з Європою, чиї ринки потрібні Сі для відновлення китайської постковідної економіки і подальшого зміцнення на міжнародній арені у протистоянні зі Сполученими Штатами.

Ванна з любові та обожнювання

Попри заяви посла КНР в ЄС Фу Цина в інтерв’ю The New York Times про непідтримку Китаєм російської війни проти України, невизнання Криму та інших окупованих територій російськими і те, що КНР не надає РФ військову допомогу, їх слід насамперед сприймати як певний політичний аванс європейцям напередодні візиту до Китаю Макрона і фон дер Ляєн, оскільки наразі Сі не продемонстрував наміру розірвати чи деінтенсифікувати відносини з Москвою.

Фактично і Шольц, і Санчес, і тим більше — через “мирний план” — Макрон і фон дер Ляєн наразі не досягли якихось успіхів, прагнучи, аби Пекін все ж орієнтувався на українську формулу миру. Але принаймні задекларували намір продовжувати — домовлятися домовлятися, допоки раптом не буде досягнуто конкретики у позиції Китаю.

В цьому, знов-таки, зацікавлені і в ЄС — бо потенційно КНР може вплинути на Росію; і в Китаї — через його потребу в європейських ринках та через поширення його впливу на Європу в межах формування осі, альтернативної американській. 

Однак Сі також добре відомо про критичне ставлення Брюсселя до китайської зовнішньої та внутрішньої політики.

Найліпше це демонструє заява Борреля від 31 березня про те, що Пекін не може бути посередником у миротворчому процесі, адже, як видно з “мирного плану”, він не “робить відмінностей між агресором і тим, на кого напали” і є “на одному боці” [з Росією].

Фон дер Ляєн теж відома своїм критичним ставленням до КНР та прихильністю до НАТО. Тож у візиті до Китаю, перед яким вона мала зустріч із Макроном в Парижі, схоже виконувала роль емісара від Брюсселя і, водночас, наглядача для Макрона, аби той не загрався і не забув про консолідовану позицію ЄС.

Саме тому у КНР до неї було відповідне ставлення — прохолодне і навіть без залучення до деяких урочистостей в Пекіні, які Макрон відвідував. Та й взагалі французькому президентові влаштували теплий прийом. Окрім офіційної частини це помітно по, наприклад, його поїздці до кампусу найкращого ВНЗ Південного Китаю — Університету Сунь Ятсена в провінції Гуанчжоу, де на нього чекав натовп відібраних заздалегідь студентів, з якого подекуди лунали освідчення у коханні, а всередині — ще більш відібрані студенти, які ставили “правильні” питання.

Опісля відбулася взагалі надзвичайно рідкісна подія — чаювання із Сі у неформальній атмосфері в одному з пансіонатів на околицях Гуанчжоу біля мальовничого озера.

Сі щосили намагався демонструвати гостю свою прихильність і зацікавленість у подальшій співпраці, подарувавши Макрону трохи народної любові, що для французького президента на тлі протестів через пенсійну реформу — вкрай дефіцитний товар.

Водночас Макрон, який, дійсно, є напрочуд харизматичним і пластичним лідером, намагався причарувати Сі і схилити того до вигіднішої Європі позиції щодо війни. Але, в принципі, це не вдалося. Жодних гучних заяв, декларацій, обіцянок європейські лідери з Китаю, на жаль, не привезли. Лише враження Макрона, що він, начебто, зумів похитнути поблажливе ставлення Сі до РФ.

Водночас лідер КНР, схоже, досяг трохи більшого, враховуючи інтерв’ю Макрона, які він дав журналістам європейських медіа ще в літаку. В ньому Макрон чітко агітує проти втягнення Європи у потенційну конфронтацію з КНР через Тайвань і за зменшення залежності від США.

Зменшення залежності, або ж “стратегічна автономія” Європи — це один з найулюбленіших коників Макрона, на якому він свого часу із задоволенням їздив разом із Ангелою Меркель. І продовжує сьогодні, навіть після того, як майже два роки тому Вашингтон фактично відмовився від традиційного підходу до тримання парасольки над ЄС і підтримав цю “стратегічну автономію”.

Тому й ставка Сі на амбіції Макрона, вірогідно, спрацювала. Президент Франції сьогодні, як і колись (і під час тих “колись” у Франції теж були масові акції протесту), намагається закріпитися в якості єдиного (за відсутності Меркель) топ-лідера ЄС, допоки той зосереджений на перемозі України. І якщо Макрон отримає хоча б натяк на готовність Пекіну натиснути десь на Росію, навіть за мізерного ККД дій КНР, він зможе демонструвати це як перемогу і протиставити себе як США, так і іншим членам ЄС.

Владислав ГІРМАН