Епоха змін

Причини зрозумілі. Які наслідки? Дедалі більше українців психологічно проживають своє життя не в теперішньому часі, а у минулому чи в майбутньому. Багато хто з нас прагне сховатися від соціуму, “пересидіти” складні часи, а психологи рекомендують: обирайте інші правила життя, якщо хочете вижити і процвітати

Один із видатних американських соціологів і футурологів Елвін Тоффлер ще 40 років тому написав книгу-пророцтво “Шок майбутнього”, яка й досі є бестселером, але в Україні цю працю знайти доволі проблематично. Мабуть, у нашому суспільстві, яке невиправдано “відстає” від світових процесів, на це бачення життя немає соціального запиту. А тим часом майбутнє, описане Елвіном Тоффлером чотири десятиліття тому, вже — найяскравіше сьогодення.

Зокрема, американський соціолог описав невідомий раніше психологічний стан, що захоплює людство. За своїм впливом його можна прирівняти до захворювання. У цього явища є своя назва — “шок майбутнього”. Фактично це хвороба змін. Як резюмує автор, людство може загинути не через вичерпність ресурсів Землі або якісь форс-мажори. Люди вимруть, тому що не витримають психологічних навантажень.

Прискорення змін у наш час саме по собі — стихійна сила. Світ змінюється швидше, ніж наша психіка встигає адаптуватися до цих змін. Науково доведено, що психологічні ресурси людини не безмежні. Тому важливо розуміти: все, що нині відбувається в сучасній Україні, вимагає від людей колосальних адаптаційних можливостей. І не дивно, що в таку бурхливу епоху змін українці не встигають підлаштовуватись навіть під кризу у власній країні, не кажучи вже про глобальні зміни у світі.

Час соціальних фобій

Сьогодні чверть населення України п'є валер’янку і корвалол. Під час кризи зросли продажі седативних засобів, які мають заспокійливий і антифобічний ефект. Згідно з дослідженнями MMІ Ukraine компанії TNS, седативні засоби у 2007 році приймали 23,4% українців, а вже восени 2009-го — 26,5% (опитано українців віком 16—65 років, які проживають у містах з населенням 50 000 осіб і більше).

У чергову епоху змін українці почали частіше звертатися до психологів. “У людей забагато тривоги, почастішали фобії і, як завжди, чимало депресій, — розповідає психолог Олексій Шнеєр. — Важлива “деталь”: люди ніколи не звертаються до психологів з прямими скаргами на фобії. Ці стани проявляють себе в інші способи — так би мовити, знаходять “вузьке” місце. Останнім часом почастішали соціофобії, агарофобії (страх перед відкритим простором). Люди хочуть сховатися, відчувають страх перед натовпом. Напевно, дається взнаки побоювання нових революцій”.

Слово “соціофобія” у перекладі означає “страх суспільства”. Як пишуть довідники, це впертий ірраціональний острах перед виконанням будь-яких громадських дій. За деякими оцінками, від соціофобій потерпає близько 13% населення. Це явище хронічне, що серйозно порушує життя людей. З такою проблемою до лікарів рідко звертаються, якщо тільки соціофобія не пов’язана з іншими хворобливими станами.

Поспостерігайте за собою: грошей у кишені стало менше, витрачати їх стає дедалі страшніше, і вже багато хто з нас змінює свої звички. Ми частіше залишаємося вдома, щоб зекономити. Коло соціальних контактів помалу скорочується, нам уже комфортніше закритися у своїй “шкаралупі”. І з часом спілкування з людьми дається дедалі важче… Цікаво, що пік розвитку соціофобій припадає на 30—45 років, тобто на найактивніший вік людини, “час добувачів”. У цьому віці людина особливо гостро відчуває, наскільки вона “обплутана” соціальними зв'язками... До неї висувають дуже багато вимог.

І ось якраз у такі складні часи, як нинішня криза, важливо усвідомити межу між особистими проблемами і проблемами суспільства, щоб зберегти своє здоров'я та спокій. Як пояснюють психологи, при соціальній фобії, на відміну від панічного розладу, завжди існує чітка, як правило, єдина ситуаційна причина, що запускає каскад психовегетативних проявів.

“Профілактичний метод емоційного дисбалансу — самоконтроль. Кожна людина бореться зі своїми тривогами і страхами, як уміє. Хтось вважає, що йому все одно. Хтось іде до психотерапевта, хтось — у спортзал і займається спортом до знесилення, — розповідає Олексій Шнеєр. — У чому черпати оптимізм? У близьких людях, в особистому житті. В Україні відбуваються надто хворобливі події, але вони поки що ведуть до демократії. Це теж привід для оптимізму”.

Розчарування — це природно

Що ж зараз відбувається з настроєм українців? Яке слово — “апатія”, “депресія”, “хандра” — найбільше характеризує стан співвітчизників? Як відзначив Євген Головаха, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України, за його спостереженнями, з наведених понять жодне не є яскраво вираженою характеристикою.

“Останніми роками в Україні чимало розчарованих. Але розчарування — це, швидше, природний емоційний фон, що супроводжує політичну кризу та економічні проблеми в країні, — пояснює соціолог. — Зараз можна говорити про певну психологічну мобілізацію людей. Це ефект виборів. Прибічники тієї чи іншої політичної сили живуть надіями, що відступ старої влади може зумовити покращення ситуації. Тому тотальна розчарованість, яка спостерігалася кілька місяців тому, змінюється мобілізацією тієї частини населення, чий кандидат виграє”.

Українці відстають від європейців за дуже багатьма показниками, в тому числі — і в культурі регуляції емоцій. Як пояснює Євген Головаха, це пов'язано з нашим традиціоналізмом. Нещодавня істерія з грипом укотре підтверджує: українці надто схильні до впливу ЗМІ. Наша культура сприйняття новин явно недостатня. Подібне явище існувало й на Заході в 1930-ті роки, коли ЗМІ могли цілком змінювати емоційний стан людей. Яскравий приклад — американська політична кампанія 1930-х років, яка докорінно змінила ставлення американців до Радянського Союзу.

“Україна проходить період становлення демократії, руйнуються традиційні основи суспільства, — розповідає Євген Головаха. — На рівні декларацій українці вже готові стати такими цивілізованими, як шведи, але в реальності, оскільки наша держава не має глибинних основ — структурних, ментальних, до Швеції нам ще дуже й дуже далеко. Зате в Україні надто висока активність на виборах. Для доволі багатьох країн Європи — це мрія, але українська активність — це поверхневі форми поведінки.

Здебільшого структура цінностей у наших громадян принципово не змінилась, усі зміни відбуваються дуже повільно. У розвинених країнах Європи тип людей, які на перше місце ставлять матеріальне благополуччя, вже не є домінантним. Для європейців головне — самореалізація, пізнавальні цінності, допомога іншим тощо, а в Україні, як і раніше, надто сильною є залежність від матеріального. До того ж, у нас превалюють емоції, а не раціональний підхід до вирішення проблем”.

Нині багато говорять про інформаційне суспільство, часто його називають мережевим або постмодерним. Усі дослідники цього нового стану суспільства сходяться в одному: воно набагато мобільніше, ніж суспільство індустріальне, в якому людина була прив'язаною до місця проживання, одного місця роботи, одного кола спілкування. Сьогодні люди змушені працювати не там, де живуть, а там, де є робота. Кількість соціальних зв'язків зростає і, звісно, душевності у спілкуванні стає менше. Який висновок? Люди мають бути готовими до підвищення всіх форм мобільності, включаючи мобільність трудову, повинні переглянути більшість своїх поглядів на життя.

“Українці вже перелаштовуються 20 років, але людей, які активно адаптуються, в країні все ще меншість, — пояснює Євген Головаха. — На жаль, у нас переважає пасивний спосіб адаптації. Подивіться, як зріс рівень вживання алкоголю! У скрутних кризових умовах замість того, щоб мобілізуватися, шукати щось нове, люди йдуть у різні форми деструктивної поведінки. В Україні все ще немає того потужного шару середнього класу, який якраз і здатен до нормальної адаптації”.

Самопочуття, як у 2004 році

У кризові часи особливо важливо комусь довіряти. Кому саме українці готові розкрити свою душу? Майже чверть співвітчизників довіряють священнослужителям та учителям, і тільки потім — юристам, лікарям та журналістам. А політики — наприкінці цього рейтингу довіри — між повіями та страховими агентами. Такі дані були отримані соціологічною службою Українського центру економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова.

“Українці не довіряють соціальним інститутам: міліції, прокуратурі, судам, але вони довіряють своїм родичам, друзям, співвітчизникам. Ми спостерігаємо “приватизацію” життя, — пояснює Ірина Бекешкіна, науковий керівник фонду “Демократичні ініціативи”. — Як сказали б філософи: відчуження людей від соціуму наростає. До того ж, українці — песимісти. Нещодавно ми провели порівняльне дослідження молоді Росії та України, яке підтвердило: молоді українці налаштовані набагато песимістичніше, ніж їхні російські однолітки”.

Проте не можна стверджувати, що загальні настрої в нашій країні сьогодні набагато гірші, ніж будь-коли. Як показав моніторинг Інституту соціології НАН України, соціальне самопочуття українців за останній рік значно погіршилось. Але наша самооцінка була набагато нижчою в 1998—1999 роках, вона почала покращуватися тільки в 2000-му році. Зараз соціальне самопочуття в країні повернулося до показників 2004 року.

“У мене зараз теж не кращий настрій, — зізнається Ірина Бекешкіна. — Я розумію: хто не став би президентом, проблеми тільки починаються. Ситуація в країні дуже складна. Але про це ніхто з кандидатів у президенти правди не говорив. Не думаю, що МВФ нас постійно підгодовуватиме. Новій владі дістанеться дуже важка спадщина. У нас накопичуються комунальні катастрофи. Про те, що близько 80% комунікацій ЖКГ — зношені, вважають за краще мовчати. Отож майбутнє міст — надто складне. Сільське господарство розвалюється… З одного боку, в країні — доволі складна економічна ситуація, а з іншого — виборцям багато чого наобіцяли, і вони чекають, коли нова влада почне виконувати свої обіцянки. Але в результаті буде колосальне розчарування”.

Звідки українцям черпати ресурси? Ірина Бекешкіна каже, що в Україні люди співчувають, допомагають одне одному. Це наш плюс. А з іншого боку, в суспільстві поширюється суцільний цинізм. Українці з дедалі сильнішою гостротою відчувають своє соціальне безсилля. “На жаль, у нашого народу — коротка пам'ять, — говорить соціолог. — Пригадую, на початку 1990-х я йшла на роботу і не знала, на чому мені краще доїхати: одного дня страйкували трамвайники, іншого — водії автобусів. Тоді зарплат не видавали протягом року — все це було. Не хотілося б повторення історії”.

Сховатися від суспільства

У людей, стомлених від тяжкого життя в українському суспільстві, знову з'являються ідеї поїхати за кордон або куди-небудь у нетрі — чимдалі від проблем.

“Ідеї кудись утекти сьогодні з'являються рідше, ніж у 1990-ті роки, — пояснює Євген Головаха. — Дев'яності — це справді роки тотальної емоційної кризи, яка помітно проявлялася в міграційних процесах. Зараз суспільство інституційно відбулося, менше мігрантів із міста в село — як це спостерігалося у 1990-ті. Потік тих, хто переїжджав, був тоді дуже великим. Сьогодні місто — принагідне середовище для виживання. Тоді ж багато хто поїхав на Захід, у Росію, тепер ці потоки скоротилися. У дев'яності суспільство було абсолютно хаотичним, люди не розуміли, до чого треба адаптуватися, хто управляє суспільством, які норми, які правила? Нині люди більш адаптовані.

У 1990-ті роки більшість людей вважала, що жити в українському суспільстві просто неможливо. Тепер таких — не більше третини. Усе-таки для більшості людей сучасна Україна — це вже те суспільство, в якому, як вони вважають, можна жити. Інша справа, що ці висновки — поверхневі судження, вони ще не стали цінностями. Адже саме цінності визначають, яку стратегію для себе ми обиратимемо в житті”.

Як зазначає психолог Тетяна Власюк, керівний партнер Training and Development Company, що проводить тренінги по всій Україні: жителі західних регіонів країни налаштовані більш песимістично, ніж східні українці і кримчани. Які емоції керують нашою країною? Пригніченість, негатив, смуток, страх, нагнітається багато паніки, тривоги. Людям, за великим рахунком, стало байдуже, хто буде при владі. Серед людей старшого покоління дедалі частіше звучать ідеї поїхати в село, займатися городами — бо “земля точно врятує”.

Є люди, які ні в що не вірять і все заперечують. І не лише серед старшого покоління. Вони чекають, коли їм усе принесуть на блюдечку, впадають у відверту роль жертви. І якимось чином виживають. Є інша категорія: люди, налаштовані дуже активно. Вони не хочуть слухати деструктивних розмов! Вони навіть не дивляться телевізор, щоб не заглиблюватись у негатив. Активні українці намагаються вийти із ситуації, що склалася, хочуть отримати реальні інструменти впливу на своє життя, вони хочуть діяти.

“На жаль, останнім часом багато людей замість того, щоб жити сьогоденням, живуть у минулому і майбутньому. Дуже небагато людей живуть “тут і зараз”, і це погано, — підкреслює Тетяна Власюк. — Якщо енергія старшого покоління концентрується на минулому, це ще можна якось зрозуміти. Але навіть молодь, що не може не дивувати, почала понадміру жити майбутнім. Замість того, щоб створювати щось нове щодня, молоді люди подумки уявляють, що у них може з'явитися в майбутньому, але для того зовсім нічого не роблять”.

Яка зараз намічається тенденція? “Люди взагалі перестали робити будь-які дії щодо змін у своєму житті, — говорить психолог. — Усе статично. Навіть у дрібницях. Як не робився ремонт — так і не робиться. Нічого не оновлюється. І у кращому разі ми живемо від свята до свята, від дня народження — до дня народження. Увечері прийшли додому після роботи стомленими, увімкнули телевізор і всю увагу віддали йому. Лягли спати, прокинулися — пішли на роботу. За великим рахунком, наше життя — одноманітне. Ми не вносимо у своє життя змін — навпаки, їх боїмося. І виходить застій. Людина щодня думає, відчуває і діє однаково, і при цьому гіпотетично хоче якихось змін. Але так не буває! Потрібно самому вносити у своє життя щось нове, починаючи з дрібниць”. Що саме робити? Їдьте на роботу іншими шляхами, переставляйте меблі — створюйте більше руху у вашому житті. Починайте з малого. Людина на 70—80% має бути сконцентрованою “тут і зараз”. Адже кожна мить, яку ми проживаємо зараз, — це наше завтра.

А завершити цю статтю хотілося б словами Елвіна Тоффлера, написаними сорок років тому: “Ми організовуємо нове суспільство. Не суспільство, дещо змінене. Не нову версію сьогоднішнього “більше, ніж життя суспільства”. А цілком нове суспільство. Ця проста думка досі не стала надбанням нашої свідомості. Проте якщо ми не усвідомимо цього, то руйнуватимемо самих себе у спробах боротися із завтрашнім днем”.

Густав Водічка, письменник

Сьогодні ми не можемо планувати своє життя. Ні на п’ять років уперед, ні на рік. Як кажуть: їж і пий зараз — ніхто не знає, що буде навесні! Те, що відбувається в країні, нагадує історію велосипедиста, який щосили крутив педалі, старався, але нікуди не зрушив. Його всі обганяють, навіть пішоходи… Нам бажають у цьому новому році всього найкращого, а ми не чуємо цих побажань. Тому що бажай-не бажай — усе марно. Люди з життєвим досвідом розуміють: усе, що відбувається в країні, пов’язано не просто з економікою і політикою. У повітрі витає апатичний настрій, і з цим нічого не можна зробити. Ми передчуваємо: події відбуваються, а історії немає. Старенький ветеран у куфайці — щасливіший, більш значуща людина, ніж українці молодого і середнього віку. Він узяв Берлін, прожив велике життя. На його фоні навіть Президент прожив нікчемно. Як усе змізерніло…

Cемен Глузман, психіатр

Який настрій панує у суспільстві? Я бачу варіанти норми: у людей може бути гірший настрій, може бути кращий. Сьогодні українці найменше зайняті виборами, інтерес до політики падає. Навкруги просто важке життя. Із таких дрібниць, як неприбрані вулиці, затримка зарплат, і складається наш настрій. Ну, й погода давить — сльота, крижані панцирі на тротуарах — іти неможливо. Отож сьогоднішній настрій українців — це не патологія, а нормальне ставлення до себе, своєї сім’ї, проблем. Гадаю, українське суспільство — здорове. І не можна говорити, що мінорний настрій у людей неадекватний тому, що відбувається, він же адекватний!

Ксенія МЕЛЕШКО