Економіка передусім. Світ у 2013-му буде заручником євро кризи

Європроблеми

Економіка матиме вирішальне значення для подій у Євросоюзі, Китаї, Індії та Японії. Якщо більшість розвинутих країн не візьмуть себе в руки й не відродять упевненості та власних ринків, їм не уникнути падіння по спіралі, яке вже прийшло на зміну підйомові економіки, викликавши масові вибухи народного гніву, в країнах, по яких найдужче вдарило зменшення бюджетних асигнувань. І ніде це не буде настільки важливо, як у Євросоюзі. Одну країну, Грецію, щойно врятували від дефолту масштабні позики, неохоче виділені Німеччиною та її багатшими партнерами по ЄС із Північної Європи. Але інші південні країни все ще небезпечно балансують між одужанням і крахом — особливо Іспанія, Португалія та Італія, а так само й Ірландія. Якщо не відновиться зростання економіки, щоб ці країни змогли відбивати нові атаки ринкових спекулянтів, — єдина валюта приречена. А якщо обвалиться євро, то у 2013 році континент накриє гірша криза, ніж будь-яка бачена нинішнім поколінням.

Зараз прогноз для Афін кращий, ніж побоювалися останнім часом. Греки проголосували за величезне урізання бюджетних видатків, що було необхідною умовою останніх позик від Євросоюзу, і ділова упевненість на ринках частково відновилася. Рейтингові агенції підняли оцінки від фактичного нуля до “В-”. Уряд, попри масові протести, утримався біля керма й зараз, схоже, бажає запровадити режим суворої економії та по-серйозному взятися за податки й боротьбу з корупцією.

Усе, однак, залежить від стабільності одужання самого євро — а це справа не з легких. Навіть нині, одержавши позик більш як на €140 млрд, Афіни можуть і не виплатити своїх боргів. У такому разі Берлін не витримає і змусить їх залишити єврозону, а це для виснаженої країни матиме дуже сумні наслідки. Втрату Греції ЄС, може, й переживе. А от дефолт Іспанії — ні. Основною проблемою наступного року стане одне питання: чи можна втримати величезний банківський борг Мадрида, що виник через бульбашку на ринку нерухомості? На Піренейському півострові не хочуть просити цілковитого викупу боргів, бо це буде удар по національній гордості. Але уряд королівства уже зіткнувся з різкими вуличними протестами. З огляду на те, що рівень безробіття серед молоді сягнув майже 50%, на Іспанію, імовірно, чекають нові заворушення плюс еміграція тисяч найкращих, найрозумніших представників молодшого покоління.

Італія постала перед такою самою кризою, але її ще й погіршили відставка прем’єра-технократа Маріо Монті, призначені на весну вибори та спроба Сільвіо Берлусконі, дискредитованого очільника кабінету, повернутися до влади. Якщо Рим не дотримуватиметься суворої економії, а також запроваджених урядом Монті економічних реформ і лібералізації на ринку праці, то показники ділової впевненості різко впадуть, а вартість кредитування на міжнародному ринку для країни підскочить. Усе це далі розхитуватиме єдину європейську валюту, якій і так уже важко утримувати економічний зв’язок між 17 державами-членами єврозони.

У Франції також незабаром можуть початися заворушення, якщо президент Франсуа Олланд буде змушений відступитися від своїх соціалістичних обіцянок і запровадити нові заходи суворої економії.

Криза зони євро може породити тривалий ефект доміно в сусідніх країнах і продовжити економічний застій у Британії. Це своєю чергою загострить у суспільстві несприйняття її членства у Європейському Союзі, й уряд Девіда Кемерона опиниться під величезним тиском вимог провести референдум із цього питання. Якщо його влаштують наступного року, цілком імовірно, що більшість голосів буде “проти”, тож Сполученому Королівству доведеться виходити з ЄС. Це може мати жахливі наслідки не лише для економіки держави, а й для самої ідеї Євросоюзу.

Азійські виклики

Загальмоване зростання економіки в інших країнах світу загострить наявні проблеми, особливо у членів БРІК, що мали особливо швидкий розвиток. Найбільше питання: чи здатне нове керівництво Китаю подолати негаразди, що виникли через уповільнення, й водночас зберегти політичний контроль над країною на тлі дедалі більшого занепокоєння (особливо серед молоді) та вимог розширити особисті свободи й демократію. Небезпека полягає в тому, що новий уряд відчуватиме потребу самоствердження, аби продемонструвати свою владу. Він може спробувати використати націоналістичні почуття й міжнародні проблеми, аби перетягнути громадську думку на свій бік. Найзручніша в цьому сенсі й найболючіша проблема — Японія. Ескалація конфлікту через суперечку за острови, відомі в Китаї під назвою Дяоюйтай, а в Японії — Сенкаку, може різко пришвидшитися. Літаки КНР уже порушували повітряний простір Японії, а та підіймала в повітря свої винищувачі. Ще одна сутичка може поставити дві країни на межу війни. А обрання прем’єр-мініс­­тром Японії представника ліберально-демократичної партії Сіндзо Абе, який пообіцяв зайняти сувору позицію в суперечках із Пекіном, робить неможливими поступки з обох боків. Єдина надія — що з рішучішим новим керівництвом Токіо 2013 року покращить стан своєї економіки, яка вже 20 років борсається на місці й демонструє дуже низькі темпи росту. Це було б добрим стимулом для вирівнювання відносин із Китаєм.

А от індійська економіка не перестане розчаровувати. Це лише підсилить невдоволення урядом Манмогана Сінґга. Престарілий і нерішучий прем’єр-міністр постраждав від цілої серії корупційних скандалів у своєму уряді, і вони триватимуть. Середній клас Індії обурений з’ясуванням стосунків між політиками та зашкалюванням показників корупції в суспільстві й підприємництві. А ще на державу, не виключено, чекає ціла низка загроз її цілісності — через наростання регіональних рухів і можливе посилення повстанських маоїстських груп наксалітів. Але відносини з Пакистаном покращуватимуться й далі, незважаючи на регіональну силову боротьбу через майбутнє Афганістану.

Для Кабула наступний рік буде вирішальним. Британія, Америка та інші найбільші миротворці почнуть масово виводити свої сили з країни. Зробити це, не ризикуючи здобутками НАТО за останнє десятиліття, буде важко. Небезпека в тому, що “Талібан” посилить атаки, непопулярний уряд Карзая буде надто слабким, аби відповідати на них належним чином, а запропоновані переговори з талібами ні до чого не приведуть. Ісламісти просто чекатимуть зручної нагоди для захоплення влади після того, як НАТО виведе війська. Тим часом сили Північноатлантичного альянсу можуть опинитися перед загрозою нових терактів. Цілком імовірно, кілька “видовищних” вибухів улаштують терористи-смертники, зокрема в центрі Кабула.

Головний біль Обами

Хоч би що діялося в Афганістані, президент Обама не відступиться від свого плану виведення американського контингенту. Проте його скрізь підстерігатимуть мілітарні проблеми. Найбільша — на Близькому Сході. Громадянська війна в Сирії досягне переломного моменту через два-три місяці. Уряд Асада має достатньо військової потуги, щоб відбивати атаки повстанців ще принаймні років зо два. Але економіка країни стільки не протримається. До березня — квітня закінчиться пальне для найбільшої електростанції на півдні країни, і Дамаск разом із цим регіоном залишиться без електрики (як зараз Алеппо). Вищі військові чини можуть повернути зброю проти Асада. Він уже не розраховуватиме на підтримку Росії, бо Москва дала зрозуміти, що чекає від нього в цій війні поразки. Іранці й надалі сприятимуть фінансами та зброєю, але навіть для Тегерана ці затрати виявляться неприйнятними. Росія за підтримки Заходу може запропонувати перехідний уряд. Але повстанці навряд чи погодяться на перемовини, і для Асада розв’язка може виявитися кривавою. У нього буде два варіанти: відступити на території алавітських племен навколо Латакії на узбережжі або триматися до останнього в Дамаску, що, ймовірно, закінчиться розправами й убивством самого Башара та його родини. Затяті й доведені до відчаю генерали не дозволять своєму президентові втекти з країни. Обама мусить вирішити, чи втрутитися Заходові наступного року. Лише дві причини підштовхнули б до цього: свідчення, що Асад застосує хімічну зброю (що вже відбулося 24 грудня у місті Хомс), або відкритий напад Сирії на зони безпеки, які Туреччина може встановити вздовж спільного кордону. Обама не зможе відмовити в підтримці Анкарі як союзникові по НАТО. Але Вашингтон дуже непокоїтимуть можливі негативні наслідки сирійської війни, як-от нові багатотисячні потоки біженців, що рухатимуться через кордони, й повномасштабна криза в Йорданії, котра є головним союзником Заходу.

Крім того, Обамі доведеться приймати нелегке рішення стосовно Ірану. Ізраїль нагнітатиме тиск, вимагаючи від США удару по підозрілих ядерних об’єктах цієї держави. Однак американський лідер проти, бо усвідомлює політичний ризик. Так само він не має бажання встановлювати “червоні лінії” для Тегерана, чого домагається ізраїльський прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу. Натомість Обама може востаннє спробувати домовитися. Залишається ще “вікно можливостей” — наступні вісім місяців до запланованих в Ірані виборів. Санкції вже боляче вдарили по країні, і з’явилися ознаки того, що духовна влада готова шукати компромісу в ядерному питанні.

Обама мусить також прийняти політично важке рішення — підштовхнути Ізраїль до поновлення мирних переговорів із палестинцями. У нього склалися погані стосунки з Нетаньягу, і він нізащо не забуде, як той відкрито підтримав його суперника на виборах, Мітта Ромні. Та коли Обама хоче досягнути бодай якихось успіхів на Близькому Сході, то він мусить продемонструвати, що не є заручником проізраїльського лобі у Вашингтоні. Тепер, коли йому не потрібно перейматися наступними президентськими виборами, він може силою тиску змусити ізраїльтян до більшої гнучкості — хоча Нетаньягу швидше за все відкрито нехтуватиме закликами Америки припинити створення нових ізраїльських поселень. Очевидно, наступного року взаємини Обами з Ізраїлем тільки погіршаться. Але ХАМАС може проявити більше реалізму після своїх заяв про успішно пережиті обстріли ізраїльськими ракетами, що привело де-факто до визнання Палестини. Здобувши статус спостерігача при ООН, її адміністрація також, імовірно, прагнутиме повернутися за стіл переговорів з Ізраїлем.

Відносини Сполучених Штатів і Росії теж залишатимуться напруженими (див. стор. 42). Владімір Путін показав свою безмежну недовіру до намірів Заходу і вважає, що Захід підтримує протестний рух у РФ. Він продовжуватиме репресії проти незгодних, звинувачуючи лідерів руху в фінансових та всіляких інших злочинах, аби лише віддати їх до суду. Імовірно, наступного року буде ув’язнено Алєксєя Навального. Захід протестуватиме, та навряд чи зможе ще щось зробити. Але американсько-російське співробітництво у міжнародних справах просуватиметься дуже повільно, й західні інвестиції до РФ не збільшуватимуться, якщо не відбудеться серйозних зрушень у боротьбі з корупцією і не буде зроблено кроків до дальшої політичної лібералізації. Утім, і одне, й друге — малоймовірно.

Трохи оптимізму

Добрі новини надходитимуть з Африки. Схоже, насильства у Сомалі й надалі меншатиме, відновлюватиметься стабільність. У Гані та інших державах із демократичним устроєм буде значне зростання економіки. Почне сповільнюватися поширення СНІДу. Проте ситуація в Південній Африці залишатиметься напруженою. Президенту Джейкобові Зумі дедалі важче буде підтримувати свій підупалий авторитет і через проблеми в гірничій галузі, і через звинувачення владної партії “Африканський національний конгрес” у корупції. Імовірно, зросте напруження серед чорношкірого населення.

Окрім переліченого, на розвиток подій у кількох країнах світу, схоже, вплинуть особисті чинники. Фідель Кастро й Роберт Муґабе обидва уже досягли дуже похилого віку й можуть померти, що нарешті спричинить зміну керівництва на Кубі та в Зімбабве. Можливо, через рак Уґо Чавес піде з посади президента Венесуели. Великою таємницею залишається майбутнє КНДР. Чи проявить себе Кім Чен Ин як реформатор? Чи, навпаки, продовжуватиме сувору політику ракетних випробовувань і погроз на адресу Південної Кореї? Принаймні, наступного року він, очевидно, зміцнюватиме свою владу. Але що з нею збирається робити, можна лише здогадуватися.

Майкл БІНІОН