Економіка навпаки

В Україні завжди існувало безліч програм стимулювання розвитку, розширення та поглиблення. Однак реальність зазвичай протилежна.

Звісно ж, в Україні залишилися успішні підприємства, але так відбувається скоріше всупереч, ніж завдяки.

Найбільш привабливою стратегією розвитку бізнесу є монополія. Можете обрати на власний смак будь-яку галузь, погортавши новини останніх років.

В Україні безліч монополій, які настільки прозорі, що контролюючі і антимонопольні органи не бачать в принципі. Але це стосується здебільшого промислових секторів, де виробляються добрива чи електроенергія.

У споживчих секторах таких хронічних випадків монополій менше. Можливо, завдяки тому, що такі бізнеси здаються сильним цього світу менш привабливими чи масштабними. Тому тут частіше стикаємося з обмеженням конкуренції.

В переважній більшості випадків усі намагання щось стимулювати або захистити виливаються у справжню трагедію для споживачів.

Вона полягає у тому, що конкуренція часто обмежується не для розвитку галузі і випуску конкурентоспроможного продукту, а для того, щоб отримати можливість ще кілька років вичавлювати із застарілого виробництва великі гроші, заповнюючи ринок застарілою продукцією.

Наприклад, автівки. Ввели мита на авто з двигунами з невеликим об'ємом двигунів. Дуже суперечливе рішення. Особливо з огляду на постійні волання про залежність від зовнішніх постачальників нафтопродуктів.

Весь світ з 1970-х років став ощадливіше ставитися до витрат пального. Культовий і дорогий Mini з'явився як велика економна корзина для поїздок  в супермаркет.

Більше десяти років в Європі ходять Smart'и з об'ємом двигуна 0,7 л. Toyota розглядає можливість випуску трайку — триколісного чи то мопеда, чи то авто.

Навпаки, треба робити малолітражки доступними. Той самий Smart коштує у нас ледь не як джип-паркетник, а не як міська табуретка з колесами і об'ємом двигуна, як пачка кефіру. Хіба автомобілісти мають зайві гроші на бензин? Хіба у нас вдосталь місця для паркування у містах?

Навіщо українцям економні і доступні авто? Навіщо їм подорожувати країною чи Європою? Нехай краще сидять після роботи за чаркою, адже Lanos — теж машина.

Або ще: ідея заборонити імпорт секонд-хенду на догоду вітчизняній текстильній промисловості. Так, наш легпром відправляє фури своєї продукції по всій Європі, галузь може виробляти якісні речі. Проблема у платоспроможності людей. Далеко не всі вони можуть купувати речі чи взуття у звичайних магазинах.

Чому ніхто не говорить про те, щоб підвищити платоспроможність самого покупця? Люди повинні мати можливість дозволити собі щось більше, ніж камуфляжну зимову куртку з написом “охорона” на спині. Клієнти “секондів” теж не проти вештатися торговельними центрами, але у них просто нема грошей.

Просити прем'єра захистити вітчизняного виробника значно легше, ніж сказати, що рівень життя котиться вниз, і ми не можемо продати свою продукцію в Україні.

Заборона імпорту вживаного одягу ще не означає автоматичного перерозподілу попиту саме на користь вітчизняного виробника. Є проблеми присутності, дистрибуції. Що робити? Вимагати заборони торговельних центрів чи відстоювати квоти для вітчизняного виробника на полицях магазинів, що торгують імпортом?

Чому всі повинні платити за чиєсь право заробити, слухаючи слізні оповіді про працевлаштування тисяч робітників? Чому всі інші мусять стати біднішими?

Якщо це добра логіка, то давайте скинемось і працевлаштуємо на гроші платників податків десяток величезних збиткових видавництв чи телеканалів, щоб захистити вітчизняного журналіста і дати йому право на працю.

Здається абсурдним? Чому б тоді чудо-бізнесменам не піти туди, куди пішли безробітні журналісти: робити конкурентоспроможну пропозицію або писати блоги.

Данило НЕСТЕРОВ