Дуже особисте. Після Майдану

В моєму архіві немає жодної фото, де я — на Майдані. Хоча кожного дня з 21 листопада, коли пізно увечері почали встановлювали перші намети, до 3 грудня, коли ми зустрічали рішення Верховного Суду радісним салютом, щодня була там. Біля сцени щовечора збиралося з сотню журналістів, які терзали нас з Танею Мокріді питанням: коли буде Ющенко, чи є новини, чи будуть коментарі. Навіть не знаю, кого там було більше — українських чи зарубіжних колег.

Росіяни нам заздрили і не приховували зачарування зимним Майданом; естети- японці робили великі очі від захоплюючого контрасту білого снігу і веселого помаранчевого буйства; німці і французи раділи, що щодня мають прекрасну картинку мирної революції; американці дивувалися, що так багато молодих українців знають англійську; наші були сповнені надії, просили зі сцени пробачення за “темники” і щиро вірили, що більше ніколи не брехатимуть українцям; гарячі грузинські хлопці емоційно вимагали екшену, походу на АП, захоплення ЦВК “ чэго- то такого, красывого”; білоруси просто плакали.

Володимир Філенко і Тарас Стецьків подарували мені смішну шапку — українські дизайнери, що якось заїхали в наш офіс з мішками помаранчевого теплого грузу, попросили з того пухнастого вороху витягти собі симпатичний светр і шарф. Всі ці речі й досі заряджені особливою енергетикою, але поки що я не наважуюся одягти їх знову. Хоча сьогодні всім нам дуже і дуже холодно.

Не можу точно відновити в пам'яті той момент, коли наша єдність і віра, наше братство та переконання дали тріщину. Чи це сталося в момент розподілу посад, чи тоді, коли хтось “прозрів”, що влада добре конвертується. Чи в злу хвилину, коли у вчорашніх соратниках побачили конкурентів й увірували, що Майдан — то їх, а не людей, дітище і заслуга.

Колись в наших кабінетах висіли фото Майдану. Усміхнені обличчя людей щоранку дарували настрій, нагадували про обіцянки і змушували працювати до ночі, бо ж нам повірили. Можливо, зрада Революції сталася тоді, коли ці фото стали просто предметами інтер'єру, а не енергетичними оберігами, що мали змінити затхле повітря урядових приміщень?

Я не можу точно встановити момент, коли перестала впізнавати декого з “ наших”. Коли дивні метаморфози спотворили тих людей, яки вміють бути мужніми, розумними, іронічними, і які збиралися змінити Україну на краще?

Я й сама десь розгубила ту віру, майже юнацький ідеалізм і романтизм помаранчевих днів. І навряд чи їх можна повернути, бо не знаю, чи можна ще комусь так повірити? Єдине, що залишається незмінним — це захоплення Майданом. 17 днів ми жили в іншій країні, якою пишалися і якою захоплювався світ.

ВА і ЮВ щиро підтримували одне одного. Вона, як і всі ми, дуже боялася за нього, вболівали, щоб він вистояв, аби йому вистачило мужності, сил і здоров'я, щоб він поменше дивився в дзеркало, яке було безжалісним. А він міг розраховувати на кожного з нас, знав, що ми готові працювати по 18 годин на добу, нічого не боїмося, віримо в нього.

Худющий Луценко (худий як зараз, за гратами) ніколи не втрачав оптимізму, мудрий Безсмертний “остужував” гарячі голови Стецьківа і Філенка. “Важковики” Порошенко, Третьяков, Мартиненко, Турчинов, Червоненко додавали штабу впевненості, що з цими хлопцями програш неможливий. Тарасюк і Рибачук майже забули українську. Здавалося, весь світ хотів мати більше інформації з України, і вони взяли на себе зовнішні комунікації.

Це була яскрава і професійна команда, що мала всі шанси стати найкращим українським урядом.

Та за короткий час команда розкололася на “любих друзів” і “любих моїх”, а ВА і ЮВ, які ще вчора в один голос переконували світ підтримати мирну революцію, тепер поїхали по світах хаяти одне одного, кожним своїм словом вбиваючи цвях в граніт Майдану. Це були кроки до поразки кожного з них, але найстрашніше — поразки Помаранчевої революції як Ідеї і Явища.

Ми разом не змогли їх зупинити; навпаки, команди змагалися в накручуванні своїх лідерів, вкладаючи у вуха ВА і ЮВ найжахливіші історії про підступність і зраду. Всі слова матеріальні, — врешті решт, підступність і зрада стали правдою.

Колишні соратники стали заклятими ворогами, і навіть коли Вона опинилася за гратами, це не змінило Його обвинувачувальної риторики. Хоча Майдан вимагав єдності і цей розкол між двома особистостями став тектонічним, спровокувавши в Україні виверження донецького вулкану.

І сьогодні, коли Юра і Юля за гратами, комусь здається, що страх сковав і Майдан. Він сьогодні виглядає сірим, а переможно-радісний помаранчевий колір не в тренді сезону.

Та чомусь вірю, що це — тимчасово. Ми не маємо права розчаровуватися в Майдані. Так, все, що сталося потім, потребує серйозного аналізу й самокритичності, переосмислення і звернення до людей за прощенням.

Постмайданний період став ерою розчарування і втрачених надій, ми всі разом несемо за це відповідальність. Кожен — в міру своєї посади, роботи, дій, моральності.

Сьогодні я б набагато критичніше і вимогливіше ставилася до всього, що відбувалося в Україні з 2005 року. І до кожного, кого віра і підтримка людей, завели у високі кабінети. Але жодної хвилини не розчаровувалася у листопаді 2004-го. Тоді ми зупинили авторитаризм, вірніше, лише призупинили, відтермінували його наступ.

Тексти про Майдан завжди виходять патетичні і емоційні. Мабуть, тема така, що як би не намагався уникнути пафосу — то неможливо. Та й навряд чи потрібно стидатися цієї патетики. Листопад 2004 року нехай на певний час, але зробив нас кращими. Хочеться вірити, що ті спомини навіть в найцинічніших людях пробуджують залишки совісті.

І, насправді, той самий Янукович з провінційного чиновника, визначеного кимось там у високих кабінетах майбутнім президентом, сформувався як політик саме під час Майдану. Між другим і третім туром він шукав підтримки у своїх прихильників і, можливо, вперше в житті виходив до непідготовлених аудиторій, де його любили і співчували. Які готові були підтримувати його так само щиро і віддано,до кінця, як помаранчевий Майдан — Ющенка.

Шкода, що Янукович теж втратив цю ниточку — зв'язок зі своїми виборцями і сьогодні задовольняється штучним сурогатом “одобрямсу” звезених, кон'юнктурних чиновничих залів. Адже політику, особливо якщо він претендує на роль лідера, потрібна справжня любов і підтримка. Тільки вона може спонукати його якщо не на подвиги, то принаймні, на справи.
Звезти, купити, примусити можна тільки натовп. Майдан — ні!

P.S. Принагідно, дорогі колеги, якщо в когось є наші спільні фото з Майдану — буду щаслива мати таку в своєму архіві. Сьогодні — особливо.

Ірина ГЕРАЩЕНКО