Донбас vs Україна: як подолати розкол у світогляді

Після Євромайдану в Україні з’явилось нове покоління — покоління Революції гідності — безкомпромісні, саможертовні, витривалі, принципові люди, люди-герої. Очевидно, що всі ці риси не народились минулого року, а лише акумулювались та викристалізувались перед спільною загрозою. Це була перша українська битва — війна з зажерливою владою, у результаті якої режим Януковича було зламано.

Другу битву — війну проти зовнішнього ворога, численнішого та краще підготованого, попри всі негаразди, “покоління гідності” веде уже рік.

Третя битва — умовна боротьба з тими, кого ще вчора називали “своїми”, тими, хто вирішив “більше не жити в Україні”, пішовши на “референдуми” і закликаючи у свої домівки Росію, тільки почалась. І саме від результатів цієї битви залежить неповернення країни до першої та завершення другої.

Без України Донбасу не існує

Важко бути об’єктивним, коли земляк раптом стає ворогом, а співіснування з ним бачиться лише за наявності високої стіни “на кордоні”. Ще важче сприймати зраду, якщо рік тому у світоглядному виборі, не замислюючись про наслідки, які зараз маємо, схибив родич. Втім, більшість українців, незважаючи на зростаючу роздратованість діями деяких співгромадян — жителів сходу країни, не відсахнулись від Донбасу, не змогли його, як кажуть, “відрубати і забути”. Навпаки, багато хто, зорганізувавшись, допомагають як і чим можуть — з переїздом внутрішніх мігрантів, їх працевлаштуванням, адаптацією до іншого життя. Цей дух волонтерства відчула навіть регіональний директор ЮНІСЕФ по Центральній і Східній Європі Марі-П'єр Пуар'є, яка нещодавно відвідала Київ, Слов'янськ і Краматорськ: “Під час цієї поїздки я побачила, як Україна допомагає Україні”.

Однак тут слід зазначити, що взаємодопомога і пошук взаєморозуміння між жителями Донбасу і жителями інших регіонів України неможливі без двосторонньої згоди на це, без бажання разом долати світоглядний розкол і розділення на “киян”, “львів’ян” чи “донеччан”. “От, уяви, що ти повертаєшся додому. До друзів, з якими росла, до вчителів, які виховували, до перехожих, з якими ходила одними вулицями… Повертаєшся, а двері твого дому відчиняють чужі люди. І ніби обличчя ті самі, ніби усе на своїх місцях, але все не те... Саме у такій паралельній реальності “неповернення” зараз живуть сотні, тисячі людей, — розповідає донеччанка Ярослава, яка займається волонтерством і вивозить дітей-сиріт із будинків-інтернатів, що знаходяться на окупованих терористами територіях, без гарантій безпеки та з ризиком отримати “підніжку” від “своїх”. — А тепер уяви інше: розуміючи, що ти уже не маєш права на повернення додому, ти їдеш в іншу сторону, туди, де, як ти вважаєш, твої однодумці. Однак тут ти наштовхуєшся на поспішне, гостре (хоча в дечому і справедливе) — “відділяйтеся”.

Тому, на переконання Ярослави, Донбас, який за багато років вже зжився з однойменним кліше, “ніколи не позбавиться свого комплексу без вас, тих, хто, з якихось причин, вважає себе “більшим українцем”. “Відділити Донбас — означає віддати і цих дітей-сиріт. Відділити Донбас означає віддати і мене, і пам’ять мого знайомого, що загинув як український військовий, і тих, хто приїздив з Донецька на Майдан. Тобто, відділити Донбас — це не віддати території, це перекреслити частину самого себе”, — вважає вона.

У свою чергу, українська російськомовна журналістка і письменниця Олена Стяжкіна — доктор історичних наук, професор Донецького національного університету — якось зауважила, що постановка питання принципово не правильна: Донбас не повернеться в Україну, тому що Донбас не існує “сам по собі”. На її переконання, на сході може бути або український Донбас, або нічого. “Громадянський конфлікт”, “буремний схід”, “сепаратисти”, “протистояння” — всі ці солова не правильні. Якщо б у нас з вами був повсталий Донбас, що ж тоді там робив Гіркін? Він чесно каже: якщо б я не прийшов, нічого б не було”, — нагадує вона.

Олена Стяжкіна зауважує, що мешканці міст Донбасу були соціально незадоволені, але, здебільшого, для мітингів на користь Росії доводилось привозити в Україну або наймати підставних осіб. А вже коли конфлікт було розпалено, було і розпалено непорозуміння між людьми.

Науковець підкреслює, що окупація, де б вона не відбувалась, проходить за схожими сценаріями, а люди в умовах війни ведуть себе завжди однаково: меншість — бореться, більшість — виживає. На жаль, в практиках виживання буває всяке: зради, жорстокість, мародерство, ненависть. “Подолати це явище за один день, чи навіть за рік, неможливо. Це щоденний, щохвилинний вибір, важка праця. Для людей, що опинились в умовах війни, ця праця — удвічі важча. За таких обставин, засуджувати їх не правильно”, — вважає вона.

Викривлене “право на самоствердження”

У свою чергу, директор фонду “Демократичні ініціативи” Ірина Бекешкіна впевнена, що сьогоднішнє світоглядне “зіткнення” українців — привід нарешті усвідомити, що, попри відмінності, вони дуже схожі, незважаючи на те, де саме проживають в країні — на Сході чи Заході. На думку соціолога, криза — лише поштовх до єдності, хоча ця єдність і досягається ціною втрат та переосмислень. “24 роки незалежності питання національної єдності не піднімалось жодною владою. У Криму всі наші так звані керівники думали лише про електорат та переділ землі на узбережжі. В Донбасі панував певний феодалізм, встановлений, здебільшого, Партією регіонів та, частково, комуністами… Питаннями інтеграції українського у ці проблемні регіони ніхто не займався”, — пояснює вона.

Однак наслідки, які, через таке багаторічне ставлення до Донбасу, ми переживаємо сьогодні на сході країни, не дають підстав говорити про кардинальну різницю між мешканцями різних регіонів України та, навіть, відокремлення якогось з них. “Це привід зрозуміти, що Схід — не єдиний за поглядами. Що є Одесса, Харків, Дніпропетровськ… Що Харків відрізняється від Дніпропетровська і, одночасно, ми всі схожі між собою”, — розповідає Бекешкіна.

Оля приїхала до Києва із невеликого містечка Донецької області і свого прізвища просить не називати — “дістанеться і від своїх, і від ваших”. Справа у тому, що її чоловік вже майже рік воює на боці терористів. І, хоча сім’я Ольги не має навіть російського коріння, а про радянські часи молода жінка майже нічого не пам’ятає, бо була надто малою, необхідність створення “республік” на Сході України вона пояснює своїм “правом на самоствердження”.

“Напишеш, що я зрадник?” — запитує вона.

“А що ти маєш на увазі під словом “зрадник”?”, — відповідаю.

“Що я — дружина сепаратиста, що ми не підтримуємо Україну, що хочемо від’єднатись, що ми вбиваємо ваших людей”, — пояснює.

“А хіба це не так?” — перебиваю я.

“Не так. Знаєш, в 2004 році багато українців вийшло на перший Майдан. Навіть серед моїх знайомих були такі. Та, в більшості, нас ніхто не питав, що ми хочемо чи не хочемо. І відтоді нічого не змінилось, стало лише гірше. А тепер — новий Майдан, але нас знову не питали… Виходить, одна частина має право влаштовувати революцію, інша  — ні”, — розмірковує вона.

Цікаво, що під час спілкування із Олею, наші розбіжності виявляються лише коли мова заходить про політику, війну та ідентифікацію ворога. В усьому іншому ми представниці одного часу, віку та приблизно схожих життєвих бажань.

Власне, прагнення “жити краще” в країні, яка так і не змогла пройти шлях успішних реформ, як деякі сусідки по соціалістичному минулому, єднає абсолютно усі регіони України. “У 2009 році ми опитували молодь щодо перспектив у майбутньому. Так, половина, і тут не роблю різницю між Заходом, Центром та Сходом, прагнула виїхати за кордон. Тобто туди, де є перспектива та можливості. Як бачимо, різниці між українцями тут немає. І це не дає жодного приводу говорити про відокремлення когось. Звісно, частина людей на сході, кажучи про закордон, мали на увазі Росію, бо ця країна ближча, у багатьох там є родичі, або робота”, — аргументує Ірина Бекешкіна.

Крім того, соціолог нагадує, що від’єднати Донбас від України хочуть лише 7% громадян. А серед мешканців самого Донбасу прагнуть від’єднатися від України лише 35%. Далеко не більшість. Тому, на думку соціолога, це дає підстави стверджувати: “Донбас — наш, які б проблеми для українського становлення це б не несло”.

Тим не менш, теза про те, що простіше забрати з Донбасу кілька відсотків тверезомислячих, а не проливати кров на війні, здобула в Україні чимало прихильників. Більшість із них переконані, що такі люди із Донецька як Ольга та її чоловік, повинні нести відповідальність за “війну, якої прагнули для інших”. У цьому контексті зовсім не дивують результати опитування, проведеного нещодавно соціологічною службою Центру Разумкова. Так, згідно соціологічних даних, відносна більшість респондентів — 48,6% — підтримують думку, що громадян України, які підтримали російську агресію проти України, анексію Криму, сепаратистські рухи на сході і півдні, треба позбавляти українського громадянства. Не підтримують таку думку 33% опитаних.

У пошуках ідей для консолідації

Наразі конфлікт, що назрів в українському соціумі, спонукає до пошуку ідей, здатних консолідувати націю, визначень того, що з нашими громадянами відбувається та як вони співіснуватимуть після війни. Завідувач лабораторії психології мас і спільнот Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук, професор Вадим Васютинський, коментуючи сьогоднішню ситуацію в країні, пояснює, що відносно легка окупація Криму і Севастополя відбулась через загальне несприйняття російськомовними і етнічно російськими громадянами України проукраїнських настроїв. Водночас, Донбас виявився місцем, де зійшлися активна проросійська меншість і пасивна проукраїнська більшість. “І тому тут ні Росія не отримала вирішальної перемоги, ні Україна поки що не може відновити свій статус”, — підкреслює він.

Експерт констатує, що зараз багато українців впевнені, що жителі Донбасу самі створили умови для трагедії, яка відбувається. “Що через них гинуть “справжні українці”, через їхню ментальність зовнішній ворог може маніпулювати чиєюсь незалежністю. Однак я знаю і зворотне — частина західноукраїнських хлопців біжать до Польщі, щоб не воювати. Тому тут взагалі питання в тому, чи потрібно шукати винних?”, — говорить він.

Власне, основною причиною намагань знайти колективну провину, коли одні звинувачують “донецьких”, інші — “бандерівців”, є пострадянська свідомість, яка досі не може відпустити навіть прогресивну частину українців. Втім, на думку соціального психолога Ольги Бойко, відсутність почуття відповідальності є ознакою “тоталітарної ментальності”, від якої українці дуже важко позбавляються не один рік.

“Люди на сході звикли, що за них відповідає влада. Запитайте у когось із тих, хто ходив на “референдум”, чи хотіли вони розстріляних будинків, градів та смертей родичів? Очевидно, що відповідь буде категоричною і однозначною: хотіли відокремитись, а не війни. Очевидно, що за помилки варто відповідати. І буде логічним, якщо помилки визнають і ті, хто виступив проти державності України, хто ховався від війни, хто дозволив собі бути аполітичним. Однак загострювати зараз на цьому увагу, піднімати питання розколу — це лише привід, аби подібні настрої відвойовували все більше територій… Процес переосмислення буде тривати багато років і наша з вами задача — допомогти”, — вважає психолог.

Зауваження спеціаліста підтверджують і самі донеччани. “Черги за продуктами, скарги у чергах, ностальгія за часами Януковича. Страх, підвали, мрії про мир. Такий мій Донецьк сьогодні”, — розповідає 25-річний Олексій, тепер уже мешканець Луцьку.

На його переконання, мешканці сходу України нічим не відрізняються від мешканців інших регіонів країни. Тільки ні одні, ні інші цього не знають і не помічають. “Чи варто когось винуватити? Можливо. Але що це дасть? Нічого, окрім ще більшої прірви між нами, — розмірковує він. — Мені важко шукати аргументи на захист. Зрештою, я сам, коли переїхав, вчився дивитись на Україну по-іншому. Однак не варто вірити і тим, хто каже, що ми приїхали з Донбасу у інші регіони, щоби отримати все готове. Також не варто вірити, що усі ми впевнені, “що Донбасу всі винні”.

Олексій підкреслює, що більшість переселенців з Донецької та Луганської областей переїхали, рятуючись від війни, “щоби жити та працювати поруч з іншими українцями”. “І все, що нам потрібно, — щире прагнення нас прийняти. Усім українцям зараз дуже знадобиться вміння не відвернутись один від одного, разом відбудовувати країну… Треба знайти мужність і переступити через упередження”, — говорить він.

Всім нам доведеться пройти через це. Адже серед “покоління гідності” уже не буде киян, львів’ян чи донеччан. Будуть українці.

Ольга КАРЕТНІКОВА-КОТЯГІНА