Травень 2020 року після початку китайсько-індійських сутичок ознаменував переломний момент у відносинах двох країн. Раніше кордон із Пакистаном був найважливішим для індійської оборони. Чи змінює Індія свій оборонний і безпековий фокус на кордоні з Китаєм після подій 2020-го?
— Нерозв’язаний навіть після десятого раунду переговорів Галванський інцидент (сутички, що розпочалися у травні 2020 року в долині річки Галван, яка витікає зі спірного між Китаєм та Індією регіону Аксай-Чин до Ладакху, що є союзною територією Індії. — Ред.) унікальний не тому, що це прикордонна сутичка із Китаєм, на противагу звичнішим із Пакистаном, а з дещо інших причин. Прикордонні конфлікти із КНР також уже неодноразово траплялися. Насамперед тому, що є проблема зі сприйняттям, визначенням і баченням перспектив щодо лінії фактичного контролю (ЛФК, демаркаційна лінія, що відділяє підконтрольні Індії території від підконтрольних Китаю у прикордонній суперечці між двома країнами. — Ред.). Ця проблема наявна насамперед із боку Пекіна, однак те, як обидві країни бачать ЛФК — спірне явище. Сутички в Галванській долині — перший жорсткий конфлікт між Індією та Китаєм із 1975 року, що робить його поворотним моментом у відносинах двох держав (див. “Конфлікт гігантів”).
Давайте спробуємо зрозуміти мотиви, що перебувають за конфліктами, які відбулися впродовж останнього року. Оскільки регіони досить великі, причини таких кроків також серйозні. Вони пов’язані і з китайським, і з індійським націоналізмом, конкурентними національними інтересами та перспективами щодо одне одного. Тобто насправді це не технічні особливості кордону, а темперамент національного етосу. Національне ж планування кордонів уже давно стало суперечливим.
У китайсько-індійській суперечці щодо кордону ЛФК завжди була проблемою. Однак після індо-китайської війни 1962 року не було багато військових протистоянь. То чому зараз? Причиною є національний темперамент. Тобто не пов’язані з кордоном технічні особливості, а саме темперамент двох країн став центральним пунктом зіткнення.
Звісно, китайські військові за правління Сі Цзіньпіна діють згідно із вказівками вищих керівників Комуністичної партії Китаю. Те, що ми бачимо, — це безкомпромісний, агресивний і націоналістичний китайський військовий авантюризм. Беручи до уваги такий світогляд Китаю, власні націоналістичні ініціативи в Індії мають намір відповісти й відповідно готуються. Індія має право захищати свій національний територіальний суверенітет. До того ж це стосується розвитку інфраструктури вздовж кордону й перегляду своєї китайської політики щодо більшої обережності в різних секторах за одночасної активної взаємодії з партнерами в Індо-Тихоокеанському регіоні (ІТР).
Що ж спричинило зміну темпераментів країн, про яку ви говорите?
— Низка факторів. Наприклад, якщо ми намагаємося зрозуміти поточну ситуацію, то це, звичайно, розвиток інфраструктури й безпекове планування Індії. Саме це тривалий час непокоїло китайців. Розумієте, китайська сторона кордону між двома державами добре розвинена, коли йдеться про інфраструктуру, зв’язок і пункти розміщення військових. Індійський бік кордону не такий передовий у цих самих питаннях. Нинішній уряд Індії розвиває інфраструктуру швидкими темпами. Отже, це було спірним моментом для Народно-визвольної армії Китаю (НВАК).
Після реформ 2015—2016 років і реструктуризації китайського війська НВАК стала набагато агресивнішою та асертивнішою не лише щодо Індії, а й щодо Японії, країн Південно-Китайського моря та ІТР. Китайські військові навчання — тривожний фактор для Нью-Делі.
Нинішню увагу індійського уряду до розвитку інфраструктури Пекін не сприймає, оскільки хоче переважати. Прикладом цього, крім Галванського інциденту, є протистояння на плато Доклам у 2017 році. Китайці в односторонньому порядку вирішили прокласти дорогу на плато, яке є спірним регіоном, розташованим між Китаєм, Бутаном та Індією. Індійські війська перетнули міжнародну лінію контролю, а потім дійшли до плато, де власне і пролягає кордон між трьома державами. Індійська армія пробула там 73 дні, щоб протистояти НВАК і завадити будівельним роботам. Жодна інша велика військова сила в Азії не зазнавала таких сильних викликів із боку китайської армії. Якщо ми зіставимо ці два інциденти, то чітко побачимо, що агресивна позиція китайських військових у суперечці довкола кордону з Індією є давньою проблемою, яка лише посилюється.
Як агресивніший розвиток НВАК уплинув на індійську армію?
— Військова модернізація Китаю відбувається дуже швидко. Після 2015—2016 років триває постійна перебудова НВАК і військової структури цієї країни. Це супроводжується тим, що річний оборонний бюджет там від 2016 року постійно збільшується і станом на 2021-й зріс на 6,8% до 1,35 трлн юанів ($209 млрд). Китай став досить асертивним не лише щодо Індії, а й щодо всього регіону. Розвиток Нью-Делі своєї військової інфраструктури не лише на індійсько-пакистанському, а й на індійсько-китайському кордоні був неприйнятним для Пекіна. Але, на мій погляд, образливим для Піднебесної є внутрішнє рішення Індії обмежити статтю 370 Конституції щодо союзної території штату Джамму і Кашмір (До 2019-го ця стаття гарантувала особливий статус штату Джамму і Кашмір. Окрім змін до Конституції восени влада Індії реорганізувала штат Джамму і Кашмір у дві союзні території, що підпадають під юрисдикцію центрального уряду. — Ред.). Упродовж багатьох років Пекін намагався зробити Кашмір не лише проблемою Індії та Пакистану, а питанням, що потребує участі та втручання Китаю. Анулювання статті струсонуло китайських військових.
Індія далі розвиває власний військовий потенціал, зважаючи на сучасні геополітичні ризики, перед якими постає країна. У своєму оборонному бюджеті на 2021 рік Індія збільшила капітальні витрати на 0,4%, а загальний їх обсяг на міністерство оборони (без призначення пенсій) зріс із $46,27 млрд у 2020 році до $49,71 млрд у 2021-му. Модернізуючи свої збройні сили через угоди на зразок “Рафаль” (ідеться про купівлю французьких багатоцільових винищувачів “Дассо Рафаль”. — Ред.), яку Франція виконала відразу після Галванського інциденту, індійська влада прагне показати, що чітко усвідомлює ставлення НВАК.
Чому Китай намагався втрутитися у вирішення Кашмірської проблеми? Яку він має позицію в цій дискусії?
— У китайців є низка стратегічних цілей. По-перше, Піднебесна завжди застосовувала таку стратегію для створення розколу між Індією та її сусідами. Звісно, індо-пакистанські відносини не найкращі, а Китай і Пакистан — “залізні брати”. Отже, китайцям не потрібно багато робити для втручання в конфлікт. Будь-яка підтримка Пекіном Ісламабаду посилює претензії останнього на Кашмір. Гадаю, підтримка Китаєм Пакистану є тактичною. Її мета — подвійний тиск на Індію.
Друга причина полягає в намірі Пекіна створити дестабілізацію в Кашмірському регіоні. Імовірно, є також невидима рука, що підтримує Пакистан у створенні рухів, радикальних ініціатив у цьому регіоні, і це не відповідає інтересам Індії. Якщо взяти до уваги Докламський інцидент 2017 року, намір Пекіна полягав у тому, щоб розділити Індію та Бутан. Нещодавно у штаті Сіккім відбулися події, що стали спробою ініціювати певні суперечки між нашою країною та Непалом. Отже, усіма цими кроками Китай насправді намагається посварити Нью-Делі з його сусідами. Тому він прагне висловлюватися щодо Кашміру. Це ускладнює ситуацію для Індії, коли справа доходить до її позицій проти Пакистану у справі Кашміру.
По-третє, Китай стримує свій національний наратив і змінює його за допомогою нових вимог. У війні 1962 року Індія втратила багато територій на користь Китаю. Наприклад Аксай-Чин. Але китайці не хочуть говорити про ці території під час переговорів щодо кордону. У розсекречених документах попередньої американської адміністрації щодо ІТР Індію розглядають у контексті основного елемента стримування Китаю в регіоні. Як нинішня політична ситуація впливає на відносини між Нью-Делі та Вашингтоном?
— Від самого початку Індія має унікальний підхід до ІТР. Нью-Делі хоче гарантувати, щоб демократичні режими в регіоні мали значну підтримку з боку країн-однодумців. Що важливо, Індія хоче “вільного, відкритого та всеохопного” ІТР, тобто не хоче закривати перспективи участі Китаю в ньому. Водночас вона сподівається, що китайці підтримуватимуть прозорий підхід до регіону, дотримуватимуться верховенства права й поважатимуть національний суверенітет інших країн. Вони ж цього не роблять. Навпаки, Піднебесна стає ревізіоністською державою, яка в багатьох аспектах намагається змінити статус-кво у згаданому регіоні. Це не лише прикордонні суперечки з Індією, а й процес мілітаризації Південно-Китайського моря та території довкола островів Сенкаку. Він також намагається спотворити відносини між країнами-однодумцями, створюючи між ними розкол. Саме це турбує Індію в регіоні. Зважаючи на це, Нью-Делі та Вашингтон стають природними партнерами.
Із погляду США, найбільша безпекова проблема нині — це ревізіоністський Китай і намагання зробити його підзвітнішим і відповідальнішим. Але цього не відбувається, тому ситуація спонукає Індію та Сполучені штати, як поборників демократії, об’єднатися й узяти на себе керівну роль в ІТР. До того ж за останні кілька років між двома державами утворилася природна синергія. Сьогодні між країнами значно концентрованіше партнерство в регіоні.
Яким ви бачите майбутнє Чотиристороннього безпекового діалогу між Австралією, Індією, США та Японією (Quad)?
— Quad хоч і надзвичайно зростає за своїм значенням, проте є лише однією із груп в ІТР. Її не слід плутати з репрезентацією безпекових проблем усіх гравців регіону — навпаки, це лише один із аспектів. Але так, можна сказати, що Quad став набагато формальнішим угрупованням. Раніше це була неформальна структура із засіданнями на офіційному рівні, але зараз є також засідання міністрів закордонних справ. Що важливо, 12 березня 2021 року відбувся саміт лідерів Quad, тож це угруповання набирає обертів. Воно має політичну підтримку всіх країн-членів, тобто перебуває на правильному шляху. Але водночас, якщо ми хочемо серйозно підходити до процесу розвитку Quad і інституціоналізувати його, нам потрібно розв’язати багато питань. Необхідна перспектива співпраці, а країнам слід оприлюднити спільну заяву та мати спільну візію. Усі чотири країни повинні досягти взаєморозуміння з таких важливих питань, як Китай, морська безпека, питання Тайваню, прикордонна суперечка між Індією та Китаєм, суперечка довкола островів Сенкаку й ситуація в Південно-Китайському морі. Члени Quad повинні регулярно збиратися й обговорювати ці теми.
Потрібно стежити за тим, чи буде угруповання поступово інституціоналізуватися, чи ні. На даний момент стає зрозумілим, що ми говоримо про процес Quad+, який доповнює індо-тихоокеанський наратив. У нас є більше країн-однодумців, таких як Південна Корея, В’єтнам тощо. Думаю, це позитивний сигнал.
Китай намагається прокласти собі шлях до Європи через такі східноєвропейські країни, як Чехія та Угорщина. Як Індія дивиться на таке зростання впливу Піднебесної у Східній Європі?
— Гадаю, між Китаєм та Індією немає суперництва у Східній Європі. Хоча найбільшим занепокоєнням для Нью-Делі в цьому контексті є операції із впливу, які здійснює Пекін. Це викликає занепокоєння, оскільки Індія хотіла б налагодити там свої мережі м’якої сили. Нью-Делі хотів би бачити, як КНР взаємодіє зі Східною Європою набагато прозоріше, з більшою повагою, через торговельні та комерційні зв’язки, але цього, на жаль, не відбувається. Бо що ми бачимо? Комуністична партія Китаю бере участь в операціях впливу, надає багато пожертв, пакетів допомоги й позик у рамках ініціативи “Один пояс, один шлях”. Їх іще називають “борговими пастками”. Ці аспекти викликають занепокоєння не лише в Індії, а й у багатьох демократичних державах. Проте, порівняно з Китаєм, відносини Індії зі Східною Європою поки що не такі значні. Отже, підйом Піднебесної у Східній Європі ще не впливає безпосередньо на нашу країну, але Нью-Делі потрібно робити ставку на власні відносини з Євразією, щоб уникнути такого впливу в майбутньому.
Якою є позиція Росії в індо-китайському протистоянні?
— Росія є традиційним стабільним партнером і другом Індії. Наші відносини з РФ дуже особливі; це важливий оборонний і багатосторонній партнер на окремих майданчиках. Нью-Делі також хотів би й далі співпрацювати з Москвою, коли справа стосується Євразійської багатосторонньої політики. Наша держава є частиною Шанхайської організації співпраці (ШОС), тому ми хотіли б активно співпрацювати з Росією в рамках ШОС. І Індія, і РФ є двома найбільшими (після Китаю) акціонерами Азійського банку інфраструктурних інвестицій. Ми хотіли б співпрацювати з Кремлем і там. Також Індія пов’язана з Росією в БРІКС. Тому є кілька багатосторонніх форумів, де Нью-Делі не хоче втратити можливості співпраці з Москвою. Але Індія також не хотіла би бачити, як Росія втручається в суперечку між нашою країною та КНР. По суті, індійська влада не хоче, щоб будь-яка третя країна втручалася в цей процес, незалежно від того, на чий бік вона пристане. Китайці, які також мають тісні зв’язки з Москвою, можуть розцінювати втручання Кремля в індо-китайську суперечку як позитивний фактор. Але ні Індія, ні Китай не хотіли б, щоб будь-який третій гравець, надто якщо йдеться про велику країну, втручався в суперечку про кордон, яку вони обидві й далі називають двосторонньою.
— -----------------
Джаґаннат П. Панда. Дослідник і координатор Центру дослідження Східної Азії при Інституті оборонних досліджень та аналізу імені Маногара Паррікара (MP-IDSA) у Нью-Делі, Індія. Навчався в Делійському університеті й університеті Дж. Неру, де в 2007 році захистив докторську дисертацію. Джаґаннат Панда є автором книжок “Індо-китайські відносини: політика ресурсів, ідентичності та влади в багатополярному світовому порядку” (China Relations: Politics of Resources, Identity andAuthority in a Multipolar World Order, 2017), “Шлях Китаю до влади: партія, військо й політика держави перехідного періоду” (China’s Path to Power: Party, Military and the Politics of State Transition, 2010). За його редакцією також вийшли книжки “Зважуючи індо-японську співпрацю в Індо-Тихоокеанському регіоні та поза ним у 2025: зв’язки, коридори й контури” (Scaling India-Japan Cooperation in Indo-Pacific and Beyond 2025: Connectivity, Corridors and Contours, 2019) та “Корейський півострів та індо-тихоокеанська політика сили: безпековий статус на кону” (The Korean Peninsula and Indo-Pacific Power Politics: Status Security at Stake, 2020)
