Дешеві кредити: місія неможлива

Дешеві гроші — мрія України. Якби підприємства отримали доступ до кредитів під 8-10% річних, економіка буквально “вистрелила” б. А якби було як у Європі — 4-6% річних, це був би рай. Але чи збудуться такі мрії? Є три аспекти цього питання.

Аспект перший: політика держави

Ситуацію з кредитуванням могла б поліпшити державна політика, спрямована на швидку появу в Україні дешевого і доступного ресурсу. Тут є кілька моментів.

По-перше, просто багато дешевих грошей — це гіперінфляція і обвал національної валюти. Щоб цього не сталося, кошти потрібно вкидати у визначені точки.

Як саме і куди, показав приклад кількох країн, зокрема, післявоєнної Німеччини та сучасного Китаю. І там, і там були обрані пріоритетні галузі економіки, і дешевий кредит ішов саме на інвестиції, на побудову економіки.

По-друге, ці дії чітко розходяться з економічною поведінкою, насадженою в усьому світі після Другої світової війни з появою МВФ і Світового банку. Пануючі нині доктрини вимагають прямо протилежного швидкому зростанню економіки. Приклад такої поведінки — дії НБУ. Виходу з цієї моделі найближчим часом не буде.

По-третє, ця тема не вітається. Усякий чиновник або великий експерт завжди і всюди цитує блоки з доктрини, яку створили МВФ та його послідовники.

Будь-яку пропозицію, яка передбачає вихід з-під цієї моделі, вони називають інакомисленням. Хоча, якщо бути відвертим, саме існування Нацбанку — теж не аксіома. До початку 20 століття у світі майже не було центробанків — грошовий обіг контролювали державні казначейства або якісь інші структури.

Цей опір в умах чиновників нагадує опір в головах лікарів, які у 19 столітті масово виступали проти купання у ванних.

Зрозуміло, що нинішня влада не відступатиме від принципів МВФ, отже, революції у грошовому обігу не буде. Чому ж тоді в Україні гроші дорожчі, ніж у Європі?

Передусім, в Україні надто мало коштів. Існує класичний показник монетизації економіки, який вимірює, наскільки економіка забезпечена грошима — відношення грошової маси до ВВП. Так ось, в Україні він становить 48% — досить пристойно, хоча у багатьох розвинених державах він перевищує 100%.

Інша річ, що цей показник не дає уявлення про забезпеченість України коштами. Йдеться про те, що ВВП України в рази менший за потенційний, який могла б мати держава з існуючими ресурсами і кількістю населення.

Виходить замкнене коло: ВВП не росте, бо мало грошей, а грошей мало, бо НБУ прив'язує їх обсяг до ВВП. Зростання можливе лише через розривання цього кола.

Аспект другий: високий ризик

В Україні висока ймовірність втратити гроші, видані у вигляді позик. Банки буквально сидять на грошах, але нікому їх не дають, бо не вірять підприємствам.

Однак навіть якби довіра раптом повернулася, виявилося б, що грошей насправді не так і багато. Це тільки здається, що 24-25 мільярдів гривень — велика сума. Як тільки почнеться активне кредитування, ці гроші випаруються за місяць, а брати нові ніде, переважно — через описану державну політику.

Модель “взяти гроші у Європі під 2% і роздати в Україні під 4%” не спрацює. Будь-який великий міжнародний банк уже так зробив би, але його арифметика інша.

Приміром, у Німеччині можна взяти кредит у євро під 2%.

Щоб закачати його в Україну, банк має врахувати можливість неповернення цих грошей. У світовій практиці для цього використовуються кредитні дефолтні свопи, які відображають безліч параметрів, включаючи ризик повного дефолту держави.

Для України вони зараз коливаються у межах 600 пунктів — це плюс 6% до тих самих 2%. Отже, 8% — це рівень процентної ставки, дешевше за яку нормальний європейський банк гроші в Україну не віддасть.

До цих 8% слід додати маржу банку — його заробіток на тому, щоб взяти ресурси і видати їх у вигляді кредитів. Нехай це буде 2% — не так багато. Вже 10%.

Нарешті, треба додати ще пару “кризових” відсотків. Це нарахування за ризик неповернення грошей і ресурс на компенсацію збитків від безнадійних кредитів. Разом — 12%. Така вартість валютної позики в Україні.

Звичайно, можна перевести ці євро у гривню і видавати під 14% — цілком людська ставка для України. Однак НБУ заблокував таку можливість нормативними актами.

Крім того, банки самі не хочуть брати на себе валютний ризик. Раптом завтра волею НБУ долар буде коштувати не вісім, а двадцять гривень?

Всі збитки ляжуть на банк, а НБУ умиє руки. Пропонувати ж ринку інструменти, за якими ризик конвертації ляже на центробанк, регулятор не хоче. У нього інші завдання, крім добродійності. Зокрема, під тиском МВФ він повинен не допускати зростання обсягу грошей в економіці. Виходить замкнене коло.

Аспект третій: миттєво ставку не знизити

Населення хоче отримувати відсоток за депозитами, який перекрив би інфляцію. Інфляція, яку держава не може опустити нижче 10-15% на рік, — явище об'єктивне. У реальності гривня знецінюється ще швидше.

Значить, банки не можуть зробити такі ж ставки за депозитами, як у Європі — там за вкладами до 100 тисяч євро взагалі не нараховуються відсотки. Якщо в Україні запропонувати за гривневим депозитом менше 10% річних, ніхто не принесе гроші.

Люди ліпше витратять свою гривню, і будуть тисячу разів праві. Інфляція, яка провокується діями держави, за два-три роки зменшує вартість грошей удвічі.

Висновок: Україна у найближчі роки не отримає дешеві гроші, хоча мріяти і говорити про це з розумним виглядом можна.

Сергій ЛЯМЕЦЬ