Держборг України сягнув $111 млрд.

 Українські економісти на повному серйозні розповідають про необхідність якнайшвидшого списання державного боргу України. Очевидно, надихаються меморандумом МВФ, де між рядків можна побачити натяки про списання боргу перед приватними позичальниками у 2024 році. 

Але навіть МВФ відкрито про списання боргу не говорить. З боку організації це нелогічно: за планами Фонду, Україна має платити йому все вчасно за кредитами та з відсотками. 

Та й зовсім неочевидно, що списання боргу допоможе Україні стати “кращою”. А ґрунтовний аналіз українського боргу з боку прихильників списання прямо свідчить, що це нам не допоможе. 

На 1 січня 2023 року державний борг України сягнув $111 млрд, збільшившись на $13,4 млрд — до 78,5% ВВП на кінець 2022 року, порівняно з 48,9% у 2021-му, за даними Мінфіну.

Я не проти списання боргів. Якщо така потреба виникне, ми нікуди не дінемося, будемо йти в переговори про списання. 

Але я проти того, щоб голосно говорити про списання боргу як про базовий сценарій. Так ми одразу визнаємо — Україна бідна та неспроможна країна, у якої нічого немає. 

Це неправда, адже наша держава — кандидат у члени ЄС (якщо хтось думає, що туди беруть бідних, дуже помиляється). 

Ми маємо актив, під який можемо брати (а не випрошувати) кошти на фінансування бюджетних потреб і потреб на відновлення. Цей актив — майбутні виплати агресора за завдані Україні збитки внаслідок повномасштабного вторгнення. 

Нам необхідно задокументувати та порахувати збитки українського уряду від агресії РФ та знайти механізм майбутньої компенсації цих збитків коштом росіян.

Коли все буде пораховано та за активної допомоги іноземних партнерів забезпечено гарантіями майбутньої сплати, в України з’явиться той актив — право вимоги компенсації українському урядові. 

Під цей актив Кабмін зможе вже зараз залучати кредитні кошти. Повторюся — не випрошувати, а залучати. 

Це означає, що розмір допомоги Україні залежатиме не лише від доброї волі партнерів, а й від наших потреб. Ці кредити не псуватимуть боргові показники українського уряду (це основне, на що бідкається МВФ) — бо їх повернення буде забезпечене не нашими майбутніми податками, а виключно майбутніми виплатами від агресора. 

Найголовніше — таке забезпечення стимулюватиме західних партнерів України домагатися виплат від РФ. 

Складний безпрецедентний процес. Але це не означає, що нереальний. Це не складніше, ніж принижуватися та просити списати якийсь борг й на наступний день знову просити про позику. 

Україні рік тому казали, що від росіян відбитися нереально. 

На жаль, поки що Україну у цьому міжнародні фінансові організації (МФО) не підтримують. Їм це не цікаво, вони не хочуть виходити з зони комфорту та запроваджувати нові процеси. Всі ці МФО знають лише один шлях — рекомендують йти в чергову реструктуризацію: ідіть, просіть, ви ж бідна країна.

Але Україна — бідна країна не для МВФ. 

Бо Фонд чомусь закладає у своїх прогнозах отримання від України $15 млрд протягом 2023-2027 років. Це очевидно збіг, але ці $15 млрд МВФ хоче відібрати в інших кредиторів України. 

Сам же МВФ на поступки не йде. Мабуть, тому що “очолив” програму фінансової підтримки українського бюджету на суму $115 млрд протягом наступних чотирьох років. 

Але де там заслуга МВФ — незрозуміло. Бо з початку війни наші іноземні партнери надали нам фінансову та військову допомогу на понад $100 млрд без МВФ. Це не за чотири роки, а за один. 

То Україні точно треба прислухатися саме до Фонду? У якого є стандартні політики, розроблені для стандартних випадків протягом десятиліть. Але ж наш випадок особливий — чи не так? 

Щодо самого списання, як очевидного ходу Кабміну.

Це не очевидне рішення, і не просте (ні в хорошому, ні в поганому значенні цього слова). 

Це не легка прогулянка: не вийде вийти та сказати “кому винен, пробачаю”. Це так не працює. 

Треба буде входити в переговори з кредиторами, принижуватися та відповідати на їхні слушні зауваження. Про те, чому списують саме у них, а іншим (МВФ і не тільки) все платять за графіком. Про те, що це не допоможе зменшити борг до “безпечного рівня”. Про те, що борг України навіть після списання зростатиме. Про репарації від агресора, врешті-решт. 

Переважна більшість приватних позичальників у такі переговори входити не бажають. Навіть попри втрату активів на мільярди доларів США, перепони з боку НБУ, попри “приклад” уряду та деяких держкомпаній, вони справно платять за своїми міжнародними облігаціями. 

Українські економісти їх, мабуть, вважають некомпетентними, бо вони нічого не “списують” та не реструктуризують? Можливо компанії краще розуміють наслідки таких рішень? 

Для України наслідком рішення про списання боргу буде тривалий статус бідної країни, якій не можна позичати гроші. 

Навіть за скромними прогнозами МВФ, такий статус у нас триматиметься до 2028-2029 року. Тобто, наступні п’ять-сім років Кабмін повністю залежатиме від фінансової підтримки (і доброї волі) МФО та держав Заходу. 

Але ми маємо прийти до кредиторів і фінансових партнерів зовсім з іншим планом. Не просити про чергову послугу та сподіватися, що нас почують й про нас пам’ятатимуть. 

А перетворити наш “пасив” на актив.

Олександр ПАРАЩІЙ