День незалежності: Параноя влади та безпорадність опозиції

Аби розвіяти сумніви у своїй поступовій маргіналізації, політичні сили антипрезидентського спрямування мали показати Банковій, чи здатні вони зібрати хоч якусь значиму вуличну акцію.

Утім невеличка дистанція к кілька сотень метрів, які вдалося пройти вулицею Володимирською, виявила майже всі характерні недоліки опозиції і стала яскравим уособленням фобій влади.

Якщо ще декілька місяців тому головною перешкодою об’єднання називали надмірний авторитаризм головного опозиціонера — Юлії Тимошенко, то виявилось що з її відсутністю у проти владних сил виникла нова проблема: відсутність явного лідера і єдиного центру координації.

З іншого боку, якщо припустити, що країна живе в “умовному 2001 році” — за чотири роки до президентських виборів і за рік до парламентських — акція поки що візуально об’єднаної опозиції була майже вдалою. І на цьому тлі страхи владної команди, які стають дедалі більш очевидними, можуть спровокувати перебіг подій за вже знайомим революційним сценарієм.

“Нам не потрібен єдиний керівник. в нас і так все добре”

Акція проходила під вивіскою Комітету опору диктатурі, куди увійшли 12 партій. Зокрема — політичні сили, очолювані різними депутатами від фракцій НУНС і БЮТ, а також партія “Свобода” Олега Тягнибока.

Місцем зборів ще напередодні було призначено парк Тараса Шевченка напроти червоного корпусу Університету. Це було єдине місце, де опозиції дозволили мітингувати.

Влада не відзначилась особливою делікатністю навіть на День незалежності. Напередодні суд за позовом київського намісника Олександра Попова заборонив проведення масових акцій майже на усіх центральних площах та вулицях столиці. Перелік тих, кому було заборонено, і місць, де не можна було ходити та збиратись, більше нагадував список фобій параноїка.

Останнім симптомом діагнозу влади стала поява судових виконавців з забороною про масові збори під пам’ятником Тараса Шевченка. Що цікаво — рівно через годину після того, як до монументу поклав квіти Віктор Янукович.

Опозиціонери почали збиратися ще за годину до початку акції. В очікуванні мітингу народні депутати жваво обговорювали ситуацію в країні.

Дуже символічно лідери різних опозиційних сил розподілились навколо постаменту Тарасу Шевченка. Безпосередньо перед пам’ятником обличчям до натовпу встали лідери БЮТу на чолі з Олександром Турчиновим, якого ту же оточила когорта маловідомих діячів на кшталт Зоряна Шкіряка та Юрія Кармазіна, які будь-якою ціною прагнуть потрапити в об’єктиві телекамер.

Праворуч від Тараса Шевченка зосередились уламки “Нашої України” та БЮТівці, яким не вдалося розштовхнути активних маргиналів навколо Турчинова. А з лівого боку від пам’ятника опинився Арсеній Яценюк, якого вже більше року традиційно супроводжує Микола Мартиненко. А позаду пам’ятника вишукувалась команда найбільш радикально налаштованого Олега Тягнибока.

Іноді серед натовпу з’являлись збуджені обличчя лідерів БЮТ. Прийшов на мітинг і чоловік лідеру Батьківщини — Олександр Тимошенко:

— У СІЗО не дають побачень по вихідних, — якось смиренно пояснив він свою присутність тут, а не біля дружини.

Схоже, чоловіком опозиціонерки поступово оволодіває відчай: нескінченні судові засідання і повсякчасні перепони на шляху побачень з дружиною роблять свою справу. На відміну від політичних соратників, Олександр Тимошенко відверто зізнається, що не вірить у виправдувальний вирок для своєї дружини. Принаймні в Україні.

— У мене єдина надія на Європейський суд, якщо вони встигнуть оперативно розглянути... І на реакцію світового співтовариства, яке вимагатиме від нашої влади дотримуватися прав людини.

Тим часом, натовп ставав густішим, прапороносці підтягувались під пам’ятник, оточуючи його щільним кільцем. Але початок мітингу з незрозумілих причин затягувався. Невдовзі ситуація прояснилася.

— Депутати! — підбіг Олександр Турчинов до групи однодумців, зриваючись на крик. — Там міліція заблокувала нашу машину з генератором, а без генератора ми не запустимо озвучку!

Рятувати стратегічно важливий артефакт кинулося аж троє добровольців. Вони побігли за Турчиновим до перехрестя, де зупинили фургон з живленням для мітингу. Поки депутати підтягувалися, машина вже вирвалась з “полону” і повільно рухалась в бік парку Шевченка. Попереду неї ішов бютівець Андрій Сенченко.

— Диви! А ми, бля, йдемо пацанів з полону визволяти! — радісно прокоментував Андрій Кожемякін.

— Тупі, агресивні, стояли і не пускали, — розповів Сенченко про свої враження від міліціонерів. — Довелося сказати, що це машина, на якій везуть квіти, що покладати їх від імені Верховної Ради до пам’ятника Шевченку.

Тим часом площу перед пам’ятником Шевченка вже зайняв значний натовп. Оцінка кількості людей на акції коливалась від семи до десяти тисяч осіб.

Мабуть, вперше за весь час після виборів президента на одній площі зібралось стільки різнокольорових прапорів. Такої палітри не було навіть під час ратифікації Харківських угод під стінами Верховної Ради.

Двадцята річниця Незалежності може стати водорозділом для “Нашої України”. В ході акції протесту помаранчевий колір був у меншості, прапори “Нашої України” тонули у зелених, синіх та біло-червоних кольорах. Не було на мітингу і лідерів “Нашої України” — ні Віктора Ющенка, ні Валентина Наливайченка.

Єдиний представник керівництва Нашої України — голова виконкому Сергій Бондарчук — прийшов на акцію у піджаку із зіркою “Героя України” на лацкані, яку отримав у останні дні влади Віктора Ющенка.

— А де Віктор Андрійович? — поцікавився хтось з журналістів.

— Як завжди — на Говерлі, — відповів Бондарчук намагаючись триматись позитивно.

— Не думаєте, що йому краще було б бути тут, ніж там?

— Думаю, — відповів Бондарчук після короткої паузи. — Ми ж прийшли, і нас тут не менше тисячі. Він мав бути поруч. Але це моя особиста думка.

Весь час виступів Сергій Бондарчук так і простояв, опершись на пам’ятник Шевченку. Як розповідають джерела “Української правди”, “Наша Україна” була попереджена, що не отримає слова на мітингу. Під час останнього засідання Комітету опору диктатурі більшість присутніх закликала представників “Нашої України” виключити з партії Віктора Ющенка за підтримку Віктора Януковича взагалі і за обвинувачення Юлії Тимошенко зокрема.

Одним з перших до мікрофону вийшов Олександр Турчинов. За останні два місяці заступник керівника “Батьківщини” набрався чималого досвіду публічних виступів. Після вступних слів він зачитав текст звернення Юлії Тимошенко — за його словами, написаний нею в СІЗО.

Втім, промова виявилася складною для сприйняття на слух. Концептуальні обороти і заклики втомлювали навіть затятих фанатів Тимошенко.

Наступним слово взяв Анатолій Гриценко, який обрушився з критикою на Ющенка.

— ...Пасічник шастає по Говерлі та не може розібратися у стосунках з Фірташем та іншими олігархами, — нагадав він старі гріхи минулому президенту. — Ми вимагаємо дострокових виборів президента, парламенту, Київської міської ради — а також негайної відставки смотряєщего за Києвом Попова, який боїться свого народу!

Мітинг йшов по висхідній. Пафос у виступах ставав яскравішим, погрози владі — відвертішими.

— У нас в Україні залишилося тільки дві партії. Це “ми”, які святкують День незалежності, і “вони” — кати! — зривав голос у мікрофон Юрій Кармазін, “непомітно” запозичивши пасаж з останньої статті Юлії Тимошенко.

— Я маю переконання, що ми матимемо демократичну більшість у парламенті та нового главу держави! — пообіцяв Арсеній Яценюк.

На диво, доволі сіро виступив Олег Тягнибок. Пожвавити натовп лідеру “Свободи” вдалося тільки традиційним згадування прізвищ Бандери та Шухевича.

Підвести підсумок запропонували Дмитру Павличку. Поважний авторитет, якого рік тому за руку на трибуну виводила сама Тимошенко, вдався до забороненої теми — щодо лідерства в об’єднаній опозиції.

— Нам потрібен один лідер, а не дванадцять! — закликав Павличко.

Перші ряди, здавалося, лише і чекали цього.

— Юля! Юля! Юля! — зайшовся в скандуванні жіночій сектор прихильниць Тимошенко.

— Тихіше! Дайте договорити, — перекрикував натовп Павличко, — Юлю судять за те, що вона виграла президентські вибори і за те, що вона завжди говорила української мовою!

“Юліни бабусі” не шкодували долонь.

— ...І коли вона сказала Азарову в суді: “Говори українською, я тебе не розумію” — її арештували! Мені сьогодні потрібен лідер, мені потрібен начальник штабу...

Ще недавно пан Павличко дорікав опозиціонерам їх розрізненістю і закликав, попри всі суперечки і страхи опинитись в тіні Юлії Тимошенко, стати в одну колону. Тепер, коли опозиція вперше намагалась це зробити, виявилося, що відсутність одного вождя — чи не найбільший недолік опозиції.

— Юля — там! — жестом показав Павличко в напрямку СІЗО. — А мені потрібен начальник штабу, який би готував Майдан!

— Турчинов! Турчинов! — почали скандувати фанатичні бабусі.

Олександр Турчинов сприймав вигуки з натовпу без прояву будь-яких емоцій.

— Виходить, що ви і є тепер той самий єдиний командир? — поцікавились у Турчинова журналісти.

— Ні, нам не потрібен єдиний керівник. В нас і так все добре, ми і так все вирішуємо, без всяких лідерів, — відрізав заступник Тимошенко.

Втім, відбирати лідерство у Турчинова поки що ніхто не намагається. За іронією долі, в сьогоднішній ситуації заступник Тимошенко виявися найбільш зручним командиром подій. З одного боку, є розуміння, що йому навряд чи вдасться перебрати на себе рейтинг лідера Батьківщини, з іншого боку — при негативному розвитку подій, вся відповідальність лягатиме саме на Турчинова.

“Всьо пропало?”

Логічним завершенням “офіційної” частини мітингу стало зачитування віце-спікером Миколою Томенком резолюції з переліком вимог до влади.

— Влада нелегітимна, і через антиукраїнський характер — окупаційна! Після арешту Тимошенко влада перейшла до останнього методу свого збереження — встановлення диктатури, — оголошував Томенко. — ...Ми вимагаємо дострокових виборів президента, парламенту та київської влади.

Настрій Томенка підхопив Олександр Турчинов:

— Чи можуть Янукович і його посіпаки заборонити нам ходити по Києву? Ні! — не сказав, а закричав у мікрофон Турчинов, — Сьогодні ми будуємо потужну колону, яку давно не бачив Київ!

Але чим далі розпалювалися виступаючі, тим відчутніше ставало головне питання цього дня: чи підуть опозиціонери на Банкову, враховуючи, що суд це прямо заборонив? Єдине, що дивувало — чому питання взагалі виникало з огляду на проголошену “скоординованість дій опозиції”. Відомо, що напередодні відбулось засідання Комітету опору диктатурі, але чи були визначені мета акції та шляхи її реалізації — залишалось таємницею.

— Ну ви хоч щось вирішили? — допитувались журналісти у Арсенія Яценюка.

— Так, в нас є план. Але я вам поки що не скажу, — дещо невпевнено відповів політик.

— А що вже приховувати? Все ж вже почалось!

— А хто знає, кому можна довіряти? Ми навіть вчора на комітеті не всім все сказали! — напівсерйозно відповів Яценюка, — Можу лише поділитись, що в нас два плани. Перший — пройти всім на Банкову. Але ми вже бачимо, як нас очепили по всіх вулицях. І, скоріш за все, на Банкову всім пройти не вдасться. Тому будемо йти по другом плану: дійдемо до кордонів, а потім невеличка група депутатів піде на Банкову.

— Це, що, стратегія? — дивувався з іншого боку пам’ятника Тягнибок. — Подивіться навколо: тут десь тридцять-сорок відсотків проплачених людей. Чи, може, ви тут бачите натовпи депутатів? Ні. Може, тут їхні помічники? Ні. Тому їх заклик вийти на вулицю — впусту.

В цей час Турчинов закінчував свій запальний виступ:

— Зараз ми мирною ходою підемо до адміністрації президента та вручимо їм резолюцію мітингу! Щоб вони почали збирати валізи!

На цих словах Олександр Турчинов рушив з трибуни і опинився в оточенні бабусь з групи підтримки Юлії Тимошенко. Судячи з їх стурбованих облич, вони не зрозуміли команди йти до Януковича на Банкову.

— Олександр, ми ж до Юлі поїдемо? — кинулися вони до Турчинова із запитаннями.

Турчинов з притаманним йому флегматичним виразом обличчя мовчки пройшов мимо і рішуче рушив до голови колони. Дилему групки бабусь вирішила сама бойова жінка, кинувши заклик: “Пішли за ним!”.

Колона рушила, але не до Тимошенко, а по вулиці Володимирській — від пам’ятника Шевченка вбік Богдана Хмельницького. Прямо на виході з парку могло скластися враження, що опозиціонери потрапили в місто мертвих. Навколо не було ні душі — жоден автомобіль не трапився їм по дорозі, тільки поодинокі міліціонери.

Голова колони була розбита на дві частини. Попереду йшов Олександр Турчинов. Поруч їхав мікроавтобус з гучномовцями та колонками. Турчинов вів колонну, виголошуючи лозунги у радіомікрофон.

Одразу за ними був розтягнутий величезний державний прапор. Попереду прапор несли депутати БЮТ і декілька традиційних маргіналів, а по боках вишукувались здебільшого все ті ж бабусі. А вже за прапором крокували лідери та представники інших політичних сил.
Перетнувши бульвар Шевченка, колонна вже через декілька метрів зустрілась з першим кордоном міліції. Це була “звичайна міліція” — без дубинок і в звичайній міліцейській формі.

Погрожуючи народним судом і збиваючи міліціонерів з ніг, групка на чолі з Олександром Турчиновим розрізала цей бар’єр з легкістю криголама, спокійно і оперативно. Поки Турчинов продовжував виголошувати лозунги, молоді хлопці пронесли його за спини міліціонерів і рушили далі.

Але виявилося, що цей кордон був скоріше бутафорією. За “звичайними” міліціонерами стояла друга шеренга правоохоронців. Вона виглядала набагато масивніше — за стаціонарними залізними щитами стояли загони “Беркуту” в шоломах та з гумовими кийками.

— Олександр Валентинович, там позаду “беркутівців” під’їхали автозаки! — намагався попередити керівника хтось з оточуючих.

— Нехай! Ми йдемо вперед! — спокійно і впевнено дав команду Турчинов.

“Беркутівці” були звезені до центру міста ще зрання. Номери на автобусах вказували, що бійців привезли вгамовувати київським мітинг з Дніпропетровської та Луганської областей. Очікуючи початку акції опозиції бійці переховувались у… паркінгу бізнес-центру “Да Вінчі” та у внутрішньому дворі Академії наук України.

Колона на чолі з Турчиновим почала збавляти темп. Слова з гучномовця ставали все нервовішими, в них з’явились нотки погроз та страху.

— Ви нас не зупините! — кричав Олександр Турчинов. — Це протизаконно! Прошу вас — розступіться! Інакше це злочин…

Втім, у задніх рядах натовпу народ не дуже розумів, що робиться попереду і продовжував напирати. З наближенням до залізних щитів щільність людей ставала все більшою.

“Беркут” стояв без жодного бажання уступати. Голос у гучномовці ставав гучнішим.

— Працівники міліції, ми вимагаємо не виконувати злочинних наказів, та не заважати мирній ході! — надривався Турчинов у мегафони.

Але нічого не змінювалося. Незворушний “Беркут” зімкнув ряди та жодним чином не реагував. Вони дивилися крізь натовп та не помічали його.

Першими не витримали нерви у чотирьох хлопців з лівого флангу від Олександра Турчинова. Молоді люди з розбігу кинулись ногами по залізних щитах.

— Отдай, сука, щит! — кричали молодики. — Мы сейчас вас раздавим!

“Беркутівці” стояли мовчки. Іноді, коли хтось з нападаючих торкався шоломів, вгору злітала резинова дубинка і зависала там, поки опозиціонер-сміливець не відступав на два три кроки.

— Бойцы! Держим! Руки в замок. Строй не нарушаем, — кричав спецназівцям хтось з офіцерів.

Але в цей час групі молодиків вдалося зачепитися за нижню кромку щита і вивернути його з рук “беркутівців”. Одразу п’ятеро чи шестеро бійців опинились беззахисними перед розлюченим натовпом. Нападаючі — дехто у масках — почали висмикувати “беркутівців” з шеренги.

В цей час Олександр Турчинов та його оточення зрозуміли всю вибухонебезпечність ситуації. Люди по обидві сторони від щитів були налаштовані рішуче. Але якщо за спинами “беркутівців” стояли командири, які чітко розуміли, що вони тут роблять і що від них вимагається, то по цей бік барикад опинився здебільшого емоційний натовп без лідерів та планів.

Першими зупиняти занадто збуджених активістів кинулись БЮТівці. Але поки вони намагалися продертися крізь натовп, молодики вже встигли досягти “успіхів”.

— Нашего взяли! — пролунало над “Беркутом”.

Опозиціонери висмикнули одного з бійців через прогалину у щитах і почали колективно бити ногами та вудочками, одночасно намагаючись пояснити йому, чому не можна виконувати злочинні накази. Відповідь “Беркуту” була адекватною: з загону вилетіло п’ятеро бійців і, розмахуючи дубинками, почали рятувати колегу.

— Назад! Я сказал, назад! — обурювався командир прогалиною у шерензі. Бійці відступили, намагаючись забрати з собою колегу, який ледь стояв на ногах.

У повітрі з’явився легкий дим — хтось з “беркутівців” з-за щитів приснув у натовп балончиком. Ті, хто в цей момент стояли поруч, з криком почали відбігати від щитів, ховаючи обличчя у долонях. У деяких журналістів, що опинилися трохи поодаль, почало пекти в носі, полились сльози.

В цей час до агресивних молодиків вже добрались хлопці Турчинова та Кожемякіна і почали їх заспокоювати. Депутати від опозиції перемістилися у перші ряди та заблокували собою найбільш активних учасників ходи.

Поступово до Турчинова підійшли лідери інших політичних сил. Поруч опинились і Арсеній Яценюк з Олегом Тягнибоком. Були дивно спостерігати наскільки різні емоції та почуття в цей момент випромінювали ці два молодих політика.

Колишній банкір та юрист Яценюк намагався зробити вигляд, що все під контролем, і лише іноді неголосно випалював: “Я так і знав, я ж казав… Тільки б без мордобою!”. Його невільний колега по опозиції — медик Тягнибок — здавалось, навпаки, шкодував, що все під контролем і так же ж неголосно говорив: “Це так не робиться…”. Мабуть двох більш несхожих людей у оцінці цього дня складно було знайти.

Натовп зупинився. Молодики нібито заспокоїлися. Але виникла нова проблема — що робити далі? Ситуація зависла. Акція протесту починала захлинатися...

За декілька хвилин навколо Турчинова зібрались всі керівники акції. Оточені охоронцями та депутатами, вони схвалили рішення припинити акцію, запропонувати всім розійтись і різними шляхами піти на Майдан. Там повним ходом йшла підготовка до святкового концерту з нагоди Дня Незалежності, який курував ще недавно найближчий соратник Тимошенко Микола Баграєв.

Тим часом, згідно спільному рішенню, БЮТівці продерлися до фургону з гучномовцями, і почалась підготовка натовпу до м’якої капітуляції.

— Ці огорожі залізні, але виявилося, що вони ламаються як сірники, — намагався через мікрофон підтримати бойовий дух новий керівник київської “Батьківщини” Юрій Одарченко, якого нещодавно перевели з Херсона. — Це перший сигнал, що бандити будуть зметені та загинуть під ногами людей!

Поки маловідомий опозиціонер вживався у образ трибуна, Тягнибок щиро обурювався тим, що сталося.

— Хіба це акція? — питався він, — якби там було двісті-триста наших хлопців, ми б прорвали. А так — що це? Ви розумієте, інакше не може бути: потрібні ці сутички, водичка щоб полилася, арешти. Тоді люди зрозуміють, з чим ми маємо справу! А так — це все не те…

Тим часом люди, відчувши настрій лідерів, почали розходитися. Багато з них, не зрозумівши, що відбулося, обступили своїх партійних вождів. Найбільший натовп навколо себе зібрав Тягнибок, який влаштував політінформацію.

— ...Ми прорвали перше міліцейське коло. Якби “Свободу” поставили не в середину колони, а попереду, то ми би трохи далі просунулися. Має бути одна команда, один начальник штабу. Має бути підпорядкування полковників генералам.

Користуючись нагодою, Тягнибок влаштував інструктаж своїм активістам.

— Завдання “Свободи” — нести в маси, що Янукович заборонив святкувати незалежність! Люди на місцях мають про це знати. Це має підігрівати революційні настрої. Ми маємо готуватися до революції.

Набагато розгубленішим залишав мітинг Арсеній Яценюк, який стояв найближче до міліцейських спецпідрозділів та стримував найбільш агресивних активістів.

— Як ви відчували по настрою беркутівців, вони готові були бити натовп?

— Не “по настрою”, а “по сценарію” вони мали бити, бо всередині було декілька провокаторів, — пояснив Яценюк.

Вже через півгодини вулиця Володимирська була майже порожньою. Тисячі протестуючих розійшлися прилеглими вулицями. Невелика групка, яка направилась до Майдану, стала лише приводом для ще декількох заголовків у стрічках новин про мляві намагання опозиції зірвати святковий концерт.

На цьому акція протесту завершилась. Останню крапку цього дня поставили нові два полюси опозиційного руху в країні — Арсеній Яценюк та Олег Тягнибок. Лідер “Свободи”, покидаючи площу з блиском і жалем в очах кинув комусь з журналістів:

— Страшно не те, що когось могли побити. Страшно, що вони знають, що з нами робити, і в них є конкретна стратегія. А в нас немає, ми як сліпі.

Лідер “Фронту змін” йшов з Володимирської з більш замисленим виглядом. В цей час якійсь дідусь, проходячи повз, вирішив розпочати з політиком розмову.

— Ну що, Арсеній Петрович, всьо пропало?! — іронічно спитав він у Яценюка.

— В нас пропало? — перепитав Яценюк і одразу ж посміхнувся. — Ні. В нас нічого не пропало. Пропало в нього. Він втратив шанс залишитись. І це вже невідворотно.

Мустафа НАЙЄМ, Сергій ЛЕЩЕНКО