День неспроможності

Великдень і пов’язані з ним передчуття, приготування й надії затьмарили чи то річницю, чи то роковини однієї з подій, що ознаменували початок президентського терміну Віктора Януковича. Йдеться про так звані “харківські угоди”, які президенти України та Росії підписали в Харкові 21 квітня 2010-го. А 27 квітня того самого року Верховна Рада України і Державна дума Російської Федерації у єдиному пориві, майже в цілковитій відповідності до естетики вже призабутого радянського минулого благополучно їх ратифікували. Головне, що містили ці документи, — продовження терміну базування Чорноморського флоту Росії на території України на 25 років після закінчення дії угоди від 1997-го в обмін на ефемерну знижку в ціні на газ. Їх ратифікації не змогли завадити ані здоровий глузд, ані опозиція.

Про здоровий глузд згадано недаремно: нині, за рік дії угод, уже чимало публіки, так чи інакше пов’язаної з правлячою в Україні політичною силою, вголос заявляє, що очікування не справдилися. Що Росія зовсім не зупинилася, а, навпаки, намагається відібрати в наших олігархів (не кажучи вже про Українську державу) “кровне”, тобто і ласі шматочки власності, і фінансово-матеріальні потоки.

Оскільки “харківські угоди” стали першим в історії сучасної України офіційним підтвердженням того, що інтереси національної безпеки, власного суверенітету і можливих перспектив її керманичі легко міняють на цяцьку, виникає абсолютно справедливе й цілком риторичне питання: а про що ж ви думали рік тому? Невже вірили, що Путіна і його команду можна буде задовольнити якимись там угодами щодо флоту? Таким наївним не раз рекомендовано добре вивчити історію президентства Лукашенка. Там є дуже багато вельми цікавих сторінок.

А загалом за рік, що минув від “харківських угод”, маємо констатувати кілька не надто приємних речей.

Перше — це те, що нація, яка вже народилася, все ще не спроможна робити осмислений вибір і йде за кліше-обіцянками. “Харківські угоди” ілюструють, як влада, котра говорить з власним народом за допомогою таких кліше і не відчуває відповідальності перед ним, може пожертвувати національними інтересами в обмін на непевні “вигоди”.

Друге — ніякого поліпшення відносин із Росією немає. Навпаки, є шантаж, тиск, погрози. Це наслідок того, що не лише президент Янукович, а й уся Україна впритул наблизилися до ролі заручника великих російських ігор. А заручників ніхто не сприймає рівними собі.

Третє — кількість українців, які щиро підтримують “харківські угоди”, цілком природно, не лише не зросла, а й істотно зменшилася.

Четверте — договір між урядами України та Росії від 1997 року про розподіл радянського Чорноморського флоту і базування російського флоту на території України не втратив чинності, його не скасовано належним чином. А відтак 2017-го ЧФ усе-таки зобов’язаний кудись піти. Якщо в наших можновладців, звісно, не забракне вміння і волі домогтися цього.

Нарешті, останнє. Перипетії навколо ратифікації “харківських угод” довели, що в нас все ще немає жодної відповідальної політичної партії, орієнтованої на сучасний демократичний європейський розвиток суспільства, а отже, немає українського уряду та українського парламенту, а також опозиції. Якщо так, то “харківські угоди” були одним із симптомів кризи, якою може супроводжуватися процес смерті пострадянської України з одночасним народженням її в якійсь іншій якості. Принаймні хотілося б у це вірити.

Віктор ЗАМЯТІН