12 квітня СБУ провела обшук у заступника голови синодального відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ МП Миколи Данилевича. Співрозмовник українських журналістів у спецслужбі розповів, що 2017 року Данилевич умовляв Вселенського патріарха Варфоломія не надавати Православній церкві України Томосу про автокефалію. І ось не минуло й десятиліття з моменту проступку, а спецслужба вже й зреагувала. Якщо так піде й далі, то ще трохи — й комусь пригадають жарти про “термос”. Але це не точно.
Незадовго до цього Національний музей історії України (НМІУ) відкрив збір коштів на демонтаж храму-МАФу на фундаменті Десятинної церкви. Необхідну суму (близько 700 тис. грн) зібрали швидко й навіть із надлишком. Висновок сповнений соціального оптимізму: ось як киян задовбав храм-МАФ! Чи навіть ширше: ось як українців задовбала УПЦ МП!
Почуття невіруючих (як і чималої частини віруючих) задоволено. Цього цілком достатньо. Задоволені почуття (як і збурені) відтісняють убік неприємні запитання — неприємні здебільшого через їх раціональність. Наприклад: це справді нормальний порядок речей? Для того, щоб рішення Господарського суду міста Києва, ухвалене 14 вересня 2023 року, було втілено в життя, державна установа (музей) має попросити громадськість “скинутися”? Ту саму громадськість, яка вже “скинулася” податками на утримання державної виконавчої служби та правоохоронних органів, міських комунальних та інших служб — тих, хто мав би “прибрати” без будь-яких “монобанок”.
Але так нецікаво. Буденно. Тому хтось пише кривулястими літерами на стіні гасло: “Прибирання до Великодня”. Й оголошує “комуністичний (вибачте) суботник”, де головну роль відіграє ентузіазм мас, а не результат.
Знесення незаконної забудови на території заповідника в ідеалі є цілком буденною подією. Навіть якщо МАФ — храмова споруда. Але “знести храм до Великодня” — це вже звучить геть інакше. Навіть якщо “храм” — потворний МАФ, московський, знов-таки, незаконно побудований. Таке формулювання “доповнює” нашу соціальну реальність. Розбурхуючи почуття віруючих і невіруючих, воно поволі десакралізує і храм, і Великдень заодно. Якщо ви гадаєте, що такі речі є небезпечними лише для “московської церкви”, то помиляєтеся, — мові в певному сенсі однаково, якою є конфесійна приналежність предмета, щодо якого вживається денотат “храм”.
Людині, менш знайомій із українськими політичними реаліями, така десакралізація всього, що пов’язано із церквою (принаймні її “традиційною” іпостассю), може здатися загрозливою та планомірною — загрозливо планомірним наступом на демократичні права та свободи. Може здатися навіть добре розрахованим політичним кроком у напрямку авторитаризму — адже що менше в народу залишається незалежних “володарів дум” та “інженерів душ”, то простіше владі прибрати цей народ до рук.
До речі, саме на цьому наполягають західні захисники “гнаної церкви”, які керуються цілком логічним (із погляду тверезої раціональності) й почасти навіть приємним для нашої влади припущенням, буцімто в неї є план, чітке розуміння своїх цілей і готовність досягати їх попри права та правила.
Та варто лише трохи пильніше придивитися до наших політичних реалій — і “теорія розумного задуму” вже не здається аж такою переконливою. Адже майже всі заявлені владою радикальні зміни в культурно-духовному житті країни — декомунізація суспільного простору, деколонізація сфери культури й освіти, дерусифікація медіа — закінчуються здебільшого косметичним ремонтом. Так, щоб опірні конструкції в жодному разі не постраждали й залишалися придатними для подальшого використання. Теорія “розумного (авторитарного) задуму” поступається відомій шкільній аксіомі про нескінченний поділ плитки шоколаду: якщо від шоколадки відкушувати потроху, вона виявляється більшою, ніж якщо з’їсти її всю відразу.
Гарний приклад нескінченного поділу шоколадки дає ветеран “культурних війн” — будинок-музей Булгакова, який раз у раз вигулькує в стрічках новин, наче чорт із табакерки. Його нарізають тонко, наче прошутто: змінити на меморіальній дошці напис, потім “доповнити” фасад іще однією меморіальною дошкою — композитору Кошицю, затягнути Булгакова (не Кошиця) плівкою, розпочати розмову про пониження у званні — з “пам’ятника національного значення” до “пам’ятника місцевого значення”, замислитися над тим, щоби знести пам’ятник письменнику поруч із будинком або хоча б прибрати його у двір — щоб очі не мозолив… Але тих, хто боїться, що музей зачинять, викинуть із приміщення, я можу заспокоїти — якщо це й станеться, то нескоро. І не весь. Адже це наче з’їсти всю шоколадку відразу.
Теорія авторитарного задуму розбивається об відверту нерішучість головного гравця та претендента на “шоколадку”. Він начебто й хотів би проковтнути її всю, але щось його повсякчас зупиняє. І це — не лише дитяче прагнення розтягнути задоволення, а радше доросла підозра, що те, що він їсть, — не зовсім шоколад. Тому він відкушує по маленькому шматочку, обережно розжовує й дивиться, що з цього вийде. Та навіть якщо те, що він їсть, йому не надто подобається — наприклад, він розуміє, що це не шоколад, а жаба, яку, як відомо з класики, треба проковтнути швидко, — він однаково й далі імітуватиме поїдання шоколаду. Оскільки визнавати свої помилки в нашій пострадянській культурі вважається слабкістю. Та й завжди є надія, що залишки шоколадки в перспективі можна буде на щось обміняти за гарним курсом.
У підсумку влада консервує проблемні питання, які варто було б вирішувати за біблійним принципом: “щоб ваше так було так, а ні — ні”. Найочевидніший приклад “домашнього консервування” — саме питання: “бути чи не бути” УПЦ МП. Окрім того, що це справді дуже непросте питання, проблема — в самих політичних цілях, які чи то залишаються до кінця не узгодженими між стейкхолдерами, чи то те, що узгоджено, й те, що виноситься на широку публіку, не надто збігається.
При тому, що впродовж більш як двох років влада стверджує: УПЦ МП становить загрозу для національної безпеки, два роки по тому ця церква досі є, діє, мовить зміцнілими голосами та, якщо вірити владі й СБУ, і далі “становить небезпеку”. Проте… її не заборонять. Законодавча “заборона” — одіозний законопроєкт №8371 — в найідеальнішому випадку дасть змогу нарізати шматочки ще тонше й довше, рівно так, щоб у жодному разі не вирішити цієї проблеми докорінно. Закон, навколо якого — стільки надій, побоювань і скандалів, лише визначить загалом розміри та форму шоколадки, яку ніхто не збирається з’їдати повністю.
То що, може, нам усім, як НМІУ, відкрити “монобаночку” та скинутися на прибирання МП в Україні? До Великодня, напевно, вже не встигнемо. Ну, хоча б до Різдва? Власне, це вже відбувається на місцях, де державні та комунальні служби не виконують своїх функцій, і зацікавленим сторонам залишається старий добрий Do-It-Yourself: хтось власноруч заварює двері храму, а хтось випилює заварені двері. Можливо, й НМІУ теж варто так зробити — на зібрані кошти знайти хорошу болгарку, вправну бригаду, приватну охоронну агенцію...
Мені можуть сказати, що “принцип шоколадки” — це і є “політика”: мистецтво балансувати інтереси та стримувати інтересантів, ніколи не “доїдаючи” до кінця все те, що дає змогу нині або в майбутньому забезпечити рівновагу та стримування. Не сперечатимуся. Зауважу тільки, що національні інтереси не завжди збігаються з інтересами конкретних політиків і навіть цілих політичних партій. Можна навіть сказати, що національні інтереси в більшості випадків виявляються заручниками, а не бенефіціарами realpolitic.
У нашому випадку національні інтереси України вимагають довести до логічного завершення процес деколонізації та декомунізації — скинути із себе (чи радше вийняти із себе) все радянське, відірвати й викинути геть усе імперське. Але на пам’ятнику Батьківщині-матері змінюють серпімолот на тризуб. І ця магічна дія в якийсь спосіб перетворює імперську мітку на “пам’ятник патріотизму”. Арка Дружбанародів (народна, а отже, справжня назва — “ярмо народів”) залишається на місці, але змінює прізвище відповідно до свого нового матримоніального статусу.
Усі ці “соломонові рішення” допомагають радянському та імперському мімікрувати й залишитися з нами, навколо нас. І всередині нас.
Та якщо такими є правила гри, не може бути претензій і до керівництва УПЦ МП: воно просто чинить точно так само — їсть свою “шоколадку”, відкушуючи по малесенькому шматочку, ніби роблячи “поступку політичним реаліям”. Відмовляючись від радикального розриву з Московською патріархією, воно знаходить порятунок у косметичних правках: “зафарбовуванні” Московського патріархату в документах, відхрещуванні від окремих одіозних персон та ідей, декларуванні “української приналежності”. Навіть служби подекуди почали українською мовою правити. Все це ніяк не заважає (й навіть допомагає) УПЦ МП зберігати вірність російському православ’ю та приналежність до “русского міра”.
