Книга “Чому Азії вдалося. Успіхи та невдачі найдинамічнішого регіону світу” була видана Джо Стадвеллом в 2013 році. Оригінальна назва How Asia works, або “Як працює Азія”.
В 2017 році книга була опублікована в українському перекладі видавництвом “Наш Формат”. І в російському перекладі видавництвом “Альпина Паблишер” під назвою “Азиатская модель управления”.
Джо Стадвелл (Joe Studwell) — випускник Кембріджського університету (Великобританія). Журналіст, експерт по Азії. Писав матеріали з азійської тематики для Economist, Financial Times, Wall Street Journal та ін.
Прості рецепти успіху
Книга поділена на три великі частини, які відповідають трьом крокам розвитку економіки за версією Стадвелла.
1. Земельна реформа, ціллю якої є рівномірний розподіл землі між всіма сільськими господарствами на правах власності. Це підвищує ефективність сільськогосподарського виробництва, надлишки якого дозволять створити промисловість.
2. Протекціоністська промислова політика, яка спрямована на імпорт технологій. Важливим тут є примус з боку держави до експорту товарів з доданою вартістю (експертна дисципліна).
Основою цього кроку є тарифна та політична підтримка галузей, що передбачають виробництво та експорт товарів із доданою вартістю. Стадвелл назвав таку модель “навчання економіки що розвивається”.
3. Контроль за фінансовою сферою з боку держави. Спрямування капіталу на кредити для створення виробництва, помірна кредитна ставка та контрольована інфляція.
Приклади успіху азійських економік показують, що приватний банківський сектор із незалежним Центробанком не сприяє розвитку промисловості. Тільки держава може спрямувати капітал в створення виробництва.
Цей набір кроків 1-2-3 — це не якесь ноу-хау. Протекціонізм задля побудови потужної промисловості використовували всі розвинуті країни світу, дивлячись одна на одну.
Історичний шлях розвинутих країн
Першою промисловий протекціонізм застосувала Велика Британія в XVI — XVIII століттях, коли забороняла імпорт на острови готової продукції. Все почалось зі створення потужного фермерського прошарку, який ефективніше, ніж за феодального ладу, почав обробляти землю.
Завдяки цьому з'явились надлишки продукції та вивільнилась робоча сила. Почала створюватись промисловість. На початку XIX століття Британська імперія, завдяки колоніалізму та промисловості, стала найпотужнішою економікою світу.
Естафету підхопили США, які в XIX столітті встановили загороджувальне мито на імпорт сталі із Англії, надавши поштовх власним заводам. Сталь потрібна була для будівництва залізних доріг. З імпортним обладнанням та матеріалами США так і залишились би аграрною країною, що експортує бавовну та цукрову тростину, а імпортує машини.
Таку саму політику наприкінці XIX століття застосувала Німеччина під керівництвом канцлера Отто фон Бісмарка та Японія під керівництвом імператора Мейдзі.
Ці країни почали модернізацію відразу після того, як новим керівникам вдались встановити централізовану владу. Тобто, позбавитись впливу від феодалів тих часів: курфюрстів у Німеччині та сьоґунів у Японії. Іншими словами: тогочасних олігархів та локальних князьків.
За чверть століття в Україні не вдалось побудувати централзовану ефективну владу. Олігархи Ігор Коломойський та Рінат Ахметов, завдяки адмінресурсу та продажним судам, мають більші політичні можливості в країні, ніж всенародно обраний президент чи призначений парламентом Уряд.
США брали приклад з Великобританії. Німеччина брала приклад із США. Японія брала приклад з Німеччини. І кінець-кінцем, Південна Корея брала приклад з Японії. Зазвичай, так відбувалось через те, що керівники держав що розвиваються, навчались, працювали чи служили у країнах, з яких брали приклад.
Так, батько корейського економічного дива, президент Пак Чон Хі, під час Другої світової війни служив у японській армії.
Азійські особливості
Стадвелл поділяє Азію на два регіони. Країни Північно-Східної Азії у більшості змогли трансформувати свої економіки і досягти успіху. Це Японія, Південна Корея і Тайвань.
Країни Південно-Східної Азії у більшості не досягли такого успіху, залишившись у стадії “країн що розвиваються”. Це Таїланд, Малайзія, Індонезія і Філіппіни.
Окремо Стадвелл виділяє Китай та Сінгапур, які також досягли успіху. Але вони не можуть слугувати прикладом для більшості країн.
В Україні багато хто захоплюється прикладом сінгапурського прем'єра Лі Куан Ю, який зробив з відсталої колоніальної території успішний фінансовий центр. Але площа країни Сінгапур — 622 квадратних кілометри. Навіть у Києва площа більше.
Рецепти багатства Сінгапуру підходять для офшорних фінансових центрів. Держав-міст, яким не потрібна промисловість та виробництво. Вони експортують фінансові послуги.
На протилежність Сінгапуру, унікальність Китаю в його великому розмірі та в його антидемократичній політичній системі. До сьогодні Китаю вдавалось при відсутності політичних свобод мати економічну конкуренцію.
Статки сільського населення Китаю залишаються малими, в той час як росте прошарок середнього класу в містах. В економіці переважають державні компанії, що стримує розвиток приватного сектору.
Великий капітал витрачається на інфраструктурні і проекти з безпеки, які не мають економічної віддачі. Такі, як коштовні швидкісні залізничні лінії (що ще можна пояснити опануванням технології), або система електронного спостереження в провінції Синьцзян. Там живуть уйгури, яких китайська влада вважає схильними до сепаратизму.
Стадвелл прогнозує, що в майбутньому, або під тиском середнього класу лібералізується політична система Китаю. Або його стрімкий економічний розвиток сповільниться і почнеться рецесія.
Земельна реформа
Після Другої світової війни союзники, здебільшого — США, окупували більшість азійських країн, які до того були колоніями Японії. Майже у всіх цих країнах земля належала заможним аристократам — лендлордам.
Лендлорди здавали її в оренду безземельним селянам, у яких не було економічних стимулів до інтенсивного розвитку господарств. Сільське господарство в цих країнах було неефективним.
Змінити цей порядок запропонував американський єврей українського походження Вольф Ладежинський (Wolf Ladejinsky), який був аграрним радником окупаційного командування. Він народився у місті Катеринопіль (Черкаська область) у 1899 році.
У 1921 році Ладежинський виїхав за кордон, рятуючись від “радянських реформ”, зробив кар'єру державного службовця у США. В Україні він наочно міг бачити, до чого призводить велика кількість зубожілого неписьменного сільського населення — до революції, руйнації існуючого режиму і підтримки комуністичних ідей.
Ладежинський зміг пояснити Дугласу Макартуру, американському генералу, що очолював окупаційну владу в Японії, чому існуючу модель треба змінити. Нехай для цього доведеться порушити недоторканість приватної власності, яка була святою для американців.
При підтримці окупаційної влади, незаможні японські селяни створили об'єднання (майже як комітети бідноти у нас), які поділили землю лендлордів між собою. Колишнім власникам, хоч і виплачувалась компенсація, але вона була нижче ринкової і розтягнута у часі. Щоб фермери могли її поступово виплатити, не збанкрутувавши.
Це була фактична реалізація лозунгу “Землю крестьянам!”, під яким до влади в Росії прийшли комуністи. Ефективність сільського господарства значно зросла.
Держава викуповувала надлишки продукції фермерів за зниженими цінами і продавала його на експорт. Через це країна отримала гроші на індустріалізацію і відновлення промисловості. Майже як в СРСР в 30-ті роки. Тільки без колективізації, воєнного комунізму та Голодомору.
Згодом такий самий принцип було поширено на Тайвані, де генерал Чан Кайші утворив китайську державу, альтернативну комуністичному Китаю. Потім така земельна реформа була реалізована в Південній Кореї президентом Пак Чон Хі, який народився у селянській родині. А з кінця 1970-х років таку саму земельну політику запровадив Ден Сяопін у Китаї.
Незалежна Україна не надто порушила принцип рівномірного розподілу землі між селянами. Ще в 1994 році землі радянських сільськогосподарських підприємств (колгоспів) були розподілені між селянами. Але через тривалий мораторій на продаж землі, такий розподіл не привів до створення потужного фермерського класу.
Сьогодні на пайовиків приходиться 75% сільськогосподарської землі в Україні. Але їх обробляють великі аграрні холдинги, включаючи іноземні, які сплачують невелику орендну плату власникам.
Цю ситуацію мав би змінити закон про обіг землі в Україні, який був внесений у Верховну раду в кінці 2019 року. Але є великі ризики того, що землю будуть купувати ті самі агрохолдинги, тому що вони мають більший доступ до капіталу, ніж малі та середні фермери.
В книзі описується і антиприклад. Це Філіппіни. Корумпована країна з великою різницею у доходах громадян. Там кожна нова влада перед виборами обіцяла земельну реформу і боротьбу з місцевими олігархами, а потім робила імітацію такої боротьби. Все, як в Україні.
Апогеєм цього абсурду було 20-річне правління президента Фердинанда Маркоса (1966-1986), який об'явив в країні воєнний стан. Ніби то, для експропріації землі у лендлордів, а насправді — для збереження влади.
В результаті Філіппіни довго живуть у стані фактичної громадянської війни, коли частина селян перетворилась на прокомуністичних озброєних партизан. Лендлорди ж наймають приватні армії, щоб охороняти від них свої помістя.
Підтримка виробництва та експортна дисципліна
Найбільш показовим прикладом застосування цього принципу є Південна Корея. В 1961 році, в результаті військового перевороту владу в країні взяв один з генералів — Пак Чон Хі.
Через 20 днів після перевороту, Пак та його оточення арештували декілька десятків найбільших в країні бізнесменів. Пак проголосив, що “закінчився час, коли кланові капіталісти купували підтримку Уряду і нічого не робили для своєї країни”.
В Україні цей час поки що триває.
Що це були за бізнесмени? Найбільш типовим був власник корпорації Hyundai Чон Чжу-йон. За японців він ремонтував автомобілі. Після корейської війни перепродавав Уряду Кореї списану американську військову техніку. Давав хабарі корумпованому Уряду Лі Син Мана (був президентом перед Паком), щоб отримати державні підряди на будівництво.
Вийшовши із в'язниці корейські бізнесмени, при підтримці урядових кредитів, почали інвестувати у виробничі потужності та експортувати свою продукцію. Тобто, і до перевороту Пак Чон Хі, і після нього, корейські чеболі (те саме що наша фінансова-промислова група, ФПГ) зростали.
Тільки раніше вони за рахунок адмінресурсу викачували кошти платників податків та “садили на ренту” населення країни через купівлю постачальних компаній.
Так саме сьогодні робить Рінат Ахметов, який контролює половину розподілу електроенергії (ДТЕК), або Дмитро Фірташ, який контролює близько 70% розподілу природного газу (РГК).
Тепер корейські бізнесмени отримували підтримку лише за умови експорту продукції із доданою вартістю. Наприклад, внутрішні ціни в Кореї на автомобілі у 1970-х були на рівні $5000. В той же час як Hyundai та інші авто-корпорації імпортували авто до африканських країн по ціні $2300.
Чи можливо таке в Україні, де імпортери “євроблях” мітингами тиснуть на Уряд для здешевлення імпорту, що ніколи не дасть утворитись локальному автомобільному виробництву?
І тут запорукою успіху була конкуренція в середні країни. Без неї і чеболі в Південній Кореї, і їх аналоги — дзайбацу у Японії, і наші аналоги — ФПГ, завжди будуть прагнути отримати доходи за рахунок адмінресурсу, а не експорту.
Влади багатьох країн розуміють це. Антиприкладом є політика президента Сухарто в Індонезії (1967-1998). У 1997 році він змусив голову індонезійського Центробанку видати кредит у $300 млн компанії свого сина Томмі Сухарто для будівництва заводу з виробництва автомобілів — проект Timor.
Отримавши гроші, син президента імпортував з Кореї автомобілі KIA. Поставив на них значки Timor і перепродав, як автомобілі індонезійського виробництва з відповідними пільгами. Позику ж Центробанку просто забрав собі.
Таких історій в Україні безліч. І зелені тарифи під Андрія Клюева (Activ Solar), і Роттердам+ під Ріната Ахметова (ДТЕК), аграрні дотації Юрію Косюку (МХП).
Країни, уряди яких не можуть змусити олігархів виробляти і експортувати, приречені на бідність.
Підконтрольні фінанси
Якщо в країні занадто рано лібералізується приватна банківська система, капітали будуть спрямовуватись туди, де можна швидко і багато заробити.
Банки, в протилежність бажанню будь-якого Уряду, зацікавлені кредитувати споживчі позики, нерухомість, фінансових спекулянтів, або “тарифний бізнес”, що побудований на збиранні ренти зі споживачів.
Приватні акціонери банку ніколи не будуть зацікавлені у фінансуванні довгострокових виробничих об'єктів. Там більше ризиків, довше окупність, менше швидка маржа.
Країни, що досягли успіху не прислухались до порад Міжнародного валютного фонду з лібералізації банківської системи.
За сильної економіки лібералізація відбудеться природнім шляхом. Але в час розвитку і навчання економіки влада має змушувати капітал текти в створення промисловості, а не в фінансові інструменти.
В 1989 році прем'єр Малайзії Мохамад Махатхір домігся прийняття закону про фінансовий консалтинг, який дерегулював фондову біржу в країні. Через це біржа Куала-Лумпур показала стрімкий зріст.
В 1993 році капіталізація компаній, що торгували свої акції на цій біржі, в чотири рази перевищувала валовий внутрішній продукт Малайзії. Банки радо давали кредити під купівлю акцій. Збільшилась кількість інвестиційних і консалтингових компаній.
“Здається ніхто не працює, всі лише говорять про акції”, — казав тодішній міністр фінансів Малайзії.
Але лібералізація породила шахраїв. Великі капіталісти розміщували акції компаній на біржі і залучали капітал дрібних інвесторів. Потім “видоювали” компанії, обдираючи міноритаріїв.
Після Азійської кризи 1997 року фондовий міхур Малайзії луснув. Країна залишилась і без капіталу, і без промисловості. А Уряд Махатхіра був змушений знов брати під контроль банківську систему і ринок капіталів.
В Україні, через слабкий контроль з боку Нацбанку, Олександр Дубілет зробив з ПриватБанку фінансового монстра для Ігоря Коломойського і Генадія Боголюбова. Банк збирав гроші громадян на депозити під високі відсотки, а потім віддавав їх у якості кредитів пов'язаним з Коломойським компаніям
Вони і не збирались повертати кредити. У разі кризи, коли вкладники йшли до банку по свої гроші, Приватбанк звертався до Нацбанку по рефінансування. І той був вимушений його давати, щоб не “покласти” фінансову систему в країні.
Маючі великі ресурси і доступ до капіталу, Коломойський майже не інвестував у виробничі активи, які в нього були. Така ліберальна фінансова політика НБУ і Уряду нічого не принесла країні, збагативши лише окремих олігархів.
Висновки
Звичайно, немає єдиного рецепту успіху для всіх країн. Кожна держава має свої особливості. Але у всіх успішних економік є спільні кроки, які вони здійснювали.
Наївно думати, що коли президент покличе іноземних інвесторів на особливі умови, то всі понесуть в Україну свої гроші. Основу збагачення країни — переробну промисловість з експортним потенціалом — може зробити лише національний капітал під тиском влади.
Хоча б тому, що уряди інших країн не дозволять інвестувати своїм компаніям і підприємцям в інші країни для створення виробництв, технологій та робочих місць.
Сьогодні, коли Японія або Південна Корея інвестують у країни Південно-Східної Азії, вони не віддають технології. Місцеве виробництво вони створюють лише під місцевий ринок збуту. Наукоємні виробництва залишають у себе.
Так само американські, європейські або китайські інвестори ведуть себе по відношенню до України. Вони радо інвестують у виробництво аграрної сировини, у зелену генерацію з надвисоким зеленим тарифом, або у дротові заводи, які потребують багато дешевої ручної праці.
В період свого розвитку і Японія, і Корея зубами вигризали технології у розвинутих США, Німеччини, чи Великобританії. Відкривали свій ринок для імпорту лише за умови локалізації виробництва. За великі гроші наймали іноземних технічних спеціалістів і відразу звільняли, як тільки з'являлись свої інженери.
Тому дуже легко скласти рецепт успіху для України по Стадвеллу:
Централізація влади. Коли закон виконується, правоохоронні органи не “кошмарять” бізнес, а суди виносять чесні рішення.
Аграрна реформа, яка дасть можливість створити потужний фермерський прошарок.
Тиск влади на великих підприємців для інвестицій у технології і виробництво продукції з доданою вартістю. Примус бізнесу до експортної дисципліни. Без експорту не має бути підтримки виробництва.
Обов'язкове дотримання внутрішньої конкуренції та недопущення монополій. Не може бути одного гравця у галузі, яка отримує допомогу від платників податків.
Контроль влади над фінансами. Дотаційна відсоткова ставка для кредитів промисловості. Помірна контрольована девальвація національної валюти для підтримки експортерів.
Цей рецепт дуже просто скласти. Але занадто важко реалізувати.
Сергій ГОЛОВНЬОВ
Что скажете, Аноним?
[07:00 25 ноября]
[15:06 24 ноября]
[11:45 24 ноября]
09:00 25 ноября
08:50 25 ноября
08:40 25 ноября
08:10 25 ноября
08:00 25 ноября
[16:20 05 ноября]
[18:40 27 октября]
[18:45 27 сентября]
(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины
При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены
Сделано в miavia estudia.