Чи здатен Клюєв хоча б на відеожабу Януковича?

Колись давно ще у студентські роки мені довелося подивитися фільм “Хвіст виляє собакою”. Тоді мені його запропонували, щоб я побачив приклад антикризового піару.

Нагадаю, що за сюжетом фільму, аби відвести увагу від негативної історії за участю американського президента, найкращі піарники запропонували оголосити війну Албанії…

Цього тижня щось подібне мала б провести команда українського президента. Інтернет вибухнув, коли дізнався про 16-мільйонний гонорар Януковича-письменика. Корупція-корупція! — кричав, чи-то пак набирав на своїй клавіатурі майже кожен користувач Фейсбуку. Підбірку тематичних фотожаб на блозіУкраїнської правди розмістив Мустафа Наєм.

А що зробила команда президента? Повідомила журналістам, що гроші підуть на благодійність. Там взагалі розуміють, що таке антикризовий піар? Чи тримають усю країну за ідіотів?

По суті команда президента вкотре стала у позу страуса. Менше говоримо — може скоріше забудеться.

Не втримався лише секретар РНБО Андрій Клюєв. Він же — виконавчий секретар Національного антикорупційного комітету. Йому ж бо за посадою потрібно реагувати на прояви корупції. Він же тепер головний в країні у питанні боротьби з корупцією.

І що ж він зробив?

Написав чергову програмну статтю в УНІАН. Інформаційне агентство, чиїми послугами користуються різноманітні ЗМІ.

Розрахунок зрозумілий: на фоні інформаційної хвилі щодо підозр президента у корупції поширити у ЗМІ, як з корупцією збирається боротися Клюєв.

У статті під назвою “Як уникнути кругообігу корупціонерів в системі влади” секретар РНБО говорить загальновідомі речі:

* Корупція набула масштабів національного лиха.

* Необхідно посилити покарання за корупційні злочини.

* Усі повинні відповідати перед законом — незважаючи на ранги, колишні заслуги чи партійну приналежність.

Разом із цими вже заїждженими істинами Клюєв видає: упоратися з корупцією можливо. І наводить приклад Сінгапуру з реформами Лі Куан Ю. Але чомусь він не згадує про методи, якими перший прем’єр міста-держави боровся з корупцією.

Так сінгапурський реформатор якось пояснив, як він переконав усіх у своїх твердих намірах побороти хабарництво: “Довелося розстріляти пару друзів — і всім усе стало зрозуміло”.

Лі Куан Ю говорив образно. Насправді він нікого не розстрілював. Хоча жертви були.

У своїй книзі “Сінгапурська історія: із третього світу у перший” боротьбі з корупцією автор присвятив окрему главу. У ній він наводить приклади, як поплатилися за корупційні дії близькі до нього міністри.

Міністр національного розвитку Tan Kia Gan. “Мне было грустно, но у меня не было другого выхода”, — Лі Куан Ю.

Міністр охорони навколишнього середовища Wee Toon Boon. “Мне было больно стоять перед ним и выслушивать неубедительные попытки доказать свою невиновность”, — Лі Куан Ю.

Міністр національного розвитку Те Чин Ваном. “Предпочел самоубийство позору и остракизму”, — Лі Куан Ю.

Більше того: у 1995-му під антикорупційне розслідування потрапила вже родина Лі Куан Ю. Але тоді правоохоронці прийшли до висновку, що порушень закону не було.

І це лише вершина сінгапурського айсбергу!

Що ж ми бачимо в Україні? Де гучні розслідування після гучних скандалів? Де чинні міністри на лаві підсудних?

Замість чергової програмної статті від Клюєва хотілося побачити вже дії. Заяви на кшталт: виконавчий секретар Національного антикорупційного комітету ініціює розслідування письменницьких успіхів Януковича. А там вже, дивишся, недалеко і до оголошення антикорупційної війни маленькій країні під назвою Межигір’я. Не такої постановочної, як у згаданому фільмі. А справжньої, як у Сінгапурі.

Але чи здатні на це українські борці з корупцію? Та вони навіть фотожабу писаки не наважилися зробити…

Олексій БРАТУЩАК