''Чи вартує продовжувати боротьбу, якщо апатія і байдужість заліпила очі й рот нації?''

Закінчив “Залишенця” Василя Шкляра. Книга, звичайно, сильна, темою захоплює, і тепер я точно планую прочитати “Холодний яр” Горліса-Горського. З іншого боку, мушу визнати, що твір про “політнекоректний час” вийшов так само неполіткоректним, а інакше й бути не могло. Коли вже будуємо сучасну політичну націю не лише з етнічних українців, але й з етнічних росіян, то “кривонога кацапня”, хай би вона саме так і сприймалася героями роману, навряд чи зцементує нашу родину. Але тоді хотілося б коректності і з іншого боку. Бо коли одні екранізують “Білу гвардію”, чому тоді інші повинні комплексувати через “Залишенця”?

А тепер про один епізод з Шкляра, з якого можна прокласти паралель у день теперішній.

“Трійка” судить “бандита” Туза.

— “Ви прізнайотє сєбя віновним?

— Перед комуною — так, — сказав Туз. — Мало я її бив. Перед Україною — ні. А перед народом... народ сам колись скаже, хто я був і де дівся.

— Так спрасітє!, — зірвався на крик Вольський. — Спрасітє у нєго сейчас, вот жє он пєрєд вамі, народ-то. — Він повів очима по залі, де серед публіки мали бути вже підготовлені “громадські обвинувачі”,: саме момент надати їм слово...

Напхом напхана зала сопіла, кашляла, сичала, зітхала, бо публіка тут зібралася така різномаста...

Але Вольський напевно знав, що всі байдуже спостерігатимуть за розправою.

Звичайно, нинішній режим далекий ще за своєю жорстокістю від комуно-диктатури. Звичайно, сьогоднішня опозиція (в широкому сенсі) працює хоч і не в таких тепличних умовах, як ПР за Ющенка-Тимошенко, але в доволі некомфортних і ризикованих. Але питання підтримки дій опозиції з боку народу як елемент питання байдужості в Печерському суді стоїть так само гостро, як його поставив отой Вольський 80 років тому в одному із повітових судів на Черкащині.

Я давно обіцяв написати про 24 серпня. Вважаю, що саме в День Незалежності Янукович отримав від українського народу повний карт-бланш на продовження своєї політики. Сім, ну за самими оптимістичними оцінками десять тисяч людей — не аргумент для ревізії курсу. Куди вагоміша думка сотень тисяч киян, які в той день залишилися вдома, або замість мітингу пішли на концерт, і тим самим надали потужну пасивну підтриму владі.

І, зауважмо, відбулося це в Києві, а не в Донецьку.

Крім того, зауважу, що йшлося не про мітинг за Тимошенко. Люди не прийшли на підтримку самих себе. Так само, як не приходили протестувати проти харківських угод, проти підвищення тарифів на ЖКП, проти збільшення пенсійного віку, проти спроб приректи українську шляхом одержавлення російської.

Нікого на засуджую. Лише апелюю до волі та думки народу, які якщо не мають, то повинні мати силу закону для політиків. Рівно як і міркую над доцільністю будь-яких ризиків, пов'язаних з опозиційною діяльністю: чи виправдані вони, коли тили такі байдужі?

Поки я “роздуплявся” з цим текстом, питання із властивою йому прямотою поставив Юрій Луценко: “Для чого я і такі, як я, знову нариваємося на проблеми? Чи вартує продовжувати боротьбу, якщо апатія і байдужість заліпила очі й рот нації?”

Відповідь Луценка: “Варто”. А у мене відповіді — нема.

Олег МЕДВЄДЄВ