Чи варто критикувати дії президента в державно-церковній сфері?

“Налагодження діалогу між конфесіями та владою на партнерських засадах”, — приблизно такою стереотипною фразою в останні два десятиліття описувалося річище стосунків між державою та церквою.

І хоча в різні періоди реалії наближалися до бажаного вельми різною мірою, проте “рамки пристойності” були задані саме такі. Відправними позиціями для їх сприйняття суспільством були закріплена Конституцією рівність та визнана як цінність толерантність.

Дії Віктора Януковича як президента в церковній царині видаються дивними й піддаються критиці саме з цієї позиції, яка стала в останні роки базовою для українського суспільства.

Проте якщо припустити, що президент виходить з іншої відправної точки — надати (нехай і де-факто) статус “державної церкви” одній конфесії, УПЦ (в юрисдикції Московського патріархату), то підстави для критики власне самих його дій — відсутні.

Дії цілком бездоганні — але з огляду на досягнення інших цілей. Критикувати є сенс цілі. Такий висновок можна зробити за підсумками року, що минув, — адже Свято Водохреща, фактично, замкнуло річний цикл найбільших релігійних свят, які відбулися за президентства Віктора Януковича.

Що продемонстрував минулий рік?

За згаданий період “окремих прикладів” накопичився такий довжелезний перелік, що перераховувати є сенс хіба що напрямки, в які ці приклади групуються.

Забезпечено монополію однієї конфесії на доступ до заходів за участю найвищих посадових осіб держави — як-от інавгурація президента (України) Патріархом Московським Кирилом, День Незалежності, жалобні заходи в День пам’яті жертв голодоморів, які відбулися “за участі президента, прем’єра-міністра, народних депутатів, членів уряду, представників УПЦ та громадськості”. Чи відкриття ялинки на Майдані Незалежності в Києві.

Сам президент відвідує лише церкви УПЦ МП. На відміну від своїх попередників, які на Різдво та Великдень об’їжджали центральні храми трьох православних та греко-католицької церков, Віктор Янукович був помічений лише в храмах УПЦ МП — у Києві та інших містах країни.

У виступах президент наголошує на пріоритетності лише однієї релігії — православ’ї. Це засвідчило його привітання з нагоди Різдва, в якому він, вітаючи “усіх співвітчизників, об’єднаних у великий і гідний народ України”, згадав лише “православних християн”.

“І тільки наша православна віра, і наша Церква допомагали нам усім, усьому Українському народові пройти через іспити”, — зазначив до того ж Віктор Янукович. Цей огріх складно зарахувати до випадковостей, оскільки президент повторив його двічі — у телезверненні та в Почаївській лаврі.

Важливо також, що, говорячи про “весь православний світ”, який 7 січня славить дитя Господнє, він мав на увазі навіть не всіх православних, — адже, як відомо, частина православних церков відзначає Різдво 25 грудня. Серед них і Вселенський патріарх. Тож можна припустити, що текст поданий або дуже некомпетентним радником, або представником тієї церкви, яка претендує на розширення своїх впливів у православному світі. Як відомо, такою церквою є російська.

Державні установи “визнають” лише УПЦ МП. У грудні 2010 року Міносвіти затвердило програму духовно-морального курсу для учнів 1-11 класів “Біблійна історія та християнська етика” (авторський колектив, керівник архієпископ Полтавський і Миргородський Филип).

“Вперше від редакції Української Православної Церкви навчальна програма отримала гриф “рекомендовано” Міністерством освіти і науки України”, — з гордістю пише сайт “Православіє в Україні”. Тим часом УПЦ Київського патріархату заборонено здійснювати відправи на території кладовищ, державних та комунальних закладів.

Надання бюджетних коштів для потреб УПЦ МП (щорічно — Києво-Печерська Лавра, разово — 11 мільйонів із бюджету Києва на будівництво храму).

УПЦ МП дозволяють будівництво у скверах, парках та навіть йдеться про будівництво на фундаменті Десятинної церкви.

Президент, як глава держави, не проводить зустрічей із представниками інших конфесій. Попри непоодинокі звернення, у 2010 році він так і не зустрівся з представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, до складу якої входить 19 церков і релігійних організацій (православні, католики, протестанти, юдеї, мусульмани), що складає близько 95% релігійної мережі України.

Державна політика в церковній сфері провадиться без консультацій з представниками церкви. Без таких консультацій ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій (який, відповідно до закону, має завдання “сприяти зміцненню взаєморозуміння і терпимості між релігійними організаціями різних віросповідань”).

Десять місяців перед тим…

Такий розвиток подій прогнозувався одразу після інавгурації нового президента України. У публікації “Церква. Яку програму виконує президент України?” приверталася увага до листа, якого вже наступного дня після інавгурації написав Віктору Януковичу митрополит УПЦ МП Володимир.

Цей документ, у якому на перший погляд чимало загальних фраз, слід було вважати програмою дій нового президента в релігійній сфері.

Не складно порівняти, які пункти цих настанов уже реалізовано, та спрогнозувати, що планується здійснити найближчим часом.

Як бачимо, серед них відсутнє “налагодження діалогу між державою та конфесіями” — ця фраза не застосовується представниками РПЦ навіть “для годиться”.

Де “нестиковка”?

Негативна реакція на дії президента у церковній сфері з боку різних представників українського суспільства стосувалася багатьох аспектів — фактично, всі вони перераховані вище. Реагували політичні партії, представники церкви (окрім УПЦ МП), органи місцевого самоврядування.

Так, БЮТ у заяві висловив обурення “причетністю влади до рейдерських атак на храми УПЦ Київського патріархату”.

Арсеній Яценюк, оцінюючи різдвяне привітання президента, підкреслив, що “жодна з Церков України не об’єднує більш ніж третину вірян, і кожна з них є меншиною в якомусь із регіонів”, тож “якщо нинішнє керівництво країни збирається в цій країні жити, воно має усвідомити, наскільки самовбивчим може бути налаштовування одних вірян проти інших”.

Львівська міськрада заявила, що на духовенство церков УПЦ КП чинять тиск із метою змусити священиків та архієреїв перейти під юрисдикцію УПЦ МП. А Тернопільська міськрада заявила про тиск, який чинять “прихильники патріарха Кирила руками державної влади на жертводавців і будівельників храмів Київського патріархату, змушуючи тих передати побудовані церковні споруди проросійській Церкві”.

Перелік обурених та підстав для обурення можна продовжити. Але суть конфлікту зводиться до одного: у суспільства (принаймні, його частини) й президента точки відліку в питанні стосунків між державою та конфесіями виявилися принципово різними.

Критика президентських дій базується на засадничій цінності — необхідності діалогу та рівності між представниками всіх конфесій. Позиція президента — на необхідності створення однієї, “державної” церкви.

Врешті, байдуже, чим спричинена така позиція чинного глави держави, — чи то його особистими вподобаннями, чи то інспірована ззовні. Результат один: українському суспільству в міжконфесійній сфері пропонують відмовитися від усталених за 20 років бачень (щонайменше; коректніше цей період міряти століттями), ґрунтованих на толерантності.

“Нам — експертам — дуже б хотілося, щоб перші особи держави враховували історичний досвід українців, які звикли жити в поліконфесійному, поліцерковному суспільстві. Ми бачимо, як сьогодні формується однополярна модель взаємин між державою та церквою. Така ситуація загрожує майбутніми конфліктами”, — зазначає заввідділу проблем релігійних процесів в Україні Інституту філософії НАНУ Людмила Филипович.

“Багатоконфесійність в Україні — це факт, а не ідеал”, — переконаний глава Української греко-католицької церкви Любомир (Гузар).

“Розвиток подій у сфері свободи совісті у 2010 дозволяє нам стверджувати, що діалогу між владою та конфесіями в Україні немає. Йдеться про фактичне створення умов для дублювання в Україні російської моделі державно-церковних відносин, коли одна Церква буде у фаворі (варіант державної церкви)”, — зазначає професор Олександр Саган.

Тим часом сам президент вважає, що з 20-ти років незалежності України найважчими стали останні п’ять, бо, за його словами, “ніколи розбрат і зневіра не приносять добро країні та суспільству”.

Саме на подолання “розбрату”, під яким президент, очевидно, має на увазі розмаїття (в українській ситуації — поліконфесійність) і спрямовані його дії.

Поставити все на місця

Як поставити все на місця в “українській казці”? Очевидно, це можливо, якщо дійти спільного знаменника не в окремих діях, а у відправній точці. Нею може бути концепція взаємовідносин держави і церкви, що була б прийнята обома зацікавленими сторонами.

Це — певна легалізація їх підходів, які нині є, так би мовити, “тіньовими”. Втім, розробка концепції представниками церков та держави — це також уже пройдений етап; не пройденим залишилося її затвердження парламентом.

Саме на підході “від спільного знаменника” наполягає вже цитований глава УГКЦ Любомир (Гузар): “Цей документ (концепція), щоб він став нормативним приписом, має затвердити Верховна Рада, яка, на жаль, цього не зробила. Ми переконані, що без затвердженої концепції не можна видати законів, які б розумно та справедливо нормували практичне здійснення відносин.

Сьогодні до Верховної Ради подано два законопроекти. Один — це осучаснений закон “Про свободу совісті”, а другий стосується реституції церковного майна. Якщо в основу проектів цих двох та всіх інших законів щодо відносин Церкви і держави не буде покладено розробленої представниками Церкви концепції, то прийняття цих законів може стати іграшкою політичних сил та смаків”.

За розбіжностей у точках відліку, діалог нагадує й нагадуватиме розмову “сліпого з глухим”: президент і надалі “долатиме розбрат”, а суспільство обурюватиметься “нехтуванням рівноправністю”. І кожній зі сторін здаватиметься, що “Колобок дожовує Лисицю”.

Втім, “м’яч” зараз на полі президента. Зважаючи, що парламент нині діє в унісон з Банковою, ухвалення концепції залежить цілком від Віктора Януковича. І не лише формальне ухвалення, але й наступне фактичне її дотримання. Тобто зміст законів, голосування за них та їх виконання як представниками центральної, так і місцевої влади.

Успіх у цій грі можливий лише за тієї ідеальної умови, якщо глава держави здатен буде відмовитися від використання важелів влади, аби будь-що реалізувати свої підходи, натомість застосує їх для іншої мети — “налагодження діалогу між конфесіями та владою на партнерських засадах”.

Ірина ЛУКОМСЬКА, експерт УНЦПД