Чи хоче Петро Порошенко стати мером Києва?

От залишаються нез'ясованими декілька моментів. Перше: чи будуть вибори мера у найближчий час? Друге: чи існує підтримка кандидатури Порошенка з боку всіх опозиційних сил? Третє: чи готова підтримати Порошенка Юлія Тимошенко?

В середовищі опозиції побутує думка про те, що Тимошенко написала листа, адресованого чи то Арсенію Яценюку, чи то самому Петрові Порошенку, у якому висунула дві умови, за яких вона погодиться на підтримку кандидатури Петра Олексійовича: по-перше, оформлення його членства в “Батьківщині”, по-друге, його публічна заява про неучасть у президентській виборчій кампанії. Буквально вчора про факт існування такого листа мені говорив один депутат із “Батьківщини”.

Припустимо, що Петро Олексійович може уподібнитися до Геріха IV і сказати: “Париж вартий меси”. Тобто, Київ вартий членства у “Батьківщині”. Але уявіть собі Порошенка у ролі мера. Особливо у ситуації, коли — відштовхуючись від рішення Конституційного суду — парламентська більшість вирішить провести лише вибори мера Києва терміном на два роки, але не вибори Київради (як казав свого часу екс-спікер Верховної Ради Олександр Ткаченко, “Верховна рада може усе!”).

Фантазія N1. Петро Порошенко стає мером, перемагаючи свого конкурента Олександра Попова. Попов при цьому залишається главою Київської міської державної адміністрації. Галина Герега — секретарем Київради. Структура Київради не змінюється. Наступна злива чи снігопад будуть записані вже не на рахунок Попова, а на рахунок Порошенка. Так само, як і дороги, фасади, під'їзди, каналізація, Бортничі, розв'язки, проблеми з трафіком і т.д. Це потрібно Порошенку? Не певен.

Фантазія N2. Петро Порошенко стає мером Києва і одразу ж — заради повноти повноважень — урочисто розриває попередні домовленості з опозицією: йде на Банкову, клянеться у вічній любові і отримує ще й посаду глави Адміністрації (включно з новим Законом про Місто-герой Київ). Звісно, він також отримує “дорожню карту” президентської виборчої кампанії у Києві і приступає до її втілення. Опозиція одразу ж оголошує його ворогом номер один, “найбільшою тушкою”, небезпідставно вказує на схожість у світогляді, поведінці та стилі керівництва Порошенка і одного з його попередників, Черновецького (будь-який представник великого бізнесу на цій посаді, маючи голоси виборців і підтримку з боку влади, володіючи велетенським ресурсом, не застрахований від спокуси включити Київ у свою бізнес-імперію на правах окремого департаменту). Таким чином, через два роки Порошенко ризикує не те що втратити Київ, а й втратити позиції у вищій політичній лізі та бізнес (на який, кажуть, вже з'явилися охочі).

Пам'ятаєте історію Юрія Долгорукого, який все життя боровся за Київ, аби сісти на київський престол лише на два роки? Порошенко — не Юрій Долгорукий (хоча — якщо вірити Татіщеву — за зовнішніми ознаками доволі схожий — за винятком “малої бороди” і “любові до солодкої їжі і питва”). Він не погодиться брати Київ на два роки.

Враховуючи описане вище, мені особисто здається, що Петро Олексійович вже тривалий час намагається відволікти увагу і насправді готує абсолютно інший план. Київ — це лише привід поговорити, виділити Порошенка з числа 444 інших депутатів Верховної Ради, а заодно провести розвідку боєм, наростити присутність у інформаційному полі, підвищити рейтинги та подивитися на настрої в опозиції. Також варто врахувати і той момент, що основні консультації з приводу політичних кроків та політичних технологій Порошенкові, за наявною інформацією, надає екс-депутат Ігор Гринів. Він — майстер побудови планів обхідних маневрів та хибних тривог, здатних увести суперників у оману. Я давно, протягом щонайменше 15 — 16 років, стежу за стилем Ігоря Олексійовича, і, думаю, Київ для його підопічного — це намагання відвернути увагу від іншої цілі. Зрештою, Гринів свого часу був головним технологом Ющенка.

Більш реалістичною у даній ситуації мені видається гіпотеза, згідно з якою Петро Порошенко намагатиметься висунути свою кандидатуру на президентські вибори 2015 року. Сьогодні він стоїть у стороні, чекаючи, доки Яценюк, Кличко і Тягнибок взаємно дискредитують себе, продемонструють нездатність домовлятися. А за півроку — рік з'явиться на опозиційному полі, на білому коні, збираючи під свої знамена всіх тих, кого дістала яловість і карикатурність нинішньої опозиції. При цьому Порошенко буде сприйматися як “свій” і на Сході, і на Заході, він не екстреміст і не націоналіст. Він може пред'явити конкретні справи і здобутки. Він виступатиме як “новий політик”, кий “зробив себе сам”, “досяг чималих висот без сторонньої допомоги”. У актив собі він запише і досвід роботи в Уряді, і організацію Майдану, і навіть дружбу з деякими донецькими політиками. Він виступить як прихильник компромісу.

Скоріш за все, йому у цьому допоможе Юрій Луценко — вже сьогодні ці політики часто з'являються поруч. Ходять чутки, що Порошенко навіть погодився фінансувати проект “Третя республіка” (чи “За країну”?). Погодився просто так? З філантропічних міркувань? Не вірю.

Я не здивуюся, якщо виявиться: Яценюк і Мартиненко тривалими переговорами з Порошенком створили йому затишне і поживне середовище, в якому невдовзі проростуть президентські амбіції Порошенка. Нинішня діяльність опозиційних політиків стане живильним перегноєм для того, хто намагатиметься кинути виклик Януковичу у 2015 році.

В умовах лідерського вакууму, який утворюється у опозиційному середовищі, а також в умовах нездатності нинішніх керівників опозиції організувати народ, Порошенкові можуть забути усе — і сумнівні сторінки, пов'язані з діяльністю у 90-ті роки його близьких родичів (тим більше, ця діяльність стосувалася не стільки України, скільки Молдови), і членство в СДПУ (о) (зрештою, Арсенові Петровичу забули сприяння у стрімкій кар'єрі з боку високопоставлених есдеків), і війну з Тимошенко, і не зовсім прозору діяльність в команді Ющенка — аж до формування касти “любих друзів”. Все це відійде на другий план. Реальний Порошенко поступиться місцем Міфові.

Одним словом, Порошенко навряд чи справді цікавиться Києвом. І найбільшу незручність йому може створити те, на що він відверто не розраховує: оголошення у Києві виборів. Тоді Порошенко опиниться дійсно у ситуації вибору: не йти на вибори він вже не зможе, а перемога на виборах перекреслить йому шлях до президентства.

Це — лише гіпотеза. Тому поживемо, побачимо. Чекати залишається не довго — лічені місяці. Зрештою, є ще один нюанс: той, хто хоче стати мером Києва, навряд чи відкриватиме фонтани у Вінниці. Очевидно, у Петра Олексійовича є більш далекосяжні плани.

А щодо листа Тимошенко (якщо він мав місце і не є історичною містифікацією типу “Листа Пресвітера Іоанна”) — Порошенко може погодитися на членство у “Батьківщині”. Але навряд чи він погодиться на виконання другої вимоги Юлії Володимирівни.