Чеченізація чи націоналізм

Не заперечували, звичайно, бажаність “другої каденції” як на Банковій, так і в середовищі тепер уже владоформуючої партії.

Кількість варіантів забезпечення другої “п’ятирічки” Януковичу вражала як за змістом, так і за розмахом фантазії — від продовження терміну повноважень президента з подальшим вердиктом Конституційного Суду в конституційності таких ініціатив, до моделювання “штучного середовища”, яке б робило перемогу Віктора Федоровича не лише єдиноможливою, але й бажаною переважною більшістю громадян.

Пригадується, саме такий варіант був вдало розіграний оточенням Кучми на президентських виборах 1999 року. Тоді перемогу Леоніда Даниловича, правлінням якого була незадоволена значна частина суспільства, забезпечили Петро Симоненко та суспільна фобія стосовно можливої реінкарнації комунізму.

Звичайно, абсолютна більшість була б не проти якщо б друга каденція Віктора Януковича стала наслідком ефективної внутрішньої та зовнішньої політики, виходу країни з кризи та продиктована економічним зростанням, подальшою демократизацією країни, тощо.

Для цього у Януковича є ще 4 роки — час, якого цілком вдосталь як для напрацювання та проведення системних реформ, так і для закладання основ економічної міці країни на нових засадах.

Разом з тим, судячи із тенденцій та висловлювань окремих “далекоглядних” лідерів владної політичної сили, вже сьогодні напрацьовується інший, запасний варіант, який, в залежності від обставин, здатний стати основним…

В 2015 році сценарій Кучми може зіграти свою другу партію… Зміняться лише декорації та актори. Замість Леоніда Кучми виступить Віктор Янукович, а місце Симоненка займе, приміром, Олег Тягнибок.

Саме націоналізм, як відверта противага комунізму, очікувати повернення якого, на щастя, уже не доводиться, може бути цілеспрямовано використаний владою з метою самозбереження.

Технологія наступна:

а) “очищення” ідеологічного поля від лідерів, що займають більш помірковану, центристську позицію. Саме вони (Тимошенко, Яценюк та інші) склали основну конкуренцію Януковичу на останніх виборах й обіцяють її скласти на наступних;

б) систематичне здійснення провокацій, спрямованих на відповідну реакцію в середовищі націоналістично орієнтованих політичних суб’єктів;

в) зображення націоналізму в його сучасній українській інтерпретації як революційного ультранаціоналізму;

г) страх суспільства перед націоналізмом, що загрожує деструкцією, хаосом, забезпеченому існуванню людини.

Останні події 2010, а також перші тижні 2011 року лише підтверджують небезпідставність подібних побоювань. Так, Юрій Луценко в очікуванні судових засідань вже перебуває за ґратами, де має вдосталь часу для ознайомлення із працями Солженіцина.

Колишній перший заступник глави правління “Нафтогазу” Ігор Діденко під вартою опинився ще раніше. Екс-міністра економіки Богдана Данилишина від подібної долі убезпечив лише політичний притулок у Чехії.

Юлія Тимошенко, яка ще минулого року претендувала на президентське крісло, сьогодні змушена годинами просиджувати в будівлі Генеральної прокуратури й вивчати матеріали власної справи.

Звичайно, кожен має нести відповідальність за свої дії. Однак, відповідальність, як і встановлення вини, мають бути однаковими для всіх, незалежно від політичних переконань чи будь-яких інших критеріїв.

Боротьба з корупцією, про що оголосило нове керівництво країни, апріорі не може бути вибірковою. В протилежному випадку, вона більше нагадує переслідування.

В іншій площині картина не менш неоднозначна.

Новий рік розпочався з публічної наруги над Держаним Гімном. Такого показового зневажливого ставлення до одного з державних символів, тим паче під час офіційного виступу, не було навіть за Кучми…

Однак, як було повідомлено Київською МДА, офіційною причиною зникнення з національного Гімну одразу двох рядків стали “технічні умови прямої трансляції”.

Втім, якщо б такий прецедент мав би місце в СРСР епохи Сталіна, то винні в кращому разі були б заслані до кінця життя в Сибір. А у нас — “технічні умови трансляції”…

Значно більшу реакцію в націоналістичних колах спричинило масове затримання Службою Безпеки активістів “Тризубу”. За кілька днів до того практично нікому невідома громадська організація для однієї частини суспільства стала уособленням терору та наруги над пам’яткою “культурного” значення, для інших — свого роду мучениками та ледь не національними героями.

І хоча організація офіційно заявила, що немає жодного відношення до вибуху, а відповідальність взяв на себе такий собі “Рух 1 січня”, механізм запустився…

Більше того, затримані активісти “Тризубу” почали масово зникати… На жаль, усіх обставин справи суспільство навряд чи дізнається. Так було практично з усіма резонансними справами останніх 20 років.

Відповідно, категорично й однозначно стверджувати, хто, що, коли і як підривав Сталіна, кому це вигідно і з якою метою, доволі складно. Версій може бути безліч…

В будь-якому випадку, мав місце вибух. Відповідатиме за нього, скоріш за все, “Тризуб”, активісти якого понесуть відповідальність якщо не за сам “теракт”, то за незаконне зберігання зброї.

Однак, найбільший резонанс в політичному середовищі викликало скасування указу Віктора Ющенка щодо присвоєння Степанові Бандері почесного звання Герой України посмертно. Повідомлення про це чи то від радощів, чи того ж таки “технічного браку” з’явилося на сайті глави держави двічі.

На авторове глибоке переконання, дану “новину” слід розцінювати не більше, аніж провокацію, спробу переключити увагу суспільства та в черговий раз прозондувати ґрунт.

Адже якщо опозиція прогинається перед численними арештами, суспільство зневірене, то якщо “проковтнуть” і Бандеру, тоді можна ставити крапку…

Справа в тому, що Донецький апеляційний адміністративний суд скасував указ ще 23 червня 2010 року. Саме з того часу указ і слід було вважати скасованим. Однак, інформація була оприлюднена на сайті президента лише 12 січня — безпосередньо в день запланованого розгляду справи Романа Шухевича, звання Героя в якого ще не забрали.

Щодо Бандери, то у зв’язку із низкою касаційних скарг, наступний розгляд справи мав би відбутися наприкінці березня.

Втім, ланцюгова реакція, як і очікувалося, пішла моментально. Місцеві ради Західної України прийняли заяви, в яких жорстко засудили скасування указу по Степанові Бандері.

Один із основних повідомлень, окрім власне протесту, — “чинний режим за наказом Кремля не лише відбілює Сталіна, а й форсованими темпами реанімує в Україні сталінізм”.

Інший, не менш вагомий фактор — кількаразове повторення в зверненнях закликів про скорий прихід нової революції, революції “під прапором Бандери”…

Відверто кажучи, суспільство до революції наразі не готове, і опозиція непідготовлена.

Зневіра та розчарування, а також набагато більше занепокоєння суспільства матеріальними цінностями, аніж духовними потребами, слабкість опозиції та обмеженість ресурсів роблять її якщо не приреченою на провал, то перетворюють на “mission impossible”.

Необхідно відзначити й те, що відміна указу щодо присвоєння Бандері почесного звання Герой України посмертно, незважаючи на роль цієї особистості в боротьбі за Українську незалежність, не є тим каталізатором, який здатний підняти на революцію цілу країну.

Натомість позбавлення Бандери статусу Героя поряд із іншими факторами здатне спровокувати зростання революційних настроїв, в першу чергу, в Західній Україні.

А за такого розвитку подій, подальший розвиток ситуації, вимоги протестуючих, як і реакція на них з боку влади, постають не такими й однозначними.

В даному ракурсі можна вести мову як про боротьбу з новими “кремлівськими окупантами”, так і про подальшу актуалізацію ідеї федералізації, так і про слова, нещодавно озвучені народним депутатом від Регіонів Вадимом Колесніченком.

Колесніченко, як повідомила його прес-служба, коментуючи затримання озброєної групи членів “Тризубу”, зауважив: “Курс на ультранаціоналізацію і русофобство, взятий попередньою владою, продовжує приносити гіркі плоди, які пожинати припадає саме нам.

До цієї пори люди не можуть серйозно прийняти факт того, що націоналістичні організації перетворюються у збройні злочинні організації, списуючи те, що відбувається, на підступи політичних опонентів...

Не хотілося б думати, що ми спостерігаємо процес “чеченізації” деяких ультранаціоналістичних угруповань Західної України.

Можливість домагатися бажаного демократичними методами для сучасних бойовиків неактуальна, і тепер вони намагаються спровокувати в Україні силове протистояння — підривають пам'ятники і будинки, влаштовують схрони, ведуть військову підготовку і “вишколи”.

Окрім того, він додав: “Вже, очевидно, назріла необхідність прийняття спеціального закону про протидію екстремізму, тероризму, розпалювання міжнаціональної ворожнечі та ксенофобії, який створить дієвий механізм стримування радикально налаштованих сил, які прагнуть перетворити Україну у військовий полігон”.

Звичайно, сказані Колесніченком слова більшою мірою є виявом його власної позиції, аніж офіційною позицією ПР з цього приводу. Разом з тим, він є одним з найбільш пізнаваних регіоналів й цілком можливо, що його слова могли бути такою собі “апробацією” з метою моніторингу подальшої реакції.

В такому разі вибір особи Колесніченка не є вже таким й неоднозначним. Нардеп добре відомий своїми поглядами та переконаннями.

Не так давно голова Ради “Правозахисного громадського руху “Російськомовна Україна” Вадим Колесніченко прославився на цілу країну відкриттям виставки “Волинська різня: польські і єврейські жертви ОУН-УПА”, де фактично звинуватив членів ОУН-УПА у знищенні сотень тисяч поляків, євреїв, росіян та іншого населення Західної України.

Екстремізм, тероризм, ксенофобія не лише викликають страх в суспільстві, але й потребують відповідної реакції з боку держави, яка зобов’язується дбати про безпеку та добробут своїх громадян.

Прийняття спеціального закону про протидію подібним явищам може як уберегти, захистити суспільство, так і обмежити громадську активність. Практика вітчизняного нормотворення засвідчує, що в нашій країні можливо багато що…

Свою Чечню, незважаючи на недоречність подібних асоціацій, Росія вже мала… Навіщо порівнювати й намагатися свідомо перенести на український ґрунт негативний досвід сусідів?

Водночас, судовим рішенням спровоковано справді небезпечний прецедент, що створює подальшу можливість забрати звання Героїв України не лише у Степана Бандери, але й у покійних Володимира Івасюка, Василя Стуса, того ж таки донеччанина Солов’яненка.

Багато розуму для цього не потрібно — варто лише якомусь “недалекому” подати до суду. І нація залишиться без своїх героїв. Якщо ж сьогодні забирають героїв, завтра заберуть історію, а післязавтра і нації не стане.

Ігор ДЕБЕНКО