Частково — вільна. Частково — держава?

Все було зрозуміло і без міжнародної експертної оцінки: після нетривалого перебування у ранзі країн, які звуться “вільними”, наша держава повернулася туди, де вона була за президентства Леоніда Кучми: до розряду “частково вільних” країн. Утім, є і дещо нове у думці експертів, але воно також не становить для нас таємниці: Україна опинилася серед країн, у яких за період від 2008-го до 2012 року сталося найбільше зниження показників, які характеризують демократію.

Нагадаю, що американська фундація Freedom House з 1955 року проводить моніторинг політичних свобод і дотримання громадянських прав у всіх державах світу. Зараз об’єктами такого моніторингу є 194 країни і території. Держави одержують оцінку з кожного з цих двох пунктів за шкалою від 1 (цілком вільна) до 7 (цілком невільна).

Скажімо, за 2002 рік Україна в категорії “політичні свободи” і категорії “громадянські права” мала оцінку 4. Загальна оцінка України тоді так само складала 4 бали, що дозволяло надати їй статус “частково вільної країни”. Десять років тому Україна перебувала у “гарній” компанії серед країн, які одержали таку саму оцінку: то були Вірменія, Бангладеш, Грузія, Колумбія, Буркіна-Фасо, Туреччина, Замбія і Гватемала. На теренах колишнього СРСР найвищий рівень свободи тоді був зафіксований у Прибалтійських державах (1,5 бали, “вільні країни”). Росія, як і Україна, одержала статус “частково вільної” країни, її середня оцінка становила 5 балів, що наближало її до статусу “невільної”, хоч і не “цілком”.

А що ж тепер, станом на 2012 рік? Україна має 4 бали у категорії “політичні свободи” і 3 — у категорії “громадянські права”, середній бал 3,5. Це трохи краще, ніж у 2002 року, проте, по-перше, ми все одно потрапляємо до “частково вільних” країн, по-друге, це спадщина тих, кого Микола Янович Азаров зве “папєрєднікамі”. Адже за рівнем падіння прав і свобод з 2008 по 2012 роки Україна — шоста у світі. Випередили Українську державу лише Малі (де точиться громадянська війна і куди вдерлися ісламістські загони), Мадагаскар, Гамбія, Гвінея-Бісау і Бахрейн. Трішечки відстає від України Ефіопія. Одне слово, знову маємо “гарну” компанію, нічого не скажеш…

Воно, звісно, когось потішить, що Росія також погіршила свої показники — середній бал 5,5 — і потрапила до “невільних” країн. Але це радість того ж ґатунку, як-от “у сусіда корова теж здохла, то мені і своєї не так жаль”. Краще порадіти за сусідню Молдову, яка за останні роки зуміла помітно поліпшити ситуацію з правами та свободами і зараз має середній бал 3, хоча також поки що належить до “частково вільних”. А от Монголія сягнула рівня Балтійських держав — середній бал 1,5 — і перейшла до категорії “вільних”…

Звісно, можна не зважати на ці оцінки. Зрештою, їх дає одна з громадських інституцій, а не самміт блоку НАТО чи Рада Безпеки ООН. Тільки от оцінки Freedom House дивовижним чином корелюють і з кредитними рейтингами, і з індексами інвестиційних ризиків, і з показниками “тонізації” економіки та фінансів. А на ці речі хоч-не-хоч, а зважати доводиться, адже вони б’ють по кишені й олігархів, і бюрократів, і рядових громадян. Бо ж не хоче йти до країни з такою внутрішньою ситуацією серйозний і поважний іноземний капітал — і у себе публіку з подібної країни демократичний світ бачити не дуже прагне. Іншими словами, наразі йдеться про різні виміри загального стану українського суспільства, де неповага влади до політичних свобод і громадянських прав сумірна з участю знаних репрезентантів цієї влади у відмиванні власних “брудних грошей”, з процесами кланової прихватизації та утисками того малого і середнього бізнесу, який прагне бути незалежним.

“А он подивіться на Росію! Чи на Саудівську Аравію! Чи на Китай!— одразу ж скаже хтось. — З ними мають справу у бізнесі і в політиці! Завжди ці західні лицеміри користуються стосовно України подвійними стандартами!”

Чи так це насправді? Візьмімо Китайську Народну Республіку, де ситуація з політичними свободами і громадянськими правами значно гірше, ніж навіть у “регіональній” Україні. Але там значно краща ситуація з економічними правами і свободами, там влада веде активну боротьбу з корупцією і кілька разів на рік транслює по телебаченню розстріли виловлених спецслужбами корупціонерів з партійними квитками. А, крім того, загальна політична ситуація в КНР цілком прогнозована на довготривалий термін: поступова, дуже поступова внутрішня лібералізація (певні ознаки якої ми бачили у 2012 році) поряд із турботою влади про зовнішнє реноме країни та стабільно високі темпи економічного розвитку. На Заході добре знають: за цих обставин економічні свободи врешті-решт неминуче приведуть до усталення свобод політичних. І добре, щоби ці процеси у такій велетенській і складній країні, як Китай, відбулися мирним еволюційним шляхом.

Що ж стосується Росії, то вона має величезні поклади нафти і газу (це крім “покладів” стратегічної ядерної зброї ще радянського виробництва). У чинній геополітичній ситуації Захід мусить зважати на це, якщо не хоче критично залежати від деспотичних та ісламістських арабських режимів. Хоч, ніде правди діти, “путіноманія” ще більш небезпечна для світової демократії хвороба, аніж не така вже давня “ґорбіманія”. Але і в Росії є плюси. Чиновництво там усе ж дбає про національні інтереси, чи не так?

Та головне — інше. Україна досі внаслідок “послідовної” політики влади за часів Ющенка-Тимошенко і ще більшою мірою діяльності “регіональних” кланово-олігархічних кіл виглядає такою собі чи то “недодержавою”, чи то “напівдержавою” (визначення в аналітичній пресі можна зустріти різні, але є у них спільний знаменник). А хіба можуть існувати політичні свободи у державі, де владна бюрократія ніяк не може визначитися, служить вона своєму народові чи закордонному господареві у Білокам’яній, де великий і дуже великий бізнес збудований за схемою “хапай і тікай”, “души все живе” та “бий своїх, люби чужих”?

А на додачу що Китай, що Росія — країни, котрі на весь голос розповідають світові про істотну відмінність своєї ідентичності від євроатлантичної, про істотну специфіку розуміння прав і свобод у своїх культурах. Чи так це насправді — окреме питання, але ж Україна ж ще у 1917 році вустами голови Центральної Ради Михайла Грушевського проголосила намір інтегруватися до об’єднаної Європи.

Потім про європейський вибір та європейську сутність України наполегливо говорили такі не6примиренні ідеологічні антагоністи, як Дмитро Донцов та Микола Хвильовий, Юліан Бачинський та В’ячеслав Липинський, Степан Бандера та Лев Троцький. По тому Леонід Кравчук, Леонід Кучма, Віктор Ющенко та Віктор Янукович офіційно повторили цю тезу. Отож у цій ситуації закономірними є й значно більш високі вимоги до України з боку демократичного Заходу. Відтак вищими мають бути і вимоги претендентів на роль політичної, фінансової та інтелектуальної еліти країни до самої себе. Ці претенденти мають нарешті усвідомити: Україна для них не територія діяльності, а Батьківщина, якій вони мають служити. Лише це, а не нарікання, що, мовляв, до нас погано ставляться і керуються подвійними стандартами, може якось зарадити ситуації. Ситуації, прямо кажучи, ганебної. Якщо колись СРСР називали “Верхньою Вольтою з ракетами”, то тепер, як бачимо, на подібний титул може сміливо претендувати й нинішня Україна, яка за оцінками на іспиті з політичних та громадянських прав і свобод потрапила до тієї ж категорії “частково вільних”, що й колишня Верхня Вольта, а нині — Буркіна-Фасо.

От лише на відміну від Радянського Союзу ми вже і бойових ракет — не те, що стратегічних, а й оперативно-тактичних — не маємо (останні були знищені вже за “регіональної” влади), і космічні ракетоносії випускаємо через пень-колоду, втративши — також за “регіоналів” — права співвласників на космодром “Морський старт”. Повна буркінафасизація на марші…

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ