Безрадісний бульдозер Януковича

Лауреат Нобелівської премії миру-2010, китайський дисидент Лю Сяо-Бо, сказав: “Лад, який дає поганий уряд, кращий за безлад, який тягне відсутність будь-якого уряду”. Фраза дуже китайська за духом, але близька і зрозуміла не лише китайцям.

Поганий уряд, як правило, дійсно кращий за відсутність уряду (або за недієздатний уряд, що в принципі те саме). Але при цьому він усе одно лишається поганим. Що особливо помітно в критичній ситуації, за якої країні навіть “нормального” уряду може виявитись замало.

Підтримавши на президентських виборах Віктора Януковича, багато хто виходив саме з неусвідомленої згоди з думкою, так афористично сформульованою нобелівським лауреатом Лю Сяо-Бо. Голосували не за програму реформ, якої не було — і ясно було, що її немає — а за людей, які, як вважалося, сформують дієву владу. Владу, що вмітиме добиватися мети.

Сьогодні ніхто не заперечить, що в цьому виборці Януковича не помилилися. Поставлені владою цілі досягаються неухильно, без жодної уваги не лише до інтересів різних електоральних груп, але й до прямої заборони Закону.

Рішення Конституційного суду забороняють формувати коаліцію “тушками” чи скасовувати діючу Конституцію? Немає проблем: сам же КС прийме цілком протилежні рішення. А депутати освятять кастрацію власних повноважень. І приймуть Закон про Кабмін, який у цілій низці положень суперечіть уже “новій-старій” Конституції. І так далі.

Погодьтесь, саме ці приклади “бульдозерної” стратегії чинного керівництва держави спадають на думку в першу чергу. І недарма: в чому “регіонали” демонструють послідовність і наполегливість, то це — в справі концентрації влади.

Тут треба сказати, що ця стратегія може бути незаконною, неморальною і, звичайно ж, недемократичною — але це ще не робить її “поганою” в цілому.

Звичайно, неприємно дивитись, як ті, хто в опозиції тижнями блокував парламентську трибуну під сміховинним приводом листа, який влада надіслала до НАТО, “не порадившись із народом”, тепер, самі ставши владою, буквально таємно підписують сумнівні міжнародні угоди на десятки років і демонстративно позбавляють своїх опонентів будь-яких прав.

Проте ж у світі існують приклади успішних авторитарних режимів. Чому б не сподіватись на щось подібне і в Україні Януковича?

Взяти сумнозвісний адмінресурс. Після “помаранчевої революції” чиновники різних рівнів звільнялись тисячами; речники Партії регіонів бувально захрипали, волаючи про політичні репресії. Виявилось, однак, що це було дещо гірше, ніж репресії — це була навала професійно та/або морально неадекватних кадрів.

Зараз, навпаки, мають місце саме репресії. Але полягають вони не стільки в “зачистці” кадрів, скільки в настійних “рекомендаціях” цим кадрам вступати до партії влади та підтримувати будь-які її дії.

Що гірше? Можна сказати так: друге безумовно краще, якщо кадри рекрутуються під певний курс. Інакше кажучи — якщо носії верховної влади добре усвідомлюють і свої кінцеві цілі, і — увага! — шлях до них.

Одне без іншого насправді непотрібно. Той же Віктор Ющенко, наприклад, добре усвідомлював, якою він хотів би бачити країну. Проблема була з баченням шляху до мети.

І ось тут ми стикаємося з тривожним питанням: в чому мета нинішньої влади, і де той шлях, який приведе до мети? Що бачать наш великий кормчий та його численні соратники, з важкою думою на чолі вдивляючись вперед крізь лобове бронескло свого тюнінгованого бульдозера?

Ні, звісно, ми знаємо: Україна для українців, корупції — бій, наш спільний дім — Європа, реформи заради добробуту, стабільність заради реформ. Всі ці слова з вуст можновладців лунають уже просто шумовим фоном. Причому для самих можновладців теж.

Ну, хто буде серйозно ставитись до абстрактних обіцянок після того, на що на очах перетворюються значно конкретніші “податкові канікули”? Може, ви ще й вірите, що за 10 років нас стане 50 мільйонів? Ага. А в “Межигір'я” переведуть інфекційну лікарню, яку виганяють з Лаври.

Наші новітні спадкоємці КПРС (це я на рахунок улюбленого ними словосполучення “партія влади”) мають мінімум одну суттєву відмінність від легендарних більшовиків двадцятих. Тим влада була потрібна для реалізації своїх теорій. У сьогоднішньої Партії регіонів ніяких теорій немає.

Тобто теорії є у багатьох представників цієї партії. І серед цих представників є багато визнаних фахівців у найрізноманітніших галузях. З цими теоріями та їхніми носіями можна сперечатись чи погоджуватись. Але з чим важко сперечатись — то це з загальним “курсом влади”.

Бо курсу немає. Якби він був, то вже на сьогодні його можна було б якось сформулювати. Але дискутувати ні з чим — а отже, ні з чим і погоджуватись.

Біг-борди переконують, що влада “будує нову країну”. Яку саме країну? Як “трійка-Русь” у Гоголя, партія влади мовчить — “не дает ответа”.

Все зводиться до телевізійних мантр про те, що “помаранчеві п'ять років контролювали все”. І тому “втрачено мільйони рбочих місць”. Причому обидва ці твердження, як свідчить всезнаюча статистика, є банальною брехнею.

(Просто диво, що колись така полум'яна Тимошенко не подає на цю брехню до суду — не для виграшу справи, звісно, але хоча б для створення інформаційного приводу. Не можемо без Портнова і Ко, еге ж, Юліє Володимирівно?).

Виходу з ситуації поки що не проглядається. Адже усталення “вертикалі” саме по собі жодного відношення до реформ немає. Навпаки — саме по собі воно здатне призвести лише до консервації моделі “промислового феодалізму” на пострадянський лад. Саме тієї моделі, що й породила всі численні проблеми нашої країни та суспільства.

Термін “авторитаризм” недарма має спільний корінь зі словом “авторитет”. Авторитарні режими дійсно можуть досягати певного успіху в розбудові держави та економіки — але тільки за умови, що вони, ці режими, є ще й авторитетними.

На жаль, такий авторитет влади не досягається самим лише затиканням ротів неугодним та “дресировкою” телебачення. Він досягається об'єднанням більшої частини суспільства довкола глобальної мети, що її в нашій публіцистиці прийнято називати “національною ідеєю”.

Ідея може бути різна — “демократія”, “цивілізаторська місія”, “відродження традицій”, “ісламська революція”, “латиноамериканський соціалізм”, “Велика Туреччина”, “Великий Китай”. Головне, щоб вона була. В іншому випадку в наш час можна побудувати хіба що державу, що паразитує на чужих енергоносіях (як Білорусія) чи чужих кредитах (як Латвія).

Кризу обох останніх моделей ми бачимо сьогодні наочно. І повинні розуміти, що нам жодна з них уже не світить у будь-якому випадку.

Навпаки, нам світить тільки подальше зношення інфраструктури, зниження продуктивності праці та добудова газопроводів в обхід України. І якщо надконцентрована влада і надалі не запропонує суспільству реального, вибачайте за заїжджене гасло, “Українського прориву”, все може скінчитися тим, що Віктору Януковичу не доведеться турбуватися про другий президентський термін.

Опонентам Януковича з цього тішитись не варто — йому просто ніде буде балотуватися. І їм, відповідно, теж.

Бульдозер — хороша штука для розбирання завалів. Але будувати за допомогою бульдозера не вдавалось ще нікому.

Головна ж проблема навіть найкращого бульдозера полягає в тому, що він принципово неконкурентоздатний на цивілізованому європейському автобані. Та й не пустить ніхто бульдозер на європейський автобан.

З чого, між іншим, випливає простий висновок: водій, навчений вправлятися тільки з бульдозером, завжди буде зацікавлений у тому, щоб довкола були самі лише завали. Йому особисто це гарантуватиме і максимум стабільності, і безмежне поле для натхненної праці, яку можна видавати за “проведення реформ”.

Олександр МИХЕЛЬСОН