Без “язика” — немає мови про роботу!

Олена Воронова кілька днів тому спробувала влаштуватись на роботу офіціанткою до кав’ярні в центрі Києва. Заповнивши російською мовою анкету—резюме і поспілкувавшись російською з керівником закладу, дівчина згодом подзвонила їй, щоб остаточно підтвердити своє працевлаштування. По телефону дівчина говорила українською, сказавши також, що українською мовою хоче розмовляти й на роботі. У відповідь Олена почула вимогу перейти на російську, якщо вона дійсно має намір працювати в цьому закладі. “Заради справедливості слід зауважити, що керівник не лаяла і не ображала мене”, — розповіла Олена, але висловила щире здивування з приводу того, навіщо мені “ця мова”. Наголосивши, що власник кав’ярні, вірменин за національністю, звик спілкуватися російською, а отже, україномовну офіціантку не зрозуміє і “не витримає”, керівник поставила вимогу розмовляти на роботі російською, якою, за її словами, дівчина володіє “цілком добре”. Після таких слів Олена змушена була попрощатися з цією жінкою.

Про інцидент із Оленою повідомила Всеукраїнська громадська організація “Не будь байдужим!” — там розповідають, що дівчина хоч і виросла в російськомовній родині на півдні Одещини, але нині спілкується українською.

“Випадок Олени мене взагалі не здивував. На жаль, — каже голова ВГО “Не будь байдужим!” Оксана Левкова. — Тому що з нашого досвіду випливає: таких випадків буває дуже багато — і в Києві, і в інших регіонах України”.

На підтвердження цього — історія від іншої киянки Ніни: “Моїй сестрі теж відмовили у працевлаштуванні консультантом у магазині дитячого брендового одягу, оскільки вона розмовляє українською. За словами власниці магазину, це була єдина причина відмови, оскільки всі заможні покупці, які можуть дозволити собі купувати такий одяг, розмовляють винятково російською мовою”.

Оксана Левкова зауважує: такий підхід роботодавців неправомірний з юридичної точки зору: “Україномовних українців захищає стаття 24 Конституції, яка говорить: щодо громадян України не може бути привілеїв чи обмежень за мовними ознаками. Крім того, у Кодексі законів про працю йдеться про рівність трудових прав українців — держава забезпечує її незалежно від расової, національної приналежності, статі, мови, релігійних чи політичних переконань. Більше того, Кримінальний кодекс України накладає відповідальність (стаття 61) за обмеження прав або встановлення привілеїв стосовно громадян України”. Окрім того, каже пані Оксана, є ще іміджевий аспект цієї справи: “У нашому споживацькому суспільстві мовна ситуація у закладах обслуговування великою мірою визначає обличчя країни. Якби ці всі заклади плекали україномовність, бренд “Україна” однозначно виграв би. Адже на сьогодні, на жаль, у міжнародному співтоваристві ми постаємо, як “рускіє”. І це при тому що росіяни не мають доброї репутації в туристичних послугах”.

Директор iз маркетингу компанії системи швидкого харчування (“Піца Челентано” “Картопляна Хата”, “Япі”, “Кафе Пункт”) Галина Кащеєва запевняє: у них подібних мовних інцидентів бути не може. “Це якась справжня дикість, — каже ресторатор. — Ми обираємо людей за фаховими критеріями. За тим, як людина працює, який у неї потенціал, навіть усмішка для нас важлива. А щодо мови у нас є правило: якою мовою звертається клієнт, такою наш працівник зобов’язаний відповідати. Якщо звертаються англійською — відповідають англійською. У Львові, наприклад, польською часто говорять. Ми дуже слідкуємо за тим, щоб це правило не порушували: всі сигнали, які надходять на нашу “гарячу лінію”, відслідковуємо, проводимо бесіди. Інакше бути не може: клієнт прийшов, щоб залишити тут гроші, і наш обов’язок ставитися до нього гостинно”.

На жаль, далеко не всі заклади обслуговування сповідують таку політику. Як реакція на принципово—агресивну російськомовну обслугу в Україні кілька років тому з’явилися картки для висловлення свого ставлення до обслуговування в кафе—барах—ресторанах: “Дякую, що обслужили українською!” та “Я не даю чайових російськомовним офіціантам!”. Так небайдужі відвідувачі намагалися привернути увагу закладів харчування до мовного питання.

Марина ТКАЧУК