“Бажаємо бомбічних канікул”. Чому українців часом цькують у польських школах

З початку повномасштабної війни в Україні Польща прийняла понад мільйон українських біженців — найбільше з усіх країн Європи. Поляки зустрічали українських жінок і дітей на кордоні, надавали прихисток у своїх родинах, збирали речі та іншу допомогу.

Близько 200 тисяч дітей і підлітків з України прийшли вчитися у польські школи — велике навантаження для системи освіти, яка тільки почала оговтуватися після пандемії ковіду.

Водночас зʼявився й ще один виклик. Прийнявши тисячі дітей з іншої країни, польські школи змушені були ставати мультикультурними — толерантнішими і відкритішими до представників меншин.

Попри те, що більшість українських мам і дітей згадують привітне ставлення до них польських вчителів та однокласників, декому довелося зіткнутися з образами і ксенофобськими коментарями, ізоляцією, а іноді й булінгом через їхню національність.

Польські правозахисники кажуть, що системної дискримінації українців у школах Польщі немає. Водночас вони визнають, що конфлікти на національному ґрунті часом спалахують і ситуація може погіршуватися.

Освітяни і правозахисники також твердять, що у польських школах немає відповідної міжкультурної підготовки, а вчителям бракує часу і навичок, щоб розвʼязувати такі конфлікти. Додають напруги й певні антиукраїнські настрої у польському суспільстві, зростання яких останнім часом помічають центри моніторингу расизму.

Але війна в Україні не закінчується, і тисячі українських дітей повернутися додому поки не можуть. Щоби пережити стрес війни, розвиватися й інтегруватися у новому суспільстві їм вкрай потрібні прийняття, почуття приналежності до шкільної спільноти й друзі.

Включали гімн Росії

“Україна слабка, Росія переможе”, — такі слова почула 10-річна донька Оксани на одному з перших тижнів навчання у польській школі.

Оксана, яка просить не називати її справжнє імʼя, приїхала з донькою до польського міста Білосток у червні 2022 року з Херсона. Жінка пригадує, з якими труднощами вони вибиралися з окупації — стояли у багатогодинних чергах на блокпостах і поверталися додому, виїхати змогли тільки з шостої спроби. Чоловік Оксани загинув на фронті на початку війни.

Оксана в Україні працювала вчителькою української мови і літератури, у Білостоку вона влаштувалася асистенткою у дитячий садок. А донька у вересні пішла до школи — одразу у польський клас, адже інтеграційного у школі за їхньою адресою не було.

“Було важко, мову вона тільки починала вивчати, — каже жінка. — Але найскладніше виявилося адаптуватися у новому колективі”.

Автор фото GETTY IMAGES

 

Донька не одразу розповіла про проблеми у школі, але згодом Оксана дізналася, як їй там тяжко.

Дівчинка розповіла, що в неї не виходить подружитись з польськими дітьми — з нею ніхто не хотів сідати за парту, а коли вона відповідала, деякі однокласники сміялися через її вимову.

Оксана також розповідає, що декілька разів до її доньки на перерві підійшли діти з іншого класу (сказали, що вони з Білорусі) і включили гімн Росії, вони сміялися і казали, що Росія Україну переможе.

• За словами Оксани, вчителі на такі “жарти” не звертали уваги. Вона намагалась поговорити з класною керівницею, але та сказала, що донька Оксани ввічлива і старанно вчиться — проблеми вона не бачить.

Жінка каже, що в Україні у її доньки було багато друзів, але тут вона відчувала повну безпорадність. Дівчинка приходила додому пригнічена, не хотіла йти до школи.

Через три місяці Оксана забрала доньку з польської школи і перевела на онлайн навчання до її колишньої української в Україні. З Херсона майже всі вчителі виїхали і проводили уроки з інших міст України, а дехто навіть з-за кордону.

Звичайно, це не повноцінне навчання, каже Оксана, але дівчинка стала спокійнішою, не такою тривожною.

Автор фото GETTY IMAGES

 

З вересня цього року вона спробувала віддати доньку до іншої школи у Білостоку. Але дівчинка знову скаржилася, що з нею ніхто не хоче дружити, вона почувалася ізольованою, а через декілька місяців Оксана забрала документи й з другої школи.

“Морально ми тут не витримуємо, — каже жінка зі сльозами у голосі. — Але нам немає куди повертатися, Херсон щодня під обстрілами”.

“Я не думаю, що це проблема підліткова. Напевно це йде з родин, можливо, діє якась пропаганда, — каже Оксана. — Поляки нас не розуміють, не розуміють, через що нам довелося пройти”.

Україна звільнила Херсон у листопаді 2022 року, проте через близькість фронту там майже щодня гинуть люди від російських ударів.

Ксенофобські коментарі

Історія Оксани далеко не поодинока. BBC Україна поговорила з 13 батьками (переважно мамами, в одному випадку — бабусею) дітей з України, які прийшли до польських шкіл після 24 лютого і зіткнулися з образами чи цькуванням на національному ґрунті.

Вони розповідають, що їхні діти чули у школі фрази на кшталт “ці українці нічого не вміють, вони ні на що не здатні”, “повертайся в Україну”, “Польща для поляків”.

Вони також чули жарти про Росію та Путіна чи про “ракети, що летять на українських дітей”. Одному хлопчику, який збирався поїхати додому в Україну, побажали “бомбічних канікул” і спитали, чи його будинок ще цілий.

За словами співрозмовників BBC Україна, ксенофобські коментарі іноді лунають навіть від вчителів.

Ольга, яка на початку війни втекла з 10-річним сином Денисом із Чернігова до містечка Мелець на південному сході Польщі, розповіла BBC Україна, що фразу “повертайтеся до України” її син і троє його однокласників з України почули від вчительки фізкультури.

Ольга припускає, що діти не одразу зрозуміли зауваження вчительки, а вона виставила їх посеред класу і висміяла.

“Вона сказала, “ви, українці, — дурні, що ви тут взагалі робите, повертайтеся в Україну”, а решта класу при цьому сміялися”, — переповідає жінка.

Ольга разом із мамами трьох інших дітей пішли до директорки і пообіцяли написати скаргу до місцевого відділу освіти, якщо ситуація не зміниться. Це подіяло, вчителька більше дітей не ображала. Але і не вибачилась, обурюється Ольга.

Автор фото GETTY IMAGES

Вона також розповідає про зневажливе ставлення до українських дітей з боку польських однокласників. “Вони їх дражнили, кидали їхні рюкзаки, у дітей нічого не можна було спитати, а вчителі не звертали на це уваги”, розповідає мама хлопчика.

Змінити школу вдалося лише через рік. Весь цей час Денис просив забрати його зі школи, казав, що більше так не може.

У новій школі, куди хлопчик пішов з вересня, також у Мельці, атмосфера геть інша, каже Ольга. Тут є україномовна кураторка, є вайбер-група, в якій українські батьки допомагають одне одному, та й з польськими дітьми стосунки теж добрі. У перші дні навчання діти допомагали Денису з усім розібратися, хлопчик може спитати у них домашнє завдання, коли хворіє.

Про образливі коментарі у бік українців та випадки булінгу повідомляли польські й українські ЗМІ. Польський портал новин TokFM розповідав зокрема, що хлопчику з України, чий тато військовий, побажали, щоб він загинув.

Відчувають себе чужинцями

Батьки також розповідали BBC Україна, що їхні діти почувалися ізольованими у польських класах, з ними не хотіли сідати за парту, ставилися зверхньо, не приймали у свої компанії. Як стверджують співрозмовники, єдина причина цього у тому, що діти були не місцевими.

Консультантка гарячої лінії організації “Ла Страда-Україна” Тетяна Харківська каже BBC Україна, що чула такі історії. Організація базується у Києві, але на її гарячу лінію звертаються й діти з-за кордону, найчастіше підлітки.

Харківська згадує кейси, коли місцеві однокласники обзивали українців чи глузували з їхньої зовнішності.

Родини, які втікають від війни, не завжди можуть купувати дітям новий модний одяг. Одна дівчинка з Херсона розповідала, що однокласниці насміхалися з її зовнішнього вигляду — вона дуже переживала, що куртка, яку їй дали у гуманітарній допомозі, була на неї завелика.

Такі насмішки також є проявом булінгу, каже експертка фонду.

Звичайно, цькують не лише українців. Але діти-біженці можуть бути у більш вразливому становищі. Діти, які пережили обстріли та окупацію, чиї тати можуть бути на фронті, важко сприймають такі коментарі і часто не знають, як на них відповісти. Вони відчувають себе чужинцями, бояться, що з ними ніхто не буде дружити і вони залишаться на самоті.

Булінг — це насильство психологічного, фізичного, економічного та сексуального характеру, яке вчиняє стосовно дитини група дітей або одна дитина. Він завдає шкоди фізичному або психічному здоровʼю дитини.

“Більшість дзвінків на гарячу лінію — це саме булінг. Діти зазнавали психологічного тиску, глузування або ігнорування з боку інших дітей”, — каже психологиня.

Булінг має серйозні наслідки для здоровʼя, найпоширеніші з яких — порушення сну, пригнічений настрій та депресія. Психологів “Ла Стради” насамперед тривожать звернення, в яких присутні суїцидальні думки та випадки самопошкодження. Таких запитів стало набагато більше, каже Харківська.

“Переживши один стрес, дитина знову опиняється у ситуації насильства”, — зауважує вона.

Навіть коли явних ознак булінгу немає, труднощі у завʼязування нових стосунків у чужій країні помітно впливають на психологічний стан дітей, їхні успіхи у навчанні та адаптацію.

Автор фото GETTY IMAGES

 

Дослідники, які вивчають інтеграцію дітей-біженців, вказують, як важливо для них розвинути почуття причетності, спільності у школі.

“Діти-біженці мають гостру потребу у спілкуванні з іншими та у відчутті приналежності до нової громади”, — наголошують фахівці OECD у великому дослідженні, присвяченому освіті втікачів у різних країнах.

Діти втрачають звʼязки з однолітками на своїй батьківщині й змушені зав’язувати нові дружні стосунки у країні, що їх прийняла. Але через культурні відмінності, через мовний барʼєр вони можуть відчувати себе відчуженими, що стає суттєвою перешкодою для їхньої інтеграції, кажуть дослідники.

Вивчила кілька слів українською

Утім, багато родин, які були змушені тікати від війни в Україні або переїхали до Польщі раніше, згадують лише доброзичливе ставлення до їхніх дітей.

У коментарях BBC Україна вони кажуть, що відчувають вдячність за співчуття і турботу поляків у важкі перші місяці адаптації в новій країні. Дехто з тих, хто вже повернувся в Україну, підтримує стосунки з польськими сімʼями, які їх прихистили.

Альона, мама четвертокласниці, яка вчилась у варшавській школі, розповідає, що її доньці допомагала з навчанням сусідка, яка до виходу на пенсію працювала шкільною вчителькою.

Колишня киянка Вероніка розповідає BBC Україна, що переїхала до Польщі ще пʼять років тому саме через школу. З булінгом і байдужістю вчителів її донька Вікторія стикнулася в гімназії у Києві. За словами Вероніки, вона вирішила шукати “європейську школу”, де було б “поважне і толерантне ставлення до дітей”.

 

Коли першого вересня Вікторія прийшла у третій клас польської школи, вчителька зустріла її біля входу у школу.

“Вона обняла доньку, провела у клас, познайомила з дітьми, — розповідає Вікторія і додає, що це було “дуже емоційно”.

Жінку вразило і те, що вчителька вивчила кілька слів українською, щоб допомогти дівчинці зорієнтуватися у школі в перший день навчання. Вероніка розповідає, що швидко вивчити польську її доньці допомогло й те, що її активно залучали до різних позашкільних заходів, а польські однокласники запрошували в гості.

Коли в Україні почалася повномасштабна війна, польські вчителі розмовляли з дітьми про це і пояснювали, що українцям потрібна допомога. Вчитель історії попросив Вікторію підготувати окремий проєкт про українське козацтво.

“Мене вразило, що він намагався таким чином підтримати нашу ідентичність, заохотити дитину вчити і власну історію, а не тільки польську”, — каже жінка.

У чому ж тоді причини конфліктів і чи дійсно вони виникають на національному ґрунті? BBC Україна запитала, що про це думають самі поляки.

Емоції і непорозуміння

У польській організації Bliżej Dziecka (“Ближче до дитини”), яка займається проблемою булінгу, визнають, що у школах Польщі є конфлікти між українцями і поляками.

Однак, на думку експертки організації Агнєшки Мілчарек, ці проблеми не повʼязані з національністю.

“Більшість конфліктів виникають через емоції, напругу та непорозумінням між українськими та польськими дітьми”, — каже вона.

Як діти, так і їхні мами знервовані через війну і втрату звичного способу життя, вони вразливі і реагують надто гостро, вважає Мілчарек.

“Польські діти не знають, як реагувати на сплеск емоцій в українців і реагують на них погано”, — додає психолог.

На її думку, батьки українських дітей часто також не готові до діалогу. “У них така позиція — нас скривдили, ми постраждали, а ви не допомагаєте”.

Водночас у фонді твердять, що причиною дитячої агресії у польських школах є насамперед перевантаженість системи освіти — учнів багато, а у вчителів немає часу та спеціальної підготовки, щоб розбиратися у конфліктах.

“Суперечки виникають там, де багато дітей, де емоції зашкалюють, а дорослого, який міг би заспокоїти дітей, подбати про них, немає”, — каже Мілчарек.

Ніхто не пояснює дітям, як поводитися у конфліктних ситуаціях та як їх не допускати. Крім того, з дітьми не говорять про війну, не пояснюють, що відчувають українські діти, а десятирічна дитина сама уявити це не може, додає Мілчарек.

Вона каже, що через брак педагогів у польських школах завжди було багато цькування.

“Дражнять будь-кого, росіян, молдован, ромів, білорусів, тому я не думаю, що справа тут саме у національності українців”, — каже фахівчиня фонду.

BBC Україна звернулася за коментарем до Міністерства освіти і науки Польщі, але на момент публікації матеріалу відповіді не було.

Брак міжкультурної освіти

Польські правозахисники погоджуються, що причина напруги — у недостатній кількості спеціалістів та відповідних шкільних програм, але вони також звертають увагу саме на етнічний ґрунт цих конфліктів.

На початку 2023 року Amnesty International у Польщі опублікувала результати чотиримісячного моніторингу навчання українців у польських школах. В одному з висновків дослідження правозахисники зауважують, що польська система освіти робить недостатньо, щоб запобігти дискримінації за національною ознакою.

“Системної дискримінації українських учнів у польських школах наше дослідження не виявило, — каже у коментарі BBC директорка організації Анна Блащак-Банасяк. — Однак воно підтвердило, що у школах трапляються інциденти та напруга за національною ознакою”.

Прийнявши після 24 лютого сотні тисяч українських дітей, польські школи миттєво стали мультикультурними, але вони не були до цього готові, пояснює правозахисниця.

На думку Amnesty, у державній шкільній системі Польщі бракує міжкультурної та антидискримінаційної освіти.

Утім, на запит організації, у польському міністерстві освіти відповіли, що потреби у додаткових уроках міжкультурної комунікації немає, “розвиток таких компетенцій закладений у базовий навчальний план”. На думку фахівців Amnesty, цього недостатньо.

“Окремим доказом того, що відомство ігнорує проблеми українських дітей є ставлення МОН до результатів дослідження Amnesty, — каже Блащак-Банасяк. — Міністерство не підтримало жодну з рекомендацій, представлених нашою організацією”.

Автор фото GETTY IMAGES

Крім того, міністерство освіти фактично відмовляє школам у співпраці з громадськими організаціями, каже правозахисниця.

Польський парламент уже двічі ухвалював закон, який ускладнює доступ до шкіл організаціям, що займаються питаннями антидискримінаційної освіти чи прав людини.

Хоча президент наклав на нього вето і законодавчі спроби поки що були невдалі, вони відлякують директорів від співпраці з громадськими організаціями через побоювання репресій з боку чиновників, пояснюють в Amnesty.

Якщо польський уряд буде й надалі применшувати ці проблеми, є ризик поступового погіршення становища українських учнів, у тому числі й збільшення випадків дискримінації, каже Блащак-Банасяк.

BBC Україна попросила Міністерство освіти і науки Польщі також прокоментувати заяви Amnesty International, але на разі не отримала відповіді.

Антиукраїнські настрої

Утім, образи ксенофобського змісту на адресу українських дітей можуть мати й глибші причини, повʼязані з політичною ситуацією.

“Протягом останніх місяців ми бачимо зростання випадків ворожого чи неприязного ставлення до дітей-біженців з України”, — каже Анна Татар з польської асоціації Nigdy więcej (“Ніколи знову”).

З початку 1990-х років організація відстежує випадки ксенофобії та расизму у Польщі, фіксує мову ненависті у висловлюваннях публічних людей та у соцмережах.

На думку Татар, конфлікти між дітьми на національному ґрунті — це відображення антиукраїнських настроїв, які поширюють у польському суспільстві деякі політичні сили.

“Ми бачимо у цих ситуаціях, що дітей з України ображають у такий спосіб і такою мовою, яка відбиває наративи антиукраїнської пропаганди”, — каже правозахисниця.

Коли у перші тижні російської агресії у Польщу хлинув потік біженців з України, польське суспільство відповіло величезною хвилею солідарності, гостинності та допомоги.

Водночас із цим зʼявилися спроби розпалювати ворожість до біженців і навіть відкрито виправдовувати вторгнення Путіна. Більшість таких заходів організовують крайні праві групи у Польщі, зазначає організація у своєму звіті, опублікованому ще у квітні 2022 року.

 

“Ці групи не користуються широкою громадською підтримкою, але вони роблять усе можливе, щоб настроїти поляків і українців одне проти одного, поширюючи ненависницькі ідеї, теорії змови та неправдиву інформацію, насамперед в інтернеті”, — йшлося у звіті.

На поширення антиукраїнської пропаганди у польському сегменті інтернету вказує у своїх дослідженнях й Amnesty international. Серед акаунтів у соцмережах, які поширюють антиукраїнський контент, є політичні партії та навіть депутати Сейму, зазначають правозахисники.

Якщо спочатку такі голоси лунали на периферії публічного дискурсу, тепер антиукраїнські наративи стають дедалі популярнішими, каже Анна Татар.

“І вони, безумовно, впливають на стосунки однолітків”, — зауважує дослідниця.

• Як і чому посварилися Україна та Польща

Організація “Ніколи знову” отримує чимало звернень від українських батьків, чиїх дітей ображають у польських школах за національною ознакою.

Діти кажуть слова, які вони чують від дорослих, пояснює Татар. Так, одному хлопчику з України сказали, що “всі українці — вбивці поляків”. Це, вочевидь, згадка про Волинську трагедію, каже правозахисниця. Цю складну частину польсько-української історії часто використовують деякі політики чи організації для розпалювання ненависті до українців.

Вирішити такі ситуації буває непросто.

“Коли діти приносять з дому упередження та антиукраїнські настрої, однієї розмови з вчителем, вочевидь, буде недостатньо. До того ж не всі вчителі готові до розв’язання таких конфліктів”, — зауважує дослідниця.

Мова ненависті згодом може перерости у фізичну агресію.

В останньому виданні “Коричневої книги” за 2020-2023 роки, яка документує расистські, ксенофобні та гомофобні злочини у Польщі, організація описує сотні випадків фізичних нападів на людей.

Серед прикладів атак на представників інших національностей та ЛГБТ-спільноти, наведених у звіті, трохи менше третини були спрямовані проти українців.

Дослідники зокрема згадують два напади польської радикальної організації Mlodziez Wszechpolska (Всепольська молодь) на зустрічі з українською письменницею Оксаною Забужко у Кракові 21 листопада 2022 року і Познані 7 березня 2023 року.

Про атаки на українців через їхню мову чи національність повідомляє польський Центр моніторингу расизму та ксенофобії.

Що робити?

Якщо дитина стає жертвою чи свідком булінгу, головне правило — не замовчувати ситуацію, каже експертка “Ла Страда Україна” Тетяна Харківська.

“Це основний меседж, який ми намагаємось передати дітям, вони повинні повідомити дорослих — класного керівника, вчителя, психолога”.

Якщо розмова із вчителем не допомогла, потрібно звернутися до адміністрації школи. У польських закладах освіти є програми протидії булінгу і директор не може не відреагувати, каже фахівчиня.

Якщо ситуація критична, є побої, є систематичне цькування — у такому разі треба звертатися до поліції.

Офіс дитячого омбудсмена у Польщі також займається такими справами. Тут працює цілодобова гаряча лінія українською мовою. Харківська також радить звертатися на лінію допомоги “Ла-Страда”, куди можна не лише подзвонити, а й написати у чат.

Батькам насамперед потрібно дізнатися якомога більше інформації про те, що відбувається, вислухати дитину, показати свою готовність підтримати і допомогти, каже правозахисниця.

Важливо також пояснити дитині, що вона страждає від булінгу, не тому що з нею щось не так, а тому що хтось хоче самоствердитися за її рахунок. А також розповісти дитині про її права — право на захист, на освіту, на підтримку.

Водночас психологи радять не зациклюватися саме на негативній ситуації, натомість заохочувати дитину спілкуватися з іншими дітьми, з якими у неї можуть бути спільні інтереси. Спробувати знайти друзів серед учнів інших класів або записати дитину на гурток, де вона зможе себе реалізувати і де її будуть чути. Це дасть змогу покращити навички спілкування, а також відчути впевненість у собі.

Треба вчити своїх доньку чи сина відстоювати свої кордони та протистояти знущанню, а також розповідати дітям, якими мають бути здорові, дружні і нетоксичні стосунки, каже Тетяна Харківська, експертка “Ла Страда”.

Вікторія ПРИСЕДСЬКА