Авдіївка. Ми йдемо

 17 лютого Сили оборони України залишили Авдіївку й перейшли до оборони на інших рубежах — таке рішення ухвалив головнокомандувач Збройних сил Олександр Сирський.

Розповідаємо, чим було місто для українських захисників і що змінює його втрата. 

Бої за Промку сягнули піку навесні 2016 року, після чого ЗСУ поступово відтіснили російські сили на південь, до автотраси. Запеклі контактні баталії на дистанціях 50—70 м вели “чорні запорожці”, зазнавали втрат, довелося терміново збирати зведену роту з “едельвейсів”, котрі тільки-но вийшли на відпочинок і відновлення, літаком перекидати. Тоді задачу виконали.

Загалом у протистояннях навколо Авдіївки здобули честь і славу 72 ОМБр, 58 ОМПБр, 10 ОГШБр, 81 ОАеМБр, 13 ОМПБ, зведені підрозділи 184-го і 199-го навчальних центрів, 55 ОАБр, 12 ОПОЗ, добровольці з “Правого сектору”.

Трохи інформації, щоб розуміти останні дні оборони міста: відстань до Донецька — 13 км дорогою. Місто витягнуте з північного заходу на південний схід, приблизно вісім на вісім кілометрів, умовно поділене на райони: старе місто (на схід від залізниці, колишня Авдіївка I, приватна забудова), мікрорайони: Центральний, Східний, Залізничний, 9 квартал, Ювілейний, Будівельників і селище Хімік (колишня назва — Авдіївка II, багатоповерхова забудова). Стійкість нашої оборони залежала (а частково залежить і зараз) від утримання позицій у Хіміку та 9-му кварталі. Містотворче підприємство — Авдіївський коксохімічний завод, найбільший виробник коксу в Європі. Був. Основних доріг три: Т0505 Авдіївка — Донецьк, О0542 Ясинувата — Желанне (основний логістичний маршрут оборонців Авдіївки), М04, вона ж Донецька об’їзна.

Від початку вторгнення противник намагався відсунути загрозу від Донецька й докладав зусиль, щоб ліквідувати наш район оборони в Авдіївці. Первинний задум командування противника передбачав оперативне оточення, тож він проривався через Степове й Бердичі на Орлівку з півночі та від Водяного й Опитного через Сєверне. Степове, Бердичі, Орлівка, Сєверне і сьогодні Україна. Нічого не вийшло з оперативним оточенням, тому ворог запустив варіант простіший — прорватися в Авдіївку, розсікти оборону ОСУВ “Таврія” та змусити відступити з міста. 

Перший після російського вторгнення обстріл АКХЗ — 17 березня 2022-го. Спроби оточити місто почали 28 липня 2022-го, але активна фаза стартувала 10 жовтня 2023-го. Лише в жовтні-листопаді ворог втратив тут 10 тисяч своїх солдатів, понад 100 танків, 250 ББМ різних типів, близько 50 артилерійських систем і сім літаків Су-25.

Щоб захопити Авдіївку, на початку 2024 року противник зосередив тут весь 1-й донецький АК (1-ша, 5-та, 9-та, 110-та, 114-та, 132-га ОМСБр), 2-гу армію (15-та, 21-ша і 30-та ОМСБр), 41-шу армію (35-та, 55-та, 74-та ОМСБр). Зауважу, що 1-й АК — потужніший за обидві ці армії, лише ракетної бригади не має. Підсумую: місто 8 на 8 км з приміською зоною хай 10 на 10 км похмурий болотний воєнний геній вирішив штурмувати з урахуванням всілякої дрібноти військами ДВОХ АРМІЙ і КОРПУСУ, більшого за них обох разом. Для штурму міста скупчили десь 40000 особового складу окупанта. 

Для розуміння геометрії поля бою: бригада обороняє район до 20 км по фронту й до 10 км углиб.

Основа оборони ОСУВ “Таврія” в Авдіївці — 110 окрема механізована бригада імені генерал-хорунжого Марка Безручка зі складу Корпусу резерву. Ще раз для тих, хто читає неуважно, — з Корпусу резерву, тобто до 22.02.2024 бригади в природі не існувало. Оборону в Авдіївці бригада зайняла наприкінці березня 2022 року.

Хронологію подій ще опишуть військові історики, але вже зараз можна зазначити декілька ключових моментів. Військове командування противника та підпорядковані йому підрозділи показали неспроможність спланувати й виконати операцію з оперативного оточення. В особистостях: командувач 2-ї армії генерал-майор В’ячеслав Гуров, командувач 41-ї армії генерал-лейтенант Сергій Рижков і командир 1-го корпусу генерал-майор Сергій Примаков не змогли перемогти Героя України, командира 110 бригади полковника Миколу Чумака. 

Наприкінці січня тактика противника скотилася до добре відомих “Бахмут — Соледар — Лисичанськ — Лиман” — реалізація чисельної переваги за підтримки артилерії та авіаударів, які просто зносять позиції та заодно всю забудову. Жодної видумки й тактичних родзинок. Хоча варто пригадати прохід групи зі 150 бійців противника через водостічну трубу в тил наших позицій у районі комплексу “Царська охота”. Безумовно, це нам гол — місцевість, де воюєш, треба вивчати, зокрема й комунікації. Загалом тактичний прийом цікавий: звуки різаків, котрими робили отвори для проходу, заглушали вогнем мінометів. 

Максимально критичною ситуація стала 14-15 лютого. Російські війська почали змінювати напрямок головного удару, зосередившись на прориві через місто і створенні умов, аби витіснити 110 ОМБр Сил оборони за межі населеного пункту. 15 лютого противник просунувся до південної околиці коксохімічного заводу на північному заході Авдіївки, перерізав останню дорогу, що з’єднувала південну й північну частини міста, аби порушити логістику, але підрозділи ОСУВ “Таврія” задіяли резервні маршрути з Ласточкиного й Сєверного. 

Цього ж дня до міста прибули підрозділи 3 окремої штурмової бригади й розпочали комплекс заходів, що забезпечували відхід військ з міста. 

16 лютого наші відійшли з позиції Зеніт (колишній ППД зенітно-ракетного полку ПС ЗСУ) та з району АТП-100.

Противник зробив для себе деякі висновки й не намагався загрузнути в штурмах АКХЗ та інших добре укріплених позицій, відмовився від дій на оточення, позбувся мрії завдати оборонцям Авдіївки максимальних втрат. Тобто командування ворога впевнене лише в тому, що воно і його війська здатні вирішувати виключно тактичні задачі й не спроможні на щось масштабніше.

Підсумуємо:

— захоплення Авдіївки противником не має оперативного значення, саме по собі не дає жодних оперативно значущих переваг і не відкриває шляхів для вагомих в оперативному масштабі просувань;

— путіністи розчохлять фанфари й певний час дудітимуть про чергову “феєричну перемогу” (реальність: дві армії та корпус пів року перемагали одну бригаду й урешті вичавили її з міста). Ця подія має стати одним з наріжних каменів передвиборчої риторики команди кремлівського недоімператора. Електорату ця “пабєда” буде продана як значна перемога, яка зміцнить контроль над “новими територіями РФ”;

— російські ультранаціоналісти й інше великоросійське кодло співатимуть про “убезпечення “столиці ДНР” від ударів укрофашистів”;

— до наступного найближчого міста — Покровська — 47 км по прямій або 60 дорогою, більшість населених пунктів від Авдіївки на захід укріплені й підготовлені до оборони, слід думати, наладували й оборонний рубіж (варто перевірити), тому просування противника туди не буде ні швидким, ні легким. Наступати доведеться по відкритій місцевості — втрати будуть значні;

— противник зазнав у боях за Авдіївку величезних втрат, тож одразу не зможе перейти до наступного етапу операції — виходу на адміністративний кордон Донецької та Дніпропетровської областей, йому знадобиться тривалий період, щоб відновити боєздатність;

— водночас противник має непогані перспективи для локальних тактичних здобутків у районах Бердичів, Ласточкіного, Сєверного та Первомайського;

— рішення про відхід з Авдіївки прийняла тактична обстановка, а не Залужний-Сирський-Тарнавський-Чумак-англосакси-чихтотамщекеруєвійнонькою. Командування Сил оборони ухвалило правильне й вчасне, хоч і непопулярне рішення відійти;

— під час відходу певна кількість українських військових потрапила в полон, безумовно, ми залишаємо певну кількість техніки й запасів, котрі неможливо було евакуювати. Прикро;

— темп просування противника в Авдіївці свідчить, що підрозділи ОСУВ “Таврія” відходять відносно організовано, чинять опір, а всі заяви російської пропаганди про “втечу” — порожня балаканина;

— геолокація показує, що між північною (114-та ОМСБр) і південною (35-та ОМСБр) клешнями російського “оточення” — десь 3,5 км, тобто наші вийдуть. Командувач ОСУВ “Таврія” генерал Тарнавський заявив, що станом на 13:00 16 лютого жоден український підрозділ не був оточений. Наша 3 ОШБр провела декілька контратак, відсунувши 114-ту й 74-ту ОМСБр противника подалі від коридорів виходу.

Не можна оминути й ложку дьогтю. Інженерне забезпечення операції.

Коли влітку 1941-го посипався фронт, Ставка ВГК СРСР ухвалила рішення сформувати 10 саперних армій по дві-чотири саперні бригади в кожній. По 19 окремих саперних батальйонів у кожній бригаді (штат № 012/93, 497 військовослужбовців у батальйоні). 9979 військовослужбовців у бригаді. Стрілецької зброї — на 5 % особового складу, а ось лопата — у кожного. Їхні силами обладнали стратегічні тилові оборонні рубежі — систему фортифікаційних батальйонних районів оборони й ротних опорних пунктів на основних напрямках імовірного просування противника й на оборонних обводах великих міст. Спочатку на низці ділянок, у тому числі в Сталінградському, Північно-Кавказькому та Приволзькому військових округах, ці рубежі зводили суцільними. Тобто формально кажучи, 10 армій — десь 300000 саперів — у 1941—1942 роках ПЕРЕКОПАЛИ РАДЯНСЬКИЙ СОЮЗ ВІД БІЛОГО МОРЯ ДО ЧОРНОГО.

Що в нас? Ставка бачить цю нагальну необхідність копати, заливати бетоном, мінувати? Наш наступ у Приазов’ї, здається, усьому світові показав, що час траншей ще не минув. Нам він що показав? 

У 1941-му будівництвом усіх оборонних рубежів керувало Головне військово-інженерне управління Народного комісаріату оборони СРСР. Може, час про це згадати? 

28 листопада 1941 року Ставка Верховного Головнокомандування видала наказ № 0450 “Про недооцінку інженерної служби та неправильне використання інженерних військ та засобів”. У складі нашого Командування сил підтримки та оперативних командувань є дві інженерні бригади й шість інженерних полків. Їхні можливості не дозволяють виконувати весь обсяг завдань оперативного забезпечення ні в інтересах операції оперативного угруповання, ні, тим більше, оперативно-стратегічного. Їхню чисельність слід збільшити щонайменше вдвічі. У 2015-му нас стримував ліміт чисельності ЗСУ. Зараз що заважає?

Міністр оборони України Рустем Умєров наголосив: “Наші lessons learned щодо Авдіївки: потрібні сучасні системи ППО, щоб ворог не міг застосовувати КАБи, потрібні засоби далекого ураження для нищення ворожих складів, потрібні артилерійські снаряди. Фортифікації — будуємо й посилюємо”. Але чи з’явиться принаймні стратегічний оборонний рубіж — незрозуміло.

А тим часом у Росії заявили про плани розмістити ядерну зброю на навколоземній орбіті. Сміятися чи плакати — не знаю…

Віктор КЕВЛЮК, експерт Центру оборонних стратегій