Аргументи про факти. Знову про свободу слова

Ані моніторинг телеканалів, який посекундно фіксує засилля партії влади і майже відсутність опозиції в інформаційних випусках (саме в новинах, а не на чисельних ток-шоу, де противникам влади поки що дійсно дозволено говорити на визначені теми); ані заяви очільників УТ, що держканал повинен подавати виключно позитив про владу; ані скарги журналістів , особливо регіональних, на витончену “ редакційну політику”, коли певні теми чи герої стають табуюваними; ані звернення громадських організацій про необхідність призначення в Нацраду бодай одного незалежного експерта; ані демонстративне скасування ліцензій деяких мовників; ані відсутність прогресу в розслідуванні вбивства Василя Климентьева; ані конфлікти з губернаторами, зокрема, Хмельниччини і Одещини,що повчають редакторів, як правильно писати про владу; ані нарікання на мерів, які виписують власні екзотичні правила акредитації; ані скандали з охоронцями чи відвертість власних соратників ,що називають репортерів “холуями”; ані “тонкошкурість” парламентських тушок, що поповнюють ряди ПР і паралельно вимагають від журналістів по 100 тисяч гривень за “нанесення моральних травм”; ані закритість формування президентського пулу, куди потрапити складніше, ніж на Марс, не стали підставою для серйозного аналізу стосунків між владою і ЗМІ.

Запитання про проблеми зі свободою слова викликають роздратування, журналістський рух сприймається як фронда десятка неврастенічних репортерів, підбурюваних опозицією, а всі неадекватні заяви щодо “холуїв” та “ТБ-позитиву” трактуються як особиста думка цих персонажів, а не політика партії.

Було б несправедливо говорити,що всі проблеми і хвороби української журналістики виникли в день інавгурації Януковича. Безумовно, стосунки влади і медіа завжди мають опозиційну природу. Але Янукович отримав вільну країну з вільною пресою. Звичайно, сьогодні Україна — не Білорусія і не Росія, в нас є громадянське суспільство, опозиція, журналістський рух, дискусійні програми, але ситуація з правами і свободами погіршилася: між владою і журналістами, а значить, між владою і суспільством виник інформаційний мур і кожна сторона живе або виживає у своєму вимірі.

Українські журналісти нарікають на закритість влади і ця образа поглиблює недовіру, несприйняття,нерозуміння. До речі, репортери не люблять і не жалують опозицію так само як і владу, бо й в цьому таборі є немало неоднозначних недемократичних політиків. Але опозиція традиційно більш чутлива до проблем преси. Натомість, влада всі скарги журналістів трактує як тенденційність і спекуляції, не варті уваги.

Майже рік тому у Верховній Раді України було створено Тимчасову слідчу комісію з розслідування фактів цензури та тиску на журналістів,за створення якої голосували і представники ПР. Ініціаторами створення ТСК були рух “Стоп, цензура!”, представники ТВі та 5 каналу, журналісти, обурені діями охорони Президента та “Беркута “, НСЖУ, яка прагнула захистити від звільнення редакторів державних і комунальних медіа.

В регіонах, де місцеві керівники дивляться на районки як на власні стіннівки, що повинні друкувати кожен їх чих, журналістам сьогодні особливо непросто. Редактори малобюджетних газет є найбільш залежними від самодурства місцевого керівництва. І часто вони просто бояться говорити про свої проблеми, бо втратити роботу — це питання однієї хвилини. А знайти роботу у маленькому містечку — це проблема на роки…

А в серпні прийшла тривожна новина про зникнення редактора газети “Новий стиль” Василя Климентьєва, який спеціалізувався на розслідуванні зловживань в податковій та міліції. Через 10 років після загибелі Георгія Гонгадзе в Україні знову вбили журналіста, справу на особистий контроль взяв Президент. На ТСК ми двічі заслуховували силовиків , генпрокурор і міністр внутрішніх справ доповідали з трибуни Верховної Ради, але звітувати їм поки немає про що — особливого прогресу у розслідуванні немає .

Та не менш тривожним є й той факт, що навіть зникнення колеги не змусило переважну більшість українських журналістів звернути увагу на проблеми у галузі, тема свободи слова не є пріоритетною навіть для самих медійників. Про справу Гонгадзе телеканали не згадали навіть на роковини вбивства колеги. І тільки після відкриття кримінальної справи проти Леоніда Кучми присвятили цьому репортажі, головним героєм яких був … майор Мельниченко, що показово потішався з екс-президента . Про Климентьева ЗМІ й словом не обмовилися навіть 3 травня, у Всесвітній день свободи преси, коли прийнято згадувати загиблих колег.

Тому сьогодні, аналізуючи стан речей в інформаційному просторі, мабуть, варто говорити про захист професії не лише від тиску лякливих власників, політиків, що не приховують зневажливого ставлення до репортерів, влади, яка вимагає лояльності від редакцій, охорони, яка вправляється в нейтралізації репортерів, але й від байдужості, неперебірливості та самоцензури самих журналістів. Бо часто саме така мовчазна й вичікувальна позиція представників ЗМІ дає підстави говорити, що в журналістському царстві нині все спокійно, а незбалансовані новини — це вигадки.

Рано чи пізно журналістське середовище чекає серйозна дискусія відносно стандартів в професії, корпоративної етики , професіоналізму, готовності захищати свободу слова , відмови від “джинси”, криміналізації і “таблоїзації” новин. Але, безумовно, не політики, а самі журналісти , мають цю розмову ініціювати і змінювати ситуацію. Політикам же, зокрема, народним депутатам, варто зосередитися над іншим — захистом незалежних медіа в Україні.

Чи достатньо ми, в тому числі опозиція, зробили в цьому напрямку. На жаль, ні. І не лише тому, що в нинішній Верховній Раді опозиції апріорі важко провести будь-яку ініціативу, а сам парламент стрімко деградує. Проблема і в тому, що в кожній політичній силі є персонажі, які не приховують, що журналісти для них — це обслуга, покликана подавати виключно десерт про діяльність партії та вождів . Про це свідчить рейтинг “ворогів преси-2010” від незалежних медіапрофспілок та ІМІ, до якого, на жаль, увійшли не лише можновладці, а й деякі “товариші” від опозиційних партій…

Всі ці персонажі, які публічно принижували журналістів, виганяли їх з приміщень, обзивали “холуями”, виривали мікрофони і шматували камери, залишилися безкарними, не отримавши навіть осуду однопартійців, не сподобившись вибачитися за своє дикунство . В цьому, безперечно, є наша провина. Бо ж коли мова йде про приниження професії, то маємо в першу чергу керуватися корпоративною етикою, а не вузькопартійними інтересами, закриваючи очі на відверте хамство.

На жаль, ця безкарність стає практикою. За час роботи ТСК ми провели чи не двадцять засідань, розглянули і заслухали близько сотні скарг, підготували і направили до Генпрокуратури та інших інстанцій десятки запитів. І у відповідь отримували стандартне : факти не підтвердилися, підстав для реагування немає…

Якщо президент не знає фактів , то як ці факти можуть визнати його підлеглі? Нам так і не вдалося добитися відкриття справи по факту побиття репортерів Андрушка та Кутракова, Дементія Білого з Херсону . Ми так і не отримали зрозумілої відповіді, чому у блогера Олени Білозерської вилучили комп'ютер і фотоапарат, правда, після втручання хоч техніку повернули. Чому техніку вилучили й не повернули у колег Климентьєва,що проходять свідками у справі. А коли розглядали скарги мовників на дії Нацради, представники цього органу, частина якого призначається ВР , взагалі не з”явилися на засідання… До речі, звіт Нацради вже 4 роки не заслуховувся у парламенті, що є прямим порушенням законодавства України.

Навіть представники правлячої партії часто обурюються тим відпискам, що приходять на запити народних депутатів. І можна тільки уявити собі, які “відповіді” отримуватимуть журналісти з 10 травня, коли вступить в силу Закон “Про доступ до публічної інформації”, якщо не змінити цю практику. І ці відписки, відсутність будь-якої реакції на критику — так само підстава для погіршення рейтингів України.

До речі, прийняття цього закону — якраз хороший приклад того, як корпоративна етика перемогла вузькопартійні інтереси. Бо ж головними “проштовхувачами” проекту були Андрій Шевченко, Олена Бондаренко, Віктор Уколов, Юрій Стець. Так само можна навести ще кілька прикладів, коли народні депутати з різних фракцій демонстрували єдність в розв'язанні конфлікту навколо “Газети по-київськи”, КР, захисту регіональних журналістів.

Але якщо представники більшості готові визнавати проблеми в приватних медіа — мовляв, це самодурство власників і менеджерів, до яких влада не має жодного відношення, то тільки-но мова заходить про державні ЗМІ чи інститути, починається несприйняття .

Але ж хто формує ці правила гри на медіа-ринку? Хіба не держава? Ключова проблема українських ЗМІ— непрозорість власності, непрофільність , другорядність цього бізнесу для багатіїв . Доки для власників газет і телеканалів медіа-бізнес залишатиметься виключно інструментом демонстрації лояльності до влади заради збереження свердловин, заводів, родовищ , навряд чи варто очікувати об'єктивних новин…

Тим часом соціологічні опитування показують,що падає не лише довіра до влади, але й до ЗМІ. Українці відвертаються від традиційних медіа і масово йдуть в інтернет.

Влада ображається,що журналісти не помічають позитивних моментів в царині свободи слова. Дійсно, добре що президент надоумив соратників виконати зобов'язання перед РЄ і проголосувати за Закон “Про доступ до публічної інформації”, але тепер принципово, аби з 10 травня він виконувався. президент задекларував готовність розкрити до кінця справу Гонгадзе, важливо тільки,щоб все це не обмежилося показовим процесом під гаслом “Всі рівні перед законом!”, а , в першу чергу відбулося неупереджене, високопрофесійне розслідування, яке б докопалося,хто справді стояв за вбивством Гії і чи можна було його попередити про небезпеку.

ВР чекає й анонсований закон про створення Громадського телебачення, цікаво тільки, чи вважатимуть його очільники,що головне завдання ГТ — давати виключно позитив про владу . Всі вітатимуть старт української версії “Евроньюсу”,ось тільки на УТ ходять чутки, що проект цей значно подорожчав для українського бюджету і взагалі є дорожчим, аніж інші версії каналу ЕNews.

Звичайно, тицяння мікрофона в ніс президенту під час офіційних заходів не завжди є прикладом репортерської доблесті. Так само правда, що й в бодігардів є своя робота — безпека охороняємих осіб. Але ж не можна так демонстративно захищати президента від власного народу .

Більше того: репортери будуть кидатися під ноги президенту з надією задати питання доти, доки в них не буде іншої можливості поспілкуватися з главою держави. За 15 місяців при владі Янукович дав лише одну велику прес-конференцію для журналістів. Інші його контакти з пресою обмежуються короткими підходами до президентського пулу і рідкими інтерв'ю для визначених журналістів.

Українським репортерам по суті відмовлено у важливій функції медіа — бути комунікаторами між владою і суспільством. Результат такої інформаційної політики — справжній інформаційний голод, образа , зростання критичних настроїв серед журналістів , нерозуміння дій команди Януковича.

Адже сьогодні суспільство ,наприклад, не знає позиції президента відносно вступної кампанії, яка ось-ось стартує, не знає, як він оцінює діяльність свого уряду чи ситуацію в Києві, чи вважає нормальним вічну відпустку Черновецького, чи володіє інформацією про тендерну мафію, що засіла в ПР, якою бачить пенсійну реформу, як збирається забезпечити чесність виборів до ВР по мажоритарним округам, де в ходу буде дефіцитна сьогодні гречка. Питань безліч … Мовчання президента, небажання помічати факти сприяє падінню особистого рейтингу не менше, аніж відсутність реформ.

То ж, можливо ,не варто шукати ворогів серед журналістів? А просто варто їх почути.

І почати налагодження діалогу між владою і пресою , наприклад, з вибачень, хоча б охоронців перед журналістами, чи Табачника за “холуїв”.

Ірина ГЕРАЩЕНКО