Африканські ігри Путіна: лукавий московський антиколоніалізм

В цій позиції Кремля немає ні краплі щирості. Зате є багато фальші й прагнення використати країни Глобального Півдня у власних егоїстичних інтересах. Держава, яка за формою є типовою колоніальною імперією й паралельно веде загарбницьку війну, повчально дорікає країнам, які давно позбулися власних колоній.

Є щось глибоко суперечливе й відразливе в повсякчасних спробах Москви грати роль захисниці всіх пригноблених і бідних. Після 24 лютого 2022 року Путін у промовах неодноразово порушував тему “експлуатації Заходом своїх колишніх колоній”. Наприкінці липня на саміті Росія—Африка у Санкт-Петербурзі він висловлював стурбованість тим, що у світі досі є певні прояви колоніалізму. Раніше, у вересні 2022 року, під час саміту ШОС у Самарканді російський диктатор цинічно звинуватив Захід, що той досі живе в парадигмі колоніального мислення. 11 грудня 2022 року Путін навіть затвердив спеціальний указ, яким доручив Міністерству просвіти РФ коштом державного бюджету провести наукові дослідження історії зародження, розвитку та наслідків колоніальної політики європейських держав у Африці й на інших континентах.

Ще далі пішов спікер російської Держдуми Вячєслав Володін. 3 серпня він написав цікавий пост у Telegram-каналі, де заявив: ООН має розглянути питання компенсації народам африканських країн із боку США, Великої Британії та Франції за завдану в минулому шкоду. Володін повторив маніпулятивну тезу Путіна про те, що добробут Заходу ґрунтується здебільшого на грабунку та пригнобленні народів Африки. Російський посадовець згадав і про работоргівлю та спричинений нею демографічний удар. А ще про те, що США, Велика Британія та Франція нібито спустошують африканські поклади корисних копалин і псують екологію. І взагалі в теперішній бідності й економічних проблемах Африки винна не корумпована неефективна місцева влада, а погані заморські колонізатори.

Хоча останній саміт Росія—Африка не став тріумфом кремлівської дипломатії, певний вплив Москви на країни африканського континенту зберігається. Те ж саме стосується й частини Азії, включно з Індією. То як Росії вдається “зберігати обличчя” перед значною частиною населення Глобального Півдня? Одна з причин полягає в тому, що Росію досі здебільшого не сприймають як колоніальну імперію. А це дає їй змогу виступати в ролі захисниці інтересів “усіх пригноблених і жертв колоніалізму”.

Є усталений стереотип, нібито однією з ознак колоніалізму є заморські завоювання, здійснені метрополією. Усі класичні колоніальні імперії Нового часу на кшталт Британської, Французької, Іспанської, Голландської чи Португальської, відомі своїми колоніями, що розташовувалися на інших континентах або віддалених островах. Що ж до такої імперії, як Російська, тут справи виглядають трохи інакше. Москва розпочала активну колоніальну експансію ще в XV—XVI століттях. Але через особливості географії її було спрямовано вглиб величезних просторів Євразії. Спочатку було підкорено території Північно-Східної Європи аж до узбережжя Північного Льодовитого океану. Потім розпочався процес проникнення через Урал. Тоді як в епоху Великих географічних відкриттів європейці засновували колонії в Африці, Америці та Південній Азії, московські експедиції просувалися Сибіром і досягли Далекого Сходу. Історія знає багато прикладів імперій сухопутного типу, які простягалися на величезні території: Ассирійську, Римську, Монгольську, Китайську та Османську. Російська — одна з них.

Коли 1991 року розвалився СРСР, процес деколонізації Росії не завершився. Москві вдалося придушити національні рухи в Чечні, Татарстані, Башкирії та зупинити процес дезінтеграції. На сьогодні Російська Федерація фактично є однією з останніх великих колоніальних імперій, що збереглися. Але Кремль і далі цинічно розігрує карту борця з тяжкою спадщиною колоніалізму, яку успадкував іще з радянських часів.

Інша причина, чому Росія зберігає певний вплив на країни Африки, — її здатність маніпулювати місцевою суспільною думкою. Москва вустами своїх топпосадовців озвучує те, що загалом приємно чути жителям Африки та багатьом лідерам африканських держав. Надто вигідно звинувачувати в усіх негараздах сучасності когось іншого, а не себе. Дарма що більшість колишніх колоній здобула незалежність понад 60 років тому, в усьому винні кляті західні колонізатори. Не корумпованість місцевих авторитарних еліт, які керують державами африканського континенту, не слабке громадянське суспільство, а колишні метрополії.

Насправді Росію зовсім не цікавлять розвиток і добробут країн Африки, побудова там стабільних демократичних інститутів і заможніших суспільств. Цей континент потрібен їй як інструмент у своїх геополітичних планах. Африка для Москви — це регіон для експорту зброї, експлуатації ресурсів, провокації конфліктів і міграційних криз. Що більше хаосу виникне в Африці, то краще для Путіна. Оскільки хаос можна використати як додатковий інструмент тиску на Захід. Також Кремль мало обходить питання можливого голоду у світі через вихід із зернової угоди. Заграючи з Африкою, Москва переслідує власні егоїстичні інтереси, прикриваючись антиколоніальною риторикою, як колись це робило радянське комуністичне керівництво. Лукавство — одна з основних рис російської міжнародної політики. 

Петро ГЕРАСИМЕНКО, журналіст, аналітик, піар-технолог