“Аеропорт імені Нахтігалю”

Після одеської провокації з монументом воякам нещасної дивізії “Галичина” і спроб Ірини Фаріон посортувати дітей за іменами у львівському дитсадку № 68 партія “Свобода” продовжує гасити історичні українські пожежі напалмом.

Цього разу їхнім інструментом буде два імені — Бандери, провідника визвольного руху, і Львова, столиці Західної України. Чого у цьому більше — бажання встановити історичну справедливість, провокації міжнародного рівня чи політтехнології?

Внутрішній вимір

“...Можна згадати традиції Івана Ґонти і різати ляхів (жидів, москалів) задля побудови Української держави. Врешті, в Югославії мали аналогічну спробу реставрації давніх методів державотворчості...”

Олександр Кривенко, “Україна Маргінальна”

У Галичині склався консенсус щодо фігури Степана Бандери. В негалицькій Україні — ні, і це треба враховувати: нав'язати всім героя не вдасться.

Він — частина громадянської війни між радянськими і нерадянськими українцями, котрі зараз критично потребують примирення, а не продовження виснажливої символьної війни, застряглої в минулому.

Свободівська “бандеризація” виглядає копією “донецького” стилю сильної, агресивної, безальтернативної і безпощадної влади в форматі національної диктатури. Бандера, якого роблять обличчям західного краю його теперішні діячі, виступає галицьким “Сталіном навпаки”.

Майбутнє України вирішить населення великих міст Центру і Сходу України, здебільшого етнічно українське за своїм походженням, але російськомовне.

Агресивний нахрап “Свободи”, що хоче монополізувати патріотизм, може закрити цим людей шлях до національного повернення. Та, виглядає, голові фракції ВОС у міській раді Михальчишину та його співмандатникам байдуже, як їх ініціатива сприйметься поза їх електоральним полем.

Україна очевидно потребує вшанування борців за її незалежність — але з адекватною оцінкою всіх чорних сторінок минулого, а не в ліпленні пропагандистських кліше за ленінським зразком. І це вшанування має мати серйозну наукову і освітню основу.

Скороспіле використання імені Бандери тільки закріплює стереотипи — але “Свободі”, виглядає, саме цього і треба.

Зовнішній вимір

“...На зміну традиційній селянській етнічній спільності приходить модерна урбаністична політична єдність. Вишневих садків лишилось обмаль, хрущів нема взагалі, чуб оселедцем уже давно не є ознакою приналежності до певної касти, чорнобриві кохаються з москалями, турка воювати не треба...”

Олександр Кривенко, “Україна Маргінальна”

Мотивація переназвання — очевидна: показати “москалям” і “ляхам”, хто в хаті хто: тепер тричі подумають, як летіти до нас, прокляті окупанти. Хай бояться!

Така мотивація — елемент гіперкомпенсації за програну війну, таке собі символьне знущання над вчорашнім господарем.

Росіяни лякають Захід Бандерою і Шухевичем

Трагічним є несприйняття українського визвольного руху в Росії. Степан Бандера став там частиною внутрішньоросійської політики, елементом “іншування” (створення себе через заперечення поганого “іншого”), і стоїть у політичній міфології обивателя в одному ряді з Гітлером. Агресивна реакція російського МЗС — передбачувана і тому нецікава.

Складніша ситуація з Польщею, котра вже тривалий час пробує позбутися власного імперського погляду на Україну. Втім, і там Бандера — ворог їхньої держави, терорист, духовний лідер руху, причетного до різні поляків на Волині.

Уявімо, якби поляки, наприклад, у Ряшеві аеропорт назвали іменем Чеслава Грабовського, генерала, котрий керував пацифікацією Галичини у 1930-му — чи сприяло би це українсько-польському діалогу і примиренню?

Питання стоїть дуже просто: якщо ми хочемо продовжувати війну з сусідами — ми і надалі можемо акцентувати на тих героях, що нас розділяють, робити їх нашим обличчям для світу.

Тільки от чи приземляться польські літаки в аеропорті імені Бандери?

Передвиборче

Неможливо любити не лише клерків-хапуг, а й непідкупних патріотів, які розуміють раtrіа як стару діву в вишиванці й незатрасканому вінку або як — гідроцефала з налитими кров'ю очима при слові “москаль” або “жид”.

Олександр Кривенко, “Україна Маргінальна”

Наближаються парламентські вибори. Для “Свободи”, що дуже багато пообіцяла на місцевих виборах і починає втрачати підтримку на Західній Україні, терміново необхідний рейтинговий допінг.

Таким чином, аеропорт стає передвиборчою агіткою однієї політичної сили. Переназвання летовища, на перший погляд, нічого не коштує, не тягне за собою жодної іншої відповідальності, крім моральної (ну і електоральної, як же ж без цього) — майже як відміна зимового часу у ВР.

Уявляєте, який міжнародний піар напередодні ЄВРО-2012 буде? А те, який образ в світи понесуть медіа з галицької обложеної зі всіх сторін фортеці — це вже інше питання: “для села годиться”, а там хай і трава не росте.

Чому ж Янукович дає можливість “Свободі” назвати аеропорт на свій розсуд?

Це — його “поділяй і владарюй”: не спокійна дискусія про травми минулого, про громадянську україно-українську війну в бездержавній Україні, а “розводка” за шаблонними схемами і подальше стикання людей лобами.

Далі він дозволить назвати Сімферопольський аеропорт іменем Потьомкіна, а там, може, і самого “вождя народів” вчергове з могили витягнуть... А тут ще Львів із локомотива в Європу сам себе переназиває в заповідник історичної реконструкції 1940-х — ну це просто подарунок...

Насамкінець

“...Хлопчаки, які волають “Україна для українців!”, нагадують мені дідусів на дискотеці. Люди з молодою кров'ю мислять інакше — “Світ для України!” Маю вже досить маргінальної, забиченої, вузьколобої України. Я люблю іншу...”

Олександр Кривенко, “Україна Маргінальна”

Чи щось справді критично зміниться, якщо львівський аеропорт отримає ім'я очільника ОУН(б) — адже у Львові вже є і вулиця Бандери, і пам'ятник йому?

За реальними наслідками це — наче визнання російської мови “регіональною” Донецькою обласною радою, така собі спроба встановити містечкові правила, відмінні від загальнодержавних. Львів знову іміджево (і фінансово) постраждає — як після погромів у день похорону Білозіра чи подій 9 травня 2011 року.

За рік “бандеринг” аеропорту підзабудеться, треба буде шукати сильніший подразник. Цікаво — чи “Нахтіґаль” стане в пригоді?

Та чомусь це все викликає аналогії з останніми японськими партизанами на тихоокеанських островах, котрі не сприйняли кінець другої світової і продовжували свою безпощадну, беззмістовну і безрезультатну війну аж до середини 1970-х...

Остап КРИВДИК