12 причин для нашого оптимізму у 2012, або чому цей режим упаде

У Вас теж є відчуття, що країна заслуговує на краще? Що — попри все розчарування і зневіру — довго ТАК бути не може? Цей текст — для Вас.

Це список фронтів, на яких веде війну команда Януковича. Це також список проблем влади: воюючи з усіма, режим сам замурував себе у фортецю, яка на очах перетворюється на в’язницю.

Отже, чому цей режим приречений?

1. Покоління

Між цією владою та молодою Україною — прірва. Для найактивнішої, найживішої частини суспільства президент, який не користується комп’ютером, — динозавр.

Це — більше, ніж конфлікт поколінь. Віктор Янукович і Микола Азаров — не ті, над ким піджартовують за старомодність, але поважають за мудрість. Цих сприймають “совком” і анахронізмом — як вуличний таксофон за 2 копійки, бритву “Нева” і “Тройной одеколон”.

Україна, звичайно, — не Єгипет і не Лівія, де більше половини населення молодші 30 років. Але закони розвитку працюють однаково: молодь — із на голову кращою, ніж в “еліти”, освітою і відчуттям сучасного світу — не терпітиме довго ситуації, коли політикою і бізнесом цілковито керують “вчорашні”.

2. “Креативний клас”

Журналісти і письменники, PR-ники і професори — це специфічна, дуже різношерстна група, яку об’єднує одне — це люди, які своїм словом і думкою, розумом і серцем ведуть за собою інших. Пригадую слова Томенка: Помаранчевої революції не було б, якби ідея змін не полонила перед тим інтелектуалів. Сьогодні для них цей режим так само чужий.

Справа не лише в особистості Януковича. (У цьому тексті буде багато персонально про нього, але це виправдано щодо людини, яка повністю підім’яла владу в країні і є очевидним символом цього режиму.)

Цей “креативний клас” досі сприймає як непорозуміння той факт, що лідером нації обрали чоловіка, який — з його “йолками”та Аннами Ахметовими, з його словниковим запасом, освітою та специфічним почуттям гумору — явно випадає навіть з ряду попередніх українських президентів.

Влада шукає в журналістських розслідуваннях “Української правди” і “Дзеркала тижня” замовлення “ворогів”, а у вбивчих для неї заявах письмеників бачить маніпуляції опозиції.

Це сліпота: режим сам зробив цих людей своїми опонентами. Для цього “креативного класу” свобода думати, творити і бути самими собою — це як повітря, якого за останні два роки різко поменшало.

Коли вони “б’ють” цей режим, ними керують внутрішня свобода та інстинкт самозбереження.

3. Юля і опозиція

Тут все очевидно. Є варварська історія помсти, яка викликає огиду і обурення у будь-якої людини із совістю. Є кілька опозиційних команд, які мають тонну внутрішніх ревонщів і мільйон своїх проблем, але які об’єднані передчуттям змін.

Чому вкрай важлива Юля? Не тільки тому, що вона єдиний на сьогодні лідер, хто на чолі “помаранчевих” сил уже перемагав Януковича — у 2004, у 2006 (зраду Мороза опустимо) і у 2007, — а у 2010 їй забракло для перемоги лише трьох з половиною відсотків.

Це символ спротиву. Це виклик режиму — прямий, лобовий. Це означає, що владі можна казати прямо в очі: я вас не боюся — бійтеся ви мене, у мене навіть за ґратами більше свободи, ніж у вас у Межигір’ї.

Це означає, що кожен рано чи пізно запитає себе: якщо вона може так триматися, то що може зупинити мене?

4. Історія

Ми щасливі, що живемо в один час із тими, хто уже перемагав несправедливий режим. Левко Лук’яненко і Євген Сверстюк, Мирослав Маринович і Семен Глузман сьогодні можуть розповісти неймовірні історії твердості духу, які повалили комуністичний СССР.

Тим, хто розказує про “донецьких”, які прийшли “мінімум років на 20”, радимо пригадати рік десь так 1985-ий. Тоді теж багатьом здавалося, що влада — сильна, як ніколи, а КПСС і КГБ — непереможні...

Згадайте теж і про Чехію та Польщу, які стогнали від радянських танків та спецконтингентів, а також від доморощених зрадників, але при цьому “Солідарность” Лєха Валенси і “Хартія-77” Вацлава Гавела наполегливо готувалися до змін.

Залишається питання, чому так по-різному склалося післякомуністичне життя Чехії та Польщі, з одного боку, а України — з другого? Але це інша історія — для роботи над помилками.

5. Захід

Євросоюз показав своє ставлення до української влади, заблокувавши Угоду про Асоціацію. Але це далеко не всі погані новини на американсько-ЄСівському напрямі.

Є підстави припустити, що найближчою реальністю для команди Януковича є не лише згортання офіційних стосунків та технічної допомоги уряду, а й блокування рахунків та відмова у візах для найбільш одіозних представників української влади.

6. Росія

З Росією інша ситуація: як кажуть деякі українські олігархи, “оказанная услуга не считается услугой”.

За ці два роки Кремль отримав від Києва майже все, що хотів. Харківські угоди, повний режим сприяння для російського капіталу і для ФСБ, “зелена вулиця” для РПЦ — чим ще Віктор Федорович може зацікавити Володимира Володимировича, без якого самотньо, а поруч із яким страшно?

Якщо здати ще і газову трубу, залишиться справді хіба межигірську “Хонку” передати в резиденцію Зурабову чи його наступнику.

До того ж, судячи з останніх новин з Росії, Москві зараз явно не до підтримки “дружніх” урядів. А недавні вибори у Південній Осетії та Придністров’ї показують, що впливати через кордони Росії взагалі стає дедалі важче.

Крім одного сценарію, звичайно: найкращим способом відволікти увагу від домашніх проблем є почати конфлікт із сусідом.

7. Бізнес

Уряд “професіоналів” обіцяв прогнозовані і стабільні правила гри в економіці. Для українського бізнесу це виявилися не зовсім ті правила, яких давно хотілося. Якщо, звичайно, не сприймати за покращення бізнес-клімату переможну ходу трьох дуже особливих груп — Юрія Іванющенка, Дмитра Фірташа і, звичайно, родини президента.

За два роки український бізнес розділився на дві групи — тих, хто вже поділився з владою, і тих, хто чекає на “гостей”. Ігор Коломойський і Євген Черняк, власники “7-го кілометра” з Одеси і Денис Олейников з його ProstoPrint могли б — при бажанні — у слайдах описати відчуття, коли у тебе забирають справу, в яку ти вклав не лише гроші, а й час і душу.

Рінат Ахметов колись першим уголос заговорив про те, що він кровно зацікавлений у капіталізації країни, бо це робить дорожчим його бізнес. Як з цим зараз?

Поцікавтесь у Конкордів та Дрегонів про те, наскільки схуд портфель інвестиційних фондів або про нездійснені IPO, чи запитайте в Ахметова і Бахматюка про вигоду, упущену від провалу Угоди про вільну торгівлю з Євросоюзом, чи розпитайте у Каргіла про експортні квоти на зерно — і стане зрозуміло, що в Україні змінилася сама бізнес-атмосфера.

Це також пояснює, чому навіть близькі до влади олігархи вкладають гроші не в українську IT-індустрію чи сільське господарство, а в африканські рудники чи в європейську нерухомість.

8. Громадянське суспільство

Це громадські організації і активісти, які створюють ОСББ, це Податковий Майдан і це ухвалення закону про доступ до інформації. Це маленькі перемоги, що виростають у велику різницю, яка пояснює, чому Україна — не Росія і не Білорусь.

У нас на це є свої причини: століттями українцям від влади не випадало чекати нічого доброго і вони покладалися на себе — на сусідів і кумів, на кредитні спілки і на церковну громаду.

В Україні занадто багато громадян, які ніколи не дадуть жодному уряду можливості бездумно і несправедливо забирати у них право розпоряджатися майбутнім.

9. Церква

У цій делікатній темі обмежимось простим спостереженням — і воно не стосуватиметься дотримання заповіді “не укради”.

Помпезні приїзди патріарха Кірілла — зі зганяннями студентів та нав’язливими телеефірами — безумовно, принесли свої плоди. Українці знають, що у нас тепер перший президент, який демонстративно прихильний до однієї церкви, яка, до речі, відверто скептично ставиться до української державності.

За здоров’я Віктора Федоровича та його команди, може, й поставлять додаткові свічки у Лаврі, але це навряд чи додає підтримки цій владі поміж вірянами інших конфесій.

10. Бюджет і бідність

Бюджет-2012 не зменшує, а збільшує бідність в Україні. Чорнобильці й афганці, які ламали паркани, мерзли у наметових містечках і яким “під ялинку” таки зрізали пільги, переконалися, що на слово цій владі вірити не можна. Мільйони вчителів і лікарів давно вже не мають жодних ілюзій.

Звичайно, і Гаррі Поттер не зміг би задовольнити всіх бюджетом, порваним кризою і десятиліттями корупції. Просто зараз все це відбувається на тлі рекордних витрат на владу. Сьогодні підвищують пенсійний вік і скасовують пільги на тлі нових вертольотів, корупційних бурових вишок і на тлі Євро-2012, яке безтендерно освоюється “своїми” структурами.

Чому ми маємо затягувати паски, якщо ви так поводитеся з грошима, які ми вам віддаємо? Це питання, до якого неминуче доходить кожен українець, який платить податки.

І на це є несподівана відповідь: у світі немає ЖОДНОЇ тоталітарної чи авторитарної країни, яка б перевалила за 1 000 доларів у місяць доходу на душу населення — несправедлива, недемократична країна приречена на бідність.

11. Місцеве самоврядування

Це фронт, який законсервований. Поки що. Але кожен, хто стежить за регіонами, скаже, що на місцях політика давно робиться по-своєму.

Справа не лише у тисячах депутатів від опозиції, які є в місцевих радах по всій країні і які в багатьох містах та селах у Центральній та Західній Україні складають більшість. Серед них вистачає “тушок” — явних і прихованих, — там ціле болото корупції, але так само там міцніє і хребет спротиву Системі.

Партія регіонів збудувала Режим Центру, і це навряд чи додасть президенту підтримки серед мерів чи депутатів, яким треба щодня дивитися в очі своїм землякам.

12. Інтернет

Сьогодні Інтернетом користується 16 мільйонів українців — кожен третій. WEB перестав бути розвагою Києва і міст-мільйонників — Інтернет переживає бум у середніх містах і впевнено підбирається до села.

Це простір свободи. Це 1,6 мільйона українців у Facebook, 200 тисяч у Twitter і 6 мільйонів у Вконтакте. Це фотожаби з вінком Януковича і фейсбуківські флеш-моби.

Це територія, де немає начальства, — всі рівні. I для будь-якого уряду, що закривається від громадян, — це виклик. Виклик, який не вдається підкорити ні Лукашенку, ні китайській Компартії і який уже звалив Мубарака і Каддафі.

Сам режим

“Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лаяй,” — так услід за Радіщевим ми говорили про нову владу, яка рекордно швидко захопила країну після президентських виборів-2010.

Що з цього залишилося?

Сумне видовище. Партія регіонів з історично малим рейтингом. Армія, ослаблена внутрішніми конфліктами. Деморалізована команда, яка — на прикладі Василя Горбаля і Василя Хари — уже приречено зрозуміла: або цей Пікіруючий Бульдозер тебе теж переїде, або доведеться разом із ним іти на дно. Солдати партії, які мають віддуватися за безуспішні спроби реформ і за явні дурниці керівництва.

Так само було і при “помаранчевих”? Не зовсім. Помаранчеві впали, бо не вміли чути один одного. Команду Януковича, який обіцяв “почути кожного”, губить інше — тотальна, фірменна нездатність чути опонентів.

За два роки Віктор Янукович зробив неможливе — своїми руками фактично позбавив себе політичного майбутнього.

Все логічно: фортеця, яку будували для оборони від “ворогів”, стала в’язницею для влади і на очах перетворюється на цвинтарний склеп для неї.

Бо довго обманювати всіх неможливо...

Андрій ШЕВЧЕНКО, народний депутат України, журналіст