Чи загинули би в результаті Голодомору мільйони українців, якби більшість людей в Україні в 30-і роки знали і навіть бачили свідчення того, що тоді насправді відбувалося?
Ми не можемо точно знати, що могли би в ті часи змінити сучасні мобільні телефони з відеокамерами, Твіттер і Фейсбук, але можна припустити і зробити висновки для сучасності.
У спогадах колишнього радянського генерала Петра Григоренка, який став українським дисидентом, є опис його приїзду в 30-х роках у рідне село в Запорізькій області.
Він, живучи тоді в одному з великих міст, отримав листа, який, очевидно, йшов кілька днів. Ще принаймні день він добирався і там з'ясував, що треба рятувати тих, хто ще залишався.
Але зі спогадів зрозуміло, що навіть із побаченого на власні очі за кілька годин і лише у своєму кутку села Петро Григоренко тоді так і не осягнув масштабів Голодомору.
Він залишався наївним комуністом аж до 70-х років, а “просвітили” його лише переслідування радянської влади, примусове психіатричне лікування, спілкування в ув'язненні з радянськими інакодумцями і, згодом, вигнання з Батьківщини.
У написаній у США автобіографії є рядки про те, як молодий Петро Григоренко не спав цілу ніч, бо натхненно обдумував статтю Сталіна в газеті Правда “Запаморочення від успіхів”. Це був березень 1930 року, коли створенням колгоспів і “розкуркулюванням” непокірних селян в Україні закладалися умови для Голодомору.
Що він би думав про Сталіна та пропагандистські статті Правди, якби йому могли переслати повідомлення з зображенням справжніх методів і наслідків роботи комсомольських загонів, які забирали останнє у голодних дітей?
Непоінформованість та відсутність безпосереднього зв'язку з жертвами подій дозволяла комуністичній системі задурманювати таких ідеалістів як Григоренко, підкуповувати привілеями вірних слуг, а мовчазній масі це створювало умови для філософії “моя хата скраю”.
Інтернет і Твіттер змінюють світ?
Масштаби жорстокості режиму Хосні Мубарака у Єгипті не сягнули масштабів сталінських, можливо, лише тому, що в Єгипті не було Сибіру, але нічні стуки в двері і зникнення інакодумців у казематах таємної поліції Мухабарат цілком можна порівняти зі стилем роботи НКВД-КГБ.
Коли під тиском масових протестів і позбувшись підтримки Москви у Східній Європі, наприкінці 80-х валилися репресивні режими, деякі оглядачі дивувалися, чому залишаються мовчки опущені голови людей в країнах Арабського світу, де “президенти” зі своїх палаців правили країнами по 20-30 років?
Відрахунок часу до дня повалення Мубарака, напевне, співпадав з відрахунком реєстрації єгиптян на Фейсбуку та поширення мобільних телефонів навіть серед тих багатьох, хто не має доступу до Інтернету (40% єгиптян виживають на менше ніж $2 денно) і чи навіть не може читати (44% єгиптян неписьменні або малописьменні).
Імовірно, що для мас більше значення, ніж Інтернет, мали телерепортажі на не контрольованому єгипетською владою супутниковому телебаченні Аль-Джазіра та інших арабськомовних каналах.
Демонстрації на майдані Тахрір у Каїрі були спонтанними, але не хаотичними, і протести мали лідерів. Об'єднання молодих освічених активістів на зразок Організації 6 квітня допомагали перетворювати обурення мас на протести під скоординованими гаслами і вимагати виконання головного гасла — відставки президента Мубарака.
Головними інструментами єгипетських активістів були комп'ютери, Інтернет і мобільні телефони.
Чи могли революції в Тунісі та Єгипті відбутися і без новітніх технологій? Можливо, так. Французи зібралися штурмували Бастилію ще сотні років тому і без закликів із Твіттера.
Досвід влади в Китаї та Ірані показує, що новітня технологія може бути використана і в інтересах влади, хоча і цьому є межі.
Проблема для пореволюційних країн у тому, що для втілення головних ідеалів та гасел, які, головно, полягають у покращенні рівня життя та гарантіях свобод, потрібні набагато більші ресурси й структури, ніж групи активістів з доступом до Інтернету та маси обурених і натхненних людей.
Богдан ЦЮПИН