Рішення президента Петра Порошенка про доручення українським представникам в контактній групі підписати угоду про створення 30-кілометрової буферної зони викликає сьогодні суперечливі відгуки спостерігачів. З одного боку, практично всі визнають логічність такого рішення з точки зору врегулювання військових конфліктів. Створення буферної зони дозволить припинити обстріл міст, що знаходяться на лінії зіткнення з бандитами. І якщо продовжаться обстріли Донецька, тоді вже ні в кого, навіть у жителів самого міста, не буде сумнівів: їх вбиває “ДНР”.
З іншого боку, будь-яка буферна зона може створюватися тільки в атмосфері довіри. Ніякої довіри до російського керівництва — адже саме воно вирішує, як будуть діяти бойовики — в Україні ні в кого немає. Ось і зараз у російському МЗС підтримують створення буферної зони, а представники угруповань “ДНР” і “ЛНР” роблять вигляд, що взагалі не обговорювали подібне питання і звинувачують Порошенка у брехні. Тоді чому б уже після підписання угоди і відведення українських озброєнь бойовикам знову не почати агресивні дії? При цьому російські дипломати будуть тільки розводити руками: так, ми на них впливаємо, але ми їх не контролюємо!
Я думаю, що відсутність довіри — одна з головних проблем у врегулюванні конфлікту. Як можна довіряти тим, хто весь час бреше? Хто не приховує своїх агресивних намірів? Хто наводнює Донбас зброєю і робить вигляд, що не причетний до конфлікту? Де гарантії того, що війська, які залишаться в буферній зоні, не отримають назад своє озброєння і не почнуть новий наступ? І тоді міста, які хочуть врятувати від обстрілів, опиняться під новою загрозою.
Якби в Україні вважали, що в Росії хочуть миру, а не війни, такі рішення, як буферна зона, сприймалися б куди легше. Але йдеться про кордон із країною, для якої війна і смерть — сенс існування і державної ідеології. Повірити в миролюбність некрофілів не так вже й просто.
Віталій ПОРТНИКОВ