...керівники сусідніх держав просто зобов’язані обмінятися думками щодо важливої європейської ініціативи.
Тим більше, що президент Олександр Лукашенко останньої миті вирішив до Праги не їхати й надіслав замість себе першого заступника глави уряду Володимира Сємашка.
Проте варто нагадати, що раніше Віктор Ющенко й Олександр Лукашенко уникали постійних контактів. Президент Білорусі доволі обережно поставився до “помаранчевої революції” — ще б пак, його власна опозиція також постійно намагалася діяти за українським прикладом. А українському Президенту теж не дуже хотілося мати сердечні взаємини з “останнім диктатором Європи”. До того ж, Лукашенко постійно підкреслював своє особливе ставлення до відносин із союзною Росією, а Ющенко робив ставку на гасла європейської та євроатлантичної інтеграції.
Ситуація змінилася лише після того, як білоруський президент став обережно відходити від Кремля, а в Брюсселі вирішили цього разу не ігнорувати його бажання усамітнитися й перервати ізоляцію білоруської влади. Виникло питання: а хто ж має стати щирим співрозмовником Олександра Григоровича — так, щоб і він міг поділитися своїми справжніми думками і щоб на Заході такому конфідентові могли беззаперечно довіряти? Це при тому, що багато хто з президентів країн ЄС — тим паче сусідніх із Білоруссю — не бажає зустрічатися з Лукашенком. Нагадаю, що президент Чехії Вацлав Клаус навіть відмовився тиснути руку гостю з Мінська, якби Лукашенко все ж таки сам приїхав до Праги.
На круглому столі в Києві у 2004 році були присутні президенти Польщі та Литви Александер Квасьнєвські та Валдас Адамкус. Нинішнього президента Польщі Лєха Качиньського можна уявити собі у Тбілісі, однак не в Мінську. Валдас Адамкус свою політичну кар’єру закінчує — невдовзі в його країні відбудуться вибори нового глави держави. Хто ж залишається? Звичайно, Ющенко. У його європейському векторі — попри всі розчарування Заходу у можливостях і здібностях третього українського Президента — ніхто не сумнівається. Однак очевидним є і те, що український Президент здатен домовитися з білоруським і розмовляти з ним не мовою дипломатичного політесу, а по-свійськи. Адже Лукашенко і Ющенко навіть як політики дуже схожі. Вони починали своє сходження до влади з жорсткої критики діючого керівництва — попри те, що перед цим здавалися обережними представниками існуючої еліти. Вони впевнені, що правильними є тільки ті погляди, які сповідує президент. І якщо президент змінює свою позицію, ставлення до певної країни чи людини — разом із ним має розгортатися вся країна. Обидва з пересторогою ставляться до парламентаризму і роблять усе, що можуть, для консолідації влади у президентських структурах. Те, що водночас Білорусь Лукашенка є такою несхожою на Україну Ющенка, пояснюється саме рятівним для Києва вектором розвитку. Лукашенко орієнтувався на Росію — і в Москві спокійно закрили очі і на розгін парламенту сусідньої країни, і на репресії проти опозиції, і на зміну Конституції, після якої білоруський президент отримав можливість прижиттєвого владарювання. Керівник країни, яка орієнтується на Захід, просто не може дозволити собі такі розваги. І не дивно, що коли Лукашенко розпочав свій дрейф від Кремля, у Білорусі відразу ж почалася певна відлига. А її президент вирушив до Чернігова, на першу за багато років зустріч із Віктором Ющенком.
Це було в січні. За наступні майже півроку багато що змінилося, і сьогодні ніхто вже не дивується високопоставленим європейським дипломатам, які відвідують Мінськ, і білоруській делегації, яка одночасно з українською прибуває на саміт до чеської столиці. Ніхто не дивується і появі Віктора Ющенка в гомельському палаці Рум’янцевих і Паскевичів — за цей час стало зрозуміло, що український Президент виступає логічним адвокатом свого білоруського колеги в Європі й перед відповідальним міжнародним заходом просто зобов’язаний звірити годинники з клієнтом...
Віталій ПОРТНИКОВ