Інгульська шахта: мінімум секретності

Страхи лікуємо страхами

Від часів чорнобильської катастрофи журналісти багато пишуть і розповідають про екологічні проблеми, серед яких на першому плані, властиво, тема впливу радіації на людський організм, навколишнє середовище. Це пояснюється пережитим — чухаємося там, де забилися. Вже й часу минуло два десятиліття, а ми, як японці після Хіросіми, довго гоїмо свої страхи і вже навіть не відчуваємо, що біль той -фантомний, уявно-пам'ятний. А чим можна гоїти страхи? Філософи стверджують, що знанням — про світ, який постійно змінюється, прагне в майбутнє, неодмінно розкладаючи по дорозі на атоми й молекули всіх, хто коли-небудь жив, невідворотно — бо так йому прописано — змушуючи людей народжуватися і помирати. Психологи рекомендують лікувати страхи... страхами. Місто на урані Кіровоград так і робить. Тема онкозахворювань, опромінень, радіоактивних викидів на рудовидобувних шахтах, вражених радіацією води й повітря у нас роками не втрачає актуальності. Не треба газет і телебачення — на кожній лавочці біля під'їздів будинків, кожній тролейбусній зупинці поінформований лише з йому відомого джерела народ переповідає свіжі „уранові” чутки. Причому, ареал їх розповсюдження виходить далеко за межі Кіровограда. „А чи є взагалі у вашому місті люди, які „не світяться?” — запитували мене родичі з Одеси під час останніх відвідин... Відсіяти надумане від фактів непросто і зробити це в один день неможливо. Але цікава громадськість будь-що повинна знати правду. Хоча б для того, щоб, оволодівши предметом розмови, перевести діалог на інший рівень. Я не обмовився — саме в форматі діалогу нині можна говорити про уран, вигоди й шкоду від нього для міста. Річ у тім, що здавна обвинувачувана сторона — керівництво Інгульської шахти Східного гірничо-збагачувального комбінату — після того, як з дев'яти уранорудних родовищ України знято гриф секретності, готова до спілкування з представниками громади. Зокрема, з газетою. Зокрема, з „Кіровоградською правдою”.

Отже, за обсягами запасів урану Україна посідає шосте місце в світі і перше в Європі. В країні розташовано, як було сказано вище, дев'ять уранових родовищ. При цьому українські АЕС користуються ураном вітчизняного видобутку тільки на третину, імпортуючи ядерне паливо з Росії. Видобутком урану в країні займається Східний гірничо-збагачувальний комбінат (СхідГЗК), активи якого розташовані в Дніпропетровській і Кіровоградській областях. Це державний холдинг, який включає дві уранові шахти, що діють (Смолінська — 60 відсотків всього видобутку урану в країні, Інгульська — 40 відсотків), і групу підприємств з підготовки урану для подальшого збагачення.

До речі, руди в Україні дуже багато.

Країна могла б поставляти її й на світовий ринок, котрий сьогодні споживає близько 45 тисяч тонн урану на рік. А його гіпотетичні запаси, поки що заховані у вітчизняних надрах, — в десятки разів більші. Прошу зауважити. Коли спеціалісти говорять про запаси урану, вони передусім мають на увазі надра розташованої на Центрально-Українському щиті Кіровоградщини. І околиці обласного центру — не в останню чергу.

Радон був, є і буде

У принципі, представники видобувних підприємств мають рацію, коли у відповідь на закиди екологів (щодо негативного впливу їхнього виробництва на середовище) відповідають: у світі не існує абсолютно чистих заводів, фабрик, шахт. Неможливо дістати з-під землі її скарби чи переробити їх в ідеально стерильний спосіб. Інша справа — треба навчитися робити це з найменшою шкодою для себе і нащадків, для землі, на якій живемо. Адже відмовитися від продиктованого цивілізацією шляху, перестати видобувати нафту, газ, уран, вугілля, плавити метал, нікель, видувати скло ми вже не зможемо ніколи — надто звикли до зручностей, не одне тисячоліття до них ішли. Та й навіщо відмовлятися, маючи (у випадку з надрами України й Кіровоградщини) такі природою дані переваги у вигляді надзвичайно рідкісних природних копалин. Питання в іншому. Як вилікувати мешканців регіону, готового забезпечити паливом для ядерних реакторів не лише Україну, від отих самих пересторог, про які йшлося вище, як довести, скажімо, що не слід відносити до наслідків діяльності урановидобувного підприємства наслідки самого проживання на справді унікальній території, де уран чи радій, торій, полоній, свинець або газ радон, що утворюється в ланцюгу розпаду урану, так само прикметно формують мікроклімат, як степові суховії, маловодні річки тощо? Адже не Інгульська шахта є причиною тому, що подекуди біля Кіровограда спостерігається справді чималий радіоактивний фон. Наприклад, відома в народі скала „Аврора” на Завадівці чи скалиста місцевість на хуторі „Надія” випромінюють близько 120 мікрорентген на годину — це на межі допустимого, але значно більше, ніж на переважній території обласного центру й області. І не діяльність видобувного підприємства призводить до значної концентрації радону в окремих підвалах і квартирах перших поверхів передусім на територіях мікрорайонів Олексіївка, Ковалівка, Балашівка... Це дійсно є і це справді може негативно впливати на людське здоров'я. Радон у надмірній кількості може стати причиною багатьох захворювань, в тому числі й тієї найстрашнішої і досі невиліковної, котра трапляється в Кіровограді частіше, ніж в інших регіонах. За словами провідного інженера з охорони навколишнього середовища Інгульської шахти ДП Схід ГЗК Олександра Гавази, цитувати якого ми будемо в цій публікації ще не раз, рівень концентрації радону в приміщеннях, так би мовити, в ідеалі не повинен перевищувати 100 Бк/кубометр — дпя старих приміщень і 50 Бк — для новобудов. Але в деяких будинках кіровоградців (котрі, між іншим, як люди з хронічними захворюваннями поставлені на спеціальний облік) рівень радону сягає... 10 000 Бк на кубічний метр. І хто тут винен? Хіба ще до початку роботи шахти (1971 рік) кіровоградська земля не витискала на поверхню зі своїх надр радон? Інша справа, що питання про його шкідливість в радянські часи навіть не порушувалося — така була політика засекреченої з усіх боків держави. Сьогодні політика змінилася й про радон заговорили відверто. Екологічна служба тієї ж шахти постійно доносить мешканцям інформацію про необхідність профілактики приміщень, що зводиться до елементарного провітрювання приміщень й відкривання хоча б на годину раз на добу кватирок.

Структура й методи безпеки шахти Інгульської

До складу підприємства входять підрозділи: шахти “Північна”, “Південна”, “Центральна”. Втім, нині момент розробляється проект відпрацювання родовища з потужністю в два мільйони тонн видобутку на рік. Ним передбачається застосування новітніх виробничих технологій і мінімалізація впливу на довкілля. Всього в штаті працює понад півтори тисячі фахівців. Найкраще оплачувана робота персоналу, що працює під землею, — сім з половиною тисяч гривень на місяць. Середня зарплата по шахті “Інгульській” — 3500 гривень.

Шахта “Північна” (якій присвячено чимало відгуків у пресі і більша частина яких побудована на чутках) обслуговує безпосередньо ствол, яким із близько трьохсотметрової глибини — піднімається „на гора” руда, дробильно-сортувальний комплекс, установку для очищення шахтних вод, рудозбагачувальне устаткування, центральну компресорну станцію, рудний склад, відвали. Має в своєму розпорядженні автотранспортне господарство, котельню тощо. До слова, названі відвали давно стали притчею во язицех, і не лише в мешканців Завадівки, котрі мають нагоду їх бачити щодня, а в усього міста. Публічна думка закріпила за ними славу надзвичайно радіоактивного об'єкта, що вкорочує вік працівникам шахти й жителям околиці. Звісно ж, опинившись там, ми з фотокореспондентом не могли втратити нагоди скористатися дозиметром, щоб визначити „питому частку” правди в чутці. Прилад дійсно зафіксував вищий рівень радіації, ніж, скажімо, на Миколаївському пляжі — близько 90 мікрорентген. Для порівняння: в гірських районах природний радіоактивний фон частіше всього значно перевищує 60 мікрорентген на годину. А в салоні літака сягає 200-300 мікрорентген — приблизно стільки ж у районі ствола шахти “Північної” Інгульського рудника. Допустима доза опромінення (така, що не впливає на здоров'я) для працівників категорії А, а саме такі фахівці мають справу безпосередньо з рудою, 1200 мікрорентген на годину... Між іншим, варто відійти на якихось 50-100 метрів від закаменілих відвалів, і доза випромінення зменшується до звичних для Кіровограда 20 мікрорентген. А до найближчого житла звідси — півкілометра.

— Мій кум, — говорить наш гід Олександр Гаваза, — 25 років працює на екскаваторі біля стволу шахти, з якого тільки минулого року доставлено на поверхню близько 440 тисяч тонн руди. Здоровий, має сина. (Як кажуть, дай, Боже).

Шахти „Південна” та „Центральна” мають вузько спеціальне призначення. Тут опускаються під землю шахтарі, звозиться вниз гірниче устаткування та необхідні для забезпечення виробничого процесу запчастини.

Інгул не загрожує гірникам, а гірники — Інгулу

Треба зазначити, що шахта “Інгульська” — єдина в Європі, котра веде видобуток під річкою.

— Для того, щоб виключити можливість потрапляння річкової води в шахту, десь у сімдесятих роках минулого століття було збудовано дамбу, — переповідає історію об'єкта головний еколог “Інгульської” О.Гаваза. — Будматеріал — надійна суміш вогнетривкої глини та цементу, адже зовні спокійний Інгул полюбляє розливатися весняним паводком. Дамба також запобігає затопленню ближніх населених пунктів. Передусім — Первозванівки. Наразі розробки ведуться на глибині 280-300 метрів. Між зоною видобування і поверхнею 150 метрів надійного шару цілісного граніту, ґрунту тощо. Зрозуміло, що в шахту, котра працює в безпосередній близькості до водного басейну, безперестанно надходить вода — близько 500 кубометрів щогодини. її, природно, належить відкачати і скинути в гідрографічну мережу — назад, звідки прийшла. І не просто відкачати, а очистити від радіонуклідів, надміру заліза тощо, як це передбачено законодавством. Для цього на шахті працює відповідне очисне устаткування, котре, між іншим, маємо намір найближчим часом модернізувати. Нині очищається близько 500 кубометрів води. Плануємо збільшити потужність до тисячі кубометрів — у зв'язку з тим, що почалася розробка нижнього підземного шару (нижче 300 метрів). У Центральному родовищі, розташованому під Великою Балкою та районом вулиці Полтавської, „цілик” завтовшки 160 метрів. Іншими словами, ні шахтарям під землею, ні населенню, котре мешкає в місті, живе й працює в ареалі видобутку, нічого не загрожує. Дякуючи міцності порід, нам фактично не доводиться конструювати хитромудрі кріплення для організації робіт під землею, лише подекуди встановлюємо залізобетонні монолітні підпори. Загальна довжина коридорів видобування Мічурінського та Інгульського родовищ становить приблизно 120 кілометрів. Запевняю вас як фахівець, що шахта не є вибухонебезпечною, метанів у нас під землею немає. Видобування ведеться, як відомо, шляхом підривання породи. Тобто, в гранітному шарі свердляться шпури — до двох з половиною метрів завдовжки й 65-108 міліметрів у діаметрі. В отвори закладається порошковидна вибухівка, під'єднується детонатор ...і відбувається вибух. Вибухи за фаховою термінологією поділяються на рядові й масові. Останні більшої потужності. Коли такі проводять на Мічурінському родовищі, закладається до двох тонн вибухівки, на Центральному — до 600 кілограмів. За потужністю вибухів ведеться ретельний і суворий контроль. Служба безпеки, щоб у вас не було сумнівів, узагалі контролює увесь рух вибухівки — від моменту, коли її привозять на підприємство, до застосування. За вісім років моєї тут роботи вибухівку бачив лиш одного разу — коли машина провозила вантаж повз мене. До речі, найнезначніший привід у міліцію в біографії людини, яка наймається працювати на шахту, зводить до нуля її шанси отримати дозвіл на роботи з вибухівкою і взагалі під землею. За дотриманням цього правила, зрозуміло, теж слідкує контролюючий орган. Вибухи абсолютно безпечні. Я не чув, щоб коли-небудь під час їх проведення стався обвал. У порядку лікнепу. Рядові вибухи проводяться щодня, під час прохідних робіт. Масові — двічі на тиждень (15.30 -15.45, середа й п'ятниця — у Центральному родовищі, вівторок, четвер — в Мічурінському) під час видобування. Масові вимагають повної готовності не лише підривників та контролерів — за тим, щоб усе пройшло, як належить, спостерігають спеціалісти з гірничорятувального взводу...

Шахта місту не ворог

Щоб не допустити загрози опромінення населення, урановидобувне підприємство повинно дотримуватися певної територіальної автономності — віддаленості від найближчих людських осель, організувати так звану санітарно-захисну зону (СЗЗ). На шахті “Північній” ширина СЗЗ, як говорилося вище, становить близько 500 метрів, на “Південній” і “Центральній” — 300. Крім того, існує зона спостереження шахти, де і фахівці мусять регулярно проводити контрольні, радіаційно-екологічні заходи. В зоні спостереження Мічурінського родовища розташовані Завадівка, Неопалимівка, частково Первозванівка, селище Сонячне і Совинівка. На межі цієї території — дитячий садок і школа селища Гірничого. Зона спостереження Центрального родовища, частково мікрорайон Велика Балка (вулиці Воронцівська, Криничувата, провулок Степовий, вулиця Леніна) і частково Катранівка з вулицями Жуковського, Міцкевича, Ялтинською, Вінницькою, Чернігівською. Крім того, ведеться спостереження за групами населення, яке мешкає в зоні впливу виробничої діяльності шахти. В районі Мічурінського родовища — шість груп, Центрального — п'ять. Само собою, на промислових майданчиках, в санітарно-захисних зонах і зонах спостереження запроваджено радіаційно-дозиметричний контроль і моніторинг.

Керівництво “Інгульської” давно намагається довести, що шахта місту не ворог. Зокрема — депутатам міської ради, від яких залежить доля подальшого розвитку видобувного підприємства, а відтак і доля місцевого бюджету, котрий в разі отримання дозволу на роботу гірників під містом (в районі „5/5”) може отримати дивіденди у вигляді чималих податкових відрахувань. За прогнозами фахівців, запасів уранової руди Центрального родовища, що залягають у названій місцевості, могло б вистачити років на двадцять активного видобутку. Запаси Мічурінського можуть бути вичерпані до 2020-го.

— Так, шахта — це не ідеальне виробництво, — погоджується Олександр Гаваза. — Але її вплив на екологію навіть порівняно з підприємствами такої ж потужності значно менший. Уявіть собі наслідки виробничої діяльності тридцяти вугільних шахт (сумарно це потужність однієї “Інгульської”). У нас вісім відвалів гірничих порід, а там було б 240. Тим більше — в порівнянні з залізорудними шахтами. Звісно, є певні негативи. Головний — за 41 рік експлуатації на території площею 24,6 га накопичилося близько семи мільйонів тонн відходів у вигляді гірничої маси, що містить незначну частину радіоактивних елементів. В травні починається будівництво рудосортувального комплексу з переробки відвалів, котрий буде введений в експлуатацію в 2009 році. Для зменшення кількості відвалів буде реконструйовано рудозбагачувальну установку (РЗУ). Завдяки їй, по-перше, відбиратимемо по максимуму руду, котра містить корисні копалини. По-друге, будемо виробляти щебінь, придатний для гідробудівельних робіт і будівництва доріг. Керівництво підприємства налаштоване впоратися з переробкою відвалів якомога швидше — щоб ліквідувати їх вплив на ґрунти... Існує певний негативний вплив шахти й на донні відкладення річки Інгул. Причиною тому малоефективна методика технічного очищення шахтних вод, що діяла за часів СРСР. З реконструкцією існуючого устаткування цю проблему також буде вирішено.

Міфи та легенди

До розмов про шкоди, яку буцімто завдає населенню кіровоградських околиць шахта, кілька років тому додалася ще одна погудка. Мешканці Неопалимівки написали Прем'єр-міністру Юлії Тимошенко листа зі скаргою на неякісну воду, котра подається северинівським водогоном і нібито містить в собі речовини, що потрапили в мережу внаслідок діяльності “Інгульської” шахти. Приїздила не одна й не лише місцевого рівня комісія. Наш гід Олександр Гаваза пив „причинну” воду на очах журналістів каналів „Інтер”, „1+1” та „К1”, демонструючи готовність відповідати за її формулу здоров'ям і кар'єрою. А формула, між іншим, і справді відповідає ГОСТу. Заліза забагато, але це проблема „всієї” місцевої води. Неопалимівка, Первозванівка, Кізельгур, Завадівка і частково Совинівка й далі споживають цю воду. Боржників, щоправда, потроху відключають.

Багато доводилося чути й про посипані радіоактивним щебенем дороги околиць обласного центру. Виявляється, „дим” справді йшов від „вогню”. За словами все того ж Олександра Григоровича, в 70-80-х роках, коли шахта стрімко розвивалася, мешканці майже задарма (на місцевому діалекті — за пляшку горілки) могли купити у водіїв хоч і цілий КРАЗ породи й засипати нею ями, котрих ніколи не бракувало на наших дорогах. Так і робили. Звідси й радіація. Кілька років тому ГРЕ-37 зняло цей шар щебеню. Тепер завадівські дороги не „фонять”. Крім того, на Центральному родовищі ГРЕ-37 заскладувало гірничу масу, яка утворилася під час будівництва шахти Центральна на площі 3,4 га. Почалася рекультивація цього майданчика, і гамма-випромінювання вже зменшилося зі 137 до 16 мікрорентгенів на годину.

...Насамкінець. Якщо ви помітили, в цьому матеріалі ніхто й не намагався довести, що корисна й безальтернативна для вітчизняної промисловості уранова руда така ж корисна для людського організму. Ні, це неправда. Але не треба винуватити гірників видобувного підприємства у тому, що доля розпорядилася звести Кіровоград у цій місцевості. Про це і йшла мова. Не треба також забувати про вагомий фінансовий внесок шахти в розвиток, зокрема, Кіровоградського району, на території якого вона „прописана”. Про хороші зарплати на підприємстві й забезпечені сім’ї гірників.

Висновки фахівців 

1. Концентрації природних радіонуклідів у ґрунтах на межі  СЗЗ шахти, сільгосппродукції, вирощеної на цих ґрунтах, у воді колодязів поблизу розташованих населених пунктів не перевищують:

— значень, характерних для регіонів України, які не підпадають техногенному впливу;

— радіаційно-гігієнічних нормативів, встановлених НРБУ-97 (вода), що свідчить про відсутність очевидного впливу підприємства на перелічені об'єкти навколишнього середовища;

2. Виробнича діяльність шахти призводить до підвищення порівняно з фоновими (характерними для регіонів, які не підпадають техногенному впливу) концентрацій ПРН в атмосферному повітрі на межі СЗЗ.

3. Середньорічна розрахункова та виміряна об'ємна активність окремого радіонукліда в повітрі на території ЗС не перевищує регламентованих санітарним законодавством граничних рівнів (Р inhal). Сума відношень встановлених концентрацій ПРН до нормативних не перевищує 1. При цьому дози опромінення населення всіх вікових категорій знаходяться в інтервалі від 35 до 624 мкЗв/рік, що нижче регламентованої НРБУ-97 дозової межі (1 мЗв/рік). Але разом з тим, в окремих випадках прогнозовані за несприятливих умов (напрямок вітру, північний та північно-західний протягом 365 днів, низька вологість повітря до 60% протягом 365 днів, постійна протягом року швидкість вітру більше 10 м/сек., та за умови перебування населення поза будівлями, тобто без засобів захисту протягом року) рівні внутрішнього опромінення населення ЗС (с.Неопалимівка) можуть перевищувати величину квоти межі дози (120 мкЗв/рік), яка формується за рахунок викидів підприємства.

Олег ШВЕРНЕНКО