Приазов’я: від скіфа до сталевара

Прошити серце України дванадцятигодинним автобусним маршрутом — це вам не поле перейти. Сісти в автобус у Києві і ось так прямісінько, вздовж Дніпра-Славути намотувати на колеса дорогу аж до Азовського моря. А навсібіч — степи з ковилою і дуже-дуже рідкісні автобусні зупинки з колоритними назвами.

Національна спілка журналістів разом з осередком спілки м. Маріуполя зорганізували Всеукраїнський фестиваль преси “Азовська хвиля-2008”. Взяти участь у фестивалі запросили редакторів газет і журналістів з Києва, Вінниці, Черкас, Кіровограда, Одеси, Миколаєва, Запоріжжя, Донецька, Полтави, Луцька. Західну Україну представляли журналістка з Трускавця й журналіст із Коломиї — автор цих рядків.

Гідом і безпосереднім організатором перебування трьох десятків журналістів у місті над Азовським морем був головний редактор міської газети “Приазовский рабочий”, він же директор ЗАТ “Газета “Приазовский рабочий” Микола Токарський.

Узагалі, Маріуполь з його півмільйонним населенням справляє враження поліетнічного Вавилону. Різниця лише в тому, що тут місцевих греків, німців, мусульман, вірмен, грузинів, росіян і українців єднає “могучий русский язык” — трохи спотворений місцевим колоритом, але надійний засіб комунікації. Тоді як у біблійному Вавилоні навпаки: всі пересварилися через відсутність комунікації мовної.

Особливість цього привітного й безконфліктного міста в тому, що воно має унікальну інфраструктуру: завдяки такому металургійному гігантові як “Азовсталь” та ще двом трохи меншим побудовано медичні заклади, спорткомплекси, парки, санаторії. Міська влада спирається на надійне плече своїх підприємств-богатирів.

Похмурий богатир

Правильно. Найавторитетнішим “Іллею Муромцем” у Маріуполі залишається комбінат “Азовсталь”. Тому цей богатир явився на очі журналістам у першу чергу. Купа металу, якого лиже вогонь. Метал перетворюється у текучий струмінь. Надвисокі температури. П’ять мільйонів тонн сталі щорічно породжує цей похмурий гігант. Умови праці? Ну які можуть бути умови праці у вотчині, де хазяйнують метал і вогонь? В цехах — дим і кіптява. А кіптява любить людські легені, не зважаючи на відкриті можливості виходу в атмосферу. І про що думає сталевар — елітний робітник, приносячи додому щомісяця десять тисяч гривень і відхаркуючи власні легені?.. Світлі інженерні голови азовстальців планують реконструювати доменні печі, деякі взагалі вивести з експлуатації. Так само з 2012 року виведуть з експлуатації легендарні мартенівські печі, як найенергоємніші і найбільш екологічно шкідливі. Двадцяти двом тисячам робітників є над чим працювати: будують основні деталі для суден, мостів, виготовляють колійові рейки та інше.

Назад до світлого майбутнього?

Наступний візит — до редакції найбільшої міської газети “Приазовский рабочий”. Газета має свою друкарню, книжковий магазин, торгівельну мережу і тиражує по 50 тисяч екземплярів чотири рази на тиждень. Відповідний штат — майже 100 працівників. А власний річний прибуток в 400 тисяч грн. дозволяє бути економічно незалежним ні від кого і плекати власну видавничу політику. Щодо самої назви газети. Якщо вона шкрябає слух і відгонить совдепівським нафталіном, то це тільки для нас — мешканців Західної України й орієнтованих на Європу центровиків Києва. Ставлення до радянської символіки в жителів півдня й сходу трояке: одним вона ностальгійно скобоче зір і слух, іншим абсолютно “до лампочки”, третя частина, фронтовики, готова життя віддати за непорушність негодою облупленого бюста вождя світового пролетаріату. Міська влада свідомо не стає на ідеологічні граблі (принаймні, в період між виборами), займаючись виключно практичними питаннями життєвих потреб міста і його мешканців.

Приїхали греки, привезли цитрину

Але почнемо з мерії, куди було запрошено журналістів на прес-конференцію з міським головою Юрієм Хотлубеєм. Мер — за походженням грек. Він добрий господарник і “тато рідний” для всіх містян. (У ледь не побожному ставленні до нього мешканців міста можна було пересвідчитися на підсумках конкурсу “Маріуполець року-2008”, де місцевий батюшка високого рангу, здається, владика, назвав мера “живою легендою”).

Юрій Хотлубей упевнено відповідав на різного характеру запитання журналістів. Складною в місті залишається екологічна ситуація. Величезне техногенне навантаження на атмосферу. На ґрунт випадає щороку по 400 тонн відходів.

Тепер, власне, про греків і не тільки. Греки затялися, що саме їхня діаспора, котра прибула на Приазов’я з Криму наприкінці 18 століття, є засновником Маріуполя. Усіх місцевих нащадків еллінів, а їх тут 30 відсотків, об’єднує грецький культурний центр.

Побували журналісти й у мусульманській святині — мечеті, побудованій нещодавно з турецького мармуру. Головний спонсор проекту азербайджанець Салім Джихан, він же директор центрального ринку, встановив тут таблицю, яка повідомляє, що мечеть споруджена на честь Османського султана Сулеймана Пишного та його коханої дружини — Роксолани-Хурем.

Гостинно приймали пишучу братію і члени вірменської общини.

Конфесійного протистояння у Маріуполі нема, оскільки переважна більшість християн тут — вірні Московського патріархату. Щоправда, почалося спорудження церкви Київського патріархату. Зі слів наших гідів, це на місцевих діє, як червона шмата на бика. Без сумніву, такі настрої активно підігрівають батюшки, осяяні “світлом зі Сходу”.

Цікавими експонатами багатий краєзнавчий музей. Широко тут представлена скіфська цивілізація. Далі — епоха царату. І насамкінець — епоха побудови соціалізму. Торжество пролетаріату під знаменами їхніх великих вождів посідає у музеї центральне місце. На запитання автора цих рядків, невже вас благополучно обминув Голодомор і сталінські репресії, молоденька екскурсовод ніяково посміхнулася і мовчки знизила плечима, наче її запитали про релігію давніх шумерів. Козацька доба так само “благополучно” обминула експозиційні зали музею, за мізерними винятками.

До честі нашого “шефа” Миколи Токарського, слід відзначити, що в його особі найвиразніше проявилась типово східно-українська гостинність і широта душі. Залишивши більше ніж на тиждень обов’язки головного редактора найбільшої в Маріуполі газети, він з максимальною самовіддачею прислужився журналістам, подбавши, аби їхнє перебування на Приазов’ї було комфортним і пізнавальним — у найширшому значенні цього слова.

А сам народ тут достатньо зичливий, аби гість — звідкіля б він не приїхав (хоч з бандерівського краю) — не відчув себе чужаком, і достатньо аполітичний, аби не піддаватись нагнітанню ідеологічної атмосфери в місті.

Андрій МАЛАЩУК