Віталій Гайдук — історія людини і ІСД

Уродженець цих місць (Гайдук родом з села Хлібодарівка Волноваського району Донецької області), випускник Донецького політехнічного інституту за фахом “Економіка і організація машинобудівної промисловості”, колишній директор Зуївського енергомеханічного заводу та колишній перший заступник губернатора, Гайдук на 100% свій для донецьких. Водночас, для “київських” він має символізувати нову кадрову політику нової влади — ставку на “нові імена”, які, нібито, не пов'язані з криміналом, не займаються бізнесом і мають кредит довіри народу.

Щоправда, останніми днями з'явилася інформація, що сам Віталій Анатолійович не прагне повернутися на історичну батьківщину і з більшим задоволенням отримав би посаду якогось міністра. А ще краще — віце-прем'єр міністра. Тим більше, що досвід роботи в нього чималий. Та й за рештою критеріїв він, начебто, нічим не гірший багатьох інших претендентів на міністерські портфелі. Особливо, в частині непричетності до занять комерційною діяльністю...

Гайдук та ІСД — становлення бізнесу

Справді, ось уже протягом багатьох років Віталій Гайдук завжди спростовує чутки про те, що він начебто є одним з власників корпорації “Індустріальний союз Донбасу” (ІСД). І це свята правда — формально він до нього не має відношення. Офіційно корпорація була заснована в грудні 1995 року зусиллями: донецького Закритого акціонерного товариства “Візаві”, маріупольської зовнішньоекономічної фірми “Азовімпекс”, донецького регіонального відділення Академії технологічних наук України, Академії економічних наук та Донецької торгово-промислової палати. Особливо вражаюче виглядають у компанії бізнесменів-засновників наукові установи, адже коштів, необхідних для тієї величезної роботи, яку розпочала ІСД майже одразу, вони навряд чи могли б знайти.

Одначе, повернімося до нашого скромняги з Донецька, адже спростувати свою причетність до ЗАТ ”Візаві” Віталію Анатолійовичу вже значно важче. Хоча б тому, що акції цього товариства розподілені рівними частками лише між двома громадянами, давніми бізнес-партнерами — Віталієм Гайдуком і Анатолієм Лубенцем. Окрім того, з жовтня 1997-го по лютий 2000 року, у період тимчасового відсторонення від державної служби, Гайдук був навіть президентом ЗАТ ”Візаві”. Та й прізвище нинішнього керівника цього товариства — Гайдук Олена Володимирівна — свідчить, що значних успіхів у бізнесі досяг не тільки наш герой, але і його дружина.

Другий крупний засновник ІСД, “Азовімпекс”, лише на кілька місяців молодший від самої корпорації і був створений колишнім керівником зовнішньоекономічної служби металургійного комбінату ”Азвосталь” Сергієм Тарутою, який і став виконавчим директором ”Індустріального союзу Донбасу” (нині очолює Раду директорів)

Як пригадують донеччани, початковою метою створення ІСД було забезпечення незалежності Донецької області від зазіхань дніпропетровських сусідів, які намагалися монополізувати поставки газу по всій Україні. Тоді, близька до Павла Лазаренка дніпропетровська корпорація “Єдині енергетичні системи України” ласо поглядала на край шахтарських териконів, а емісари ЄЕСУ об'їжджали промислові підприємства області з проектами договорів на постачання ”блакитного золота”.

Амбітні плани дніпропетровців аж ніяк не влаштовували молоду і не менш амбітну Донецьку команду, формальними й неформальними лідерами якої в ті часи вважалися голова облдержадміністрації Володимир Щербань, його однофамілець, бізнесмен і народний депутат, Євген Щербань та перший президент футбольного клубу ”Шахтар” Ахать Брагін (який у міліцейський зведеннях фігурував, як ватажок організованого злочинного угрупування “Люкс” під прізвиськом Алік Грек). Не пас задніх і заступник Володимира Щербаня — Віталій Гайдук, який перейшов до обласної держадміністрації з посади заступника голови Донецької обласної ради і вважався представником іншого Щербаня — народного депутата.

У дні, коли створювався ІСД, Євген Щербань, якого в Донецьку сприймали, як справжнього, а не формального батька-засновника тієї корпорації, відверто заявляв: ”Хоче хтось цього чи не хоче, але Володимир Щербань стане президентом України”.

І от уже через місяць після створення Індустріального союзу Донбасу Донецьк дав гідну відсіч дніпропетровським зайдам стартом програми ”Штрипс-труба-газ”, яка зав’язала в один виробничий ланцюг: Маріупольський комбінат ”Азовсталь”, що випускає штрипс (заготовку для труб великого діаметру), Харцизький трубний завод (виробника труб для магістральних газопроводів) і корпорацію ”ІСД”, що забезпечувала трубами російських газовиків в обмін на природний газ. Лише протягом першого року свого існування Індустріальний союз Донбасу поставив місцевим споживачам з числа промислових підприємств біля 5,5 млрд. кубометрів газу, тим самим остаточно поховавши ідею Павла Лазаренка забрати під свою комерційну опіку Донецьку область.

Гайдук, Янукович і Кучма — зліт кар'єри

Згодом колишній, а тоді ще мер Маріуполя Михайло Поживанов так пригадував ті часи, на які припало становлення Індустріального союзу Донбасу: “У Володимира Щербаня метод роботи наступний: я тобі віддаю в розпорядження галузь у області чи районі, а ти мені повинен щомісяця віддавати певну суму ”баксів”. А де ти їх береш — справа твоя. Моя ж — забезпечувати ”дах”.

Поступу ІСД, нового дітища Щербаня-Гайдука, не міг зашкодити навіть новий донецький губернатор Сергій Поляков, якого Павло Лазаренко, як тільки став прем’єром поставив влітку 1996 року ”на область”, змістивши Володимира Щербаня. Цьому призначенню передувала досить темна історія з вибухом на трасі, по якій прем’єр слідував в аеропорт “Бориспіль” з тим, щоби вилетіти до Донецька. Нині “каліфорнійський в'язень” натякає, що той вибух стався, начебто, внаслідок підступів майбутнього “директора-розпорядника” українського парламенту Олександра Волкова й “донецькі пацани” до того не причетні. Хоча у самому Донецьку чутки ходили прямо протилежного змісту, а мешканці шахтарського краю, знаючи крутий характер своїх вождів, навіть дивувалися живучості прем’єр-міністра.

Як не дивно, “нових донеччан” від важкої руки Лазаренка врятував сам Леонід Кучма. Вірний давнім візантійським традиціям, президент розумів, що, знищивши руками нового прем’єра донецький клан і тим самим віддавши схід України у повне й безроздільне володіння дніпропетровців, він настільки посилить позиції Павла Івановича, що перешкодити Лазаренку посісти крісло глави держави на наступних президентських виборах вже не зможе ніхто. Тому після невдалого теракту Кучма обмежився тим, що зняв з посади Володимира Щербаня й поставив на його місце відданого Лазаренку Сергія Полякова. Але заступників донецького губернатора президент призначив з числа новонародженої місцевої еліти, яка володіла на той момент всіма економічними ресурсами регіону й, до того ж, люто ненавиділа прем’єра. Ось таким робом, Віталій Гайдук знову опинився на посаді заступника голови Донецької облдержадміністрації, як представник інтересів Євгена Щербаня. Тоді ж представляти інтереси злочинного угруповання ”Люкс” було довірено двічі засудженому директору об'єднання ”Донецькавтотранс” Віктору Януковичу, якого було обрано заступником голови облради.

Втім, у нетривкій єдності донецькому клану проіснувати довго не довелося — смерть забирала з його рядів “найдостойніших”. 15 жовтня 1995 року від вибуху міни на стадіоні під час гри донецького “Шахтаря” з сімферопольською “Таврією” загинув ватажок ОПГ “Люкс” Алік Грек. А через рік, у листопаді 1996 року, у Донецькому аеропорту був розстріляний Євген Щербань, інтереси якого в обладміністрації представляв наш Гайдук. Колишня імперія Щербаня розпалася. Частина бізнесу відійшла його дітям, частина — сину Володимира Щербаня Артему, а Індустріальний союз Донбасу пустився у вільне плавання.

Після того, як Павло Лазаренко впав у президентську немилість, губернатору Полякову довелося тікати і на це місце був призначений його недавній перший заступник Віктор Янукович. Подейкують, що “пацани” змогли переконати Леоніда Кучму надати області фактичну автономію в обмін на повну й беззастережну підтримку президентського курсу. Втім Гайдуку не знайшлося місце у новій донецькій владі. І зовсім не через погані взаємини з Януковичем — його радником Гайдук продовжував перебувати й після того, як у жовтні 1997 року був змушений покинути державну службу через підступи тодішнього українського прем'єра Валерія Пустовойтенка. Подейкують, що ті добрі взаємини з губернатором не раз допомагали, коли Гайдук зосередився на суто підприємницькій діяльності в ранзі президента ЗАТ “Візаві”, нагадаємо, засновника ІСД.

Протягом наступних двох років засновники ІСД у пошуках місця під сонцем то переймалися реконструкцією автомобільних доріг, то розводили свиней (ІСД навіть заснував ЗАТ “Бахмутський аграрний союз”). Але на нові економічні обрії корпорацію вивела співпраця з новим президентом футбольного клубу “Шахтар” Рінатом Ахметовим. З 1999 року ІСД разом з фірмою АРС (донеччани розшифровують цю абревіатуру, як “Алік, Рінат, Самсон”, останній також загинув смертю хоробрих на порозі донецького кафе “Театральне”) починає вибудовувати новий бізнес-ланцюг “вугілля-кокс-метал”.

Принцип нової економічної моделі був простий і, водночас, геніальний у своїй злочинності. Простота полягала в тому, що на території Донецької області знаходяться шахти, що видобувають коксівне вугілля, коксохімічні заводи, які перетворюють вугілля на кокс, і металургійні комбінати, що виплавляють за допомогою коксу чавун, який потім перетворюють на сталь. Сконцентрувавши всі ланки цього ланцюга в одних руках, можна забезпечити низьку собівартість сталі, яка, навіть за умови не дуже високої якості, буде цілком конкурентноздатна на зовнішніх ринках. ІСД прийшов у альянс зі структурами Ахметова не з порожніми руками привівши до спілки величезний комбінат “Азовсталь”, який на той момент вже перейшов під управління цієї корпорації та власні, щоправда, невеликі, можливості коксохімвибробництва. Зі свого боку Ахмєтов долучив до ланцюжка свої коксохімічні заводи, зокрема — найкрупніший у Європі Авдієвський коксохімзавод. Злочинна ж геніальність схеми полягала в тому, що виробники вугілля формально залишалися в державній власності, але завдяки тиску з боку донецького губернатора Віктора Януковича віддавали видобуте чорне золото посередникам, найкрупнішим з яких став ІСД. Завдяки цьому реальні власники формально державних шахт замість грошей за вугілля отримували зустрічні поставки устаткуванням, матеріалами і пальним за цінами, які самі ж і призначали.

Всі були задоволені і отримували все більший прибуток, хіба, окрім самих шахтарів, які продовжували гинути у забоях і при цьому молилися, щоб їхні мізерні зарплатні не затримували, як раніше. Так гартувалася не сталь — так Віталій Гайдук і корпорація, до якої він ніби не має відношення, допомагала наживати капітали тепер найбагатшій людині України Ринату Ахметову.

Розквіт

Віталій Гайдук, продовжував бути засновником ІСД, але тепер завдяки “співробітництву” з Ахметовим його справи почали стрімко поліпшуватись. Через дочірнє підприємство Індустріальний союз Донбасу досить швидко прибрав до рук об'єднання ”Макіїввугілля”, яке мало 9 шахт, що сумарно видобували на добу біля 8 тис. тонн вугілля, та об'єднання “Красноармійсьвугілля”, 4 шахти якого щодоби видавали на-гора 4-4,5 тис. тонн вугілля. Шахти мали право постачати вугілля лише певним споживачам, замість грошей, отримуючи по бартеру матеріали за цінами, завищеними в 2-3 рази. Збитки покривалися з державного бюджету шляхом дотацій, які вичавлював з Києва губернатор Янукович під приводом “державної підтримки гірничої галузі”. Щоправда, якась дещиця на зарплатню гірникам, що видобували коксівне вугілля, також перепадала, оскільки керманичі області добре пам'ятали що таке шахтарські страйки.

До речі, зовсім інша ситуація склалася на шахтах, що видобували енергетичне вугілля, передусім для 4 електростанцій генеруючої компанії “Донбасенерго”, що знаходилися на території області. На цих шахтах зарплатню не платили місяцями, переклавши увесь головний біль на столицю та лякаючи чиновників з Києва тим, що припинення відвантаження вугілля й наступна зупинка електростанцій можуть призвести до катастрофи загальнонаціонального масштабу.

У лютому 2000 року уряд Віктора Ющенка знову покликав Віталія Гайдука на державну службу, і він переїхав жити до Києва, де йому була запропонована посада першого заступника міністра палива й енергетики України. Цей перехід Ринат Ахметов прокоментував у легендарному вже інтерв'ю “Дзеркалу тижня” наступним чином: “Оскільки я не працюю на ринку енергоносіїв, це питання гостро переді мною не стоїть. Знаю лише, що пан Гайдук своїм приходом посилить будь-яке підприємство. Зокрема й міністерство”.

І дійсно, Віталій Гайдук успішно посилював Мінтопенерго у період боротьби „енергетичного” віце-прем’єра Юлії Тимошенко з бізнесом Суркіса й Медведчука та був одним з тих, на кого Юлія Володимирівна могла спертися у своїй боротьбі з тіньовими схемами в енергопостачальній галузі. Але як тільки енергійна і страшна Юля, вичистивши бартер з енергетичного бізнесу, взялася за вуглевидобування, їй дали зрозуміти, що вона зазіхнула “на святе” — прибутки Ахметова і самого міністра. Тож спроба Тимошенко відмовитися від бартеру та перейти до прозорих механізмів продажу видобутого вугілля закінчилася повною поразкою. На організований влітку 2000 року аукціон, де шахти мали вперше відкрито продавати вугілля, не з'явився жоден вуглевидобувник, а подальші намагання розірвати зв'язок між формально державними шахтами та їхніми фактичними володарями завершилися відставкою та арештом Тимошенко 13 лютого 2001 року.

Занепад

Між тим, перебування ініціаторки прозорих схем у економіці за гратами у СІЗО недовго радувало вугільних баронів. Вже через рік прийшла справжня біда, яку, втім, неважко було передбачити. Ринату Ахметову, чиї структури на той момент зосередили в своїх руках переробку приблизно 70% коксівного вугілля, партнерство з ІСД почало здаватися обтяжливим. І справді, нащо ділитися з кимось прибутками, якщо весь технологічно-сировинний ланцюг можна зосередити у своїх руках? Навесні 2002 року розпочалося розлучення і Ахметов зажадав повернути свою частку грошей, що перебували в оперативному керуванні корпорацією “ІСД”. Точна сума невідома, але експерти визначають її в 20-25% усіх активів Індустріального союзу Донбасу. Знайти в стислі строки такі гроші було нереально, тому ІСД довелося віддавати й продавати структурам Ахметова акції найпривабливіших підприємств, передовсім — комбінату “Азовсталь”, де одразу ж була замінена вся керівна верхівка. Впродовж наступних двох років належне Ринату Ахметову ЗАТ “Систем кепітал менеджмент” поглинуло найбільш ліквідну власність корпорації — концерн “Азовмаш” та Харцизький трубний завод, перебрало під себе Центральний гірничо-збагачувальний комбінат та головного постачальника коксу для “Азовсталі” — “Маркохім”.

Призначення в листопаді 2002 року Віктора Януковича прем'єр-міністром України за лічені місяці призвело до повного витіснення Індустріального союзу Донбасу з донецьких теренів, а в грудні 2003-го — з посади віце-прем'єр міністра пішов і сам Віталій Гайдук. Замість вже ненадійного Гайдука був призначений цілком надійний Андрій Клюєв — також донецький, але вже з іншої команди, на якого кандидат у президенти Янукович міг цілком покластися під час виборчих перегонів. Внаслідок цього Віталію Анатолійовичу довелося знову повернутися в бізнес, і нині він є президентом консорціуму “Індустріальна група”, що був заснований у травні 2004 року рішенням акціонерів корпорації ІСД.

Спроби ІСД закріпитися поза Донбасом та навіть за кордоном України призвели до постійних конфліктів з іншими учасниками українського “святаго життя” — наприклад, з групою “Приват”, яке оголосило війну ІСД за володіння Дніпропетровським металургійним заводом імені Петровського. Бійка була настільки запеклою, що після придбання в 2003 році 42,26% державного пакета акцій цього підприємства, ІСД був змушений їх продати заклятому другові — компанії “Приват-Інтертрейдинг” заради збереження миру. Щоправда, таке примирення сильно засмутило київських акул пера та гієн клавіатури, які досі з приємністю згадують тертя між ІСД та “Приватом” та той золотий дощ, яким обсипали вільних і незалежних українських журналістів обидві ворогуючі сторони заради розміщення чорно-піарних публікацій.

Такими ж безуспішними були спроби ІСД долучитися до приватизації “Криворіжсталі” чи викупити 60% ВАТ “Краснодонвугілля”. Фортуна й цей раз була на боці Рината Ахметова.

Були й інші неприємності, щоправда, не такі обтяжливі. Так, певного клопоту керівництву ІСД завдала дорожньо-транспортна пригода, внаслідок якої 17 травня 2000 року під колесами належного корпорації автомобіля “Лексус-470” з реєстраційним номером 002-30 ЕО загинула п’ятирічна Маша Микитина. Скандал зам’яти не вдалося попри те, що цей автомобіль обслуговував перших осіб ІСД. Конфлікт між рідними загиблої дівчинки та корпорацією відносно суми компенсації тягнеться й досі, а саму цю історію в Донецьку характеризують не інакше, як “повний ІСДець”.

Нині ІСД, що реалізує на рік понад 7 млн. тонн власної сталевої продукції і має задекларований товарообіг на суму близько 10 млрд. грн., під тиском українських конкурентів поступово відходить за кордон, повторюючи шлях донецького концерну “Енерго”, який колись був майже повністю викинутий з Донбасу. Такі успішні акції, як злиття торговельної мережі ІСД і швейцарської корпорації Duferco у вересні 2003 року чи придбання двох металургійних підприємств — Dunaferr Rt. та збанкрутілого Diosgyori acelmuvtk Rt. — на території Угорщини не йде ні в яке порівняння з тими можливостями, які корпорація могла б мати на Україні. Але тінь Рината Ахметова постійно переслідує ІСД і там, що лише підтвердила невдача зі спробою перебрати у власність виставлений на аукціон польський металургійний комбінат Нuta Czestochowa. Вигравши приватизаційний конкурс, корпорація ІСД, тим не менш, так і не стала власником меткомбінату, оскільки міністр держмайна Польщі Збігнев Каневський повідомив про рішення польського уряду обрати іншого інвестора — британсько-індійську LMN Group. Згідно з офіційною інформацією, ІСД оскаржила це рішення до суду й окружний суд Ченстохова 7 травня 2004 року визнав повне право ІСД опротестувати рішення організаторів конкурсу. А неофіційно поляки пояснюють своє небажання співпрацювати з вихідцями з Донецька тією бандитською славою, яку кинуло на весь регіон злочинне колишнє угрупування “Люкс”.

Надія

На Донбасі вважають, що чи не єдиний вихід для ІСД зберегти свої позиції в Україні — піти шляхом, прокладеним колись Геннадієм Васильєвим, який зміг повернути близький своєму серцю концерн “Енерго” на передові позиції в бізнесі лише посівши високу державну посаду. Чи не для цього Віталій Гайдук активно намагається відновити свої зв'язки у середовищі нового президента?

Тим часом, Віталій Анатолійович проявляє неймовірну скромність в побуті, хоча, перебуваючи на чолі міністерства палива й енергетики, він задекларував за 2001 рік найбільший річний дохід серед своїх колег по уряду — 48 100 грн. (приблизно 750 доларів на місяць) Але навіть такі шалені гроші йому принесла не стільки робота на державній службі (зарплатня міністра за рік склала лише 24 631 грн. 50 коп.), скільки дивіденди й відсотки по вкладах — 23 478 грн. 50 коп. Що ж стосується зв'язків Гайдука з ЗАТ “Візаві” та іншими підприємницькими структурами, то, згідно з декларацією про доходи, його внески в статутні фонди підприємств складають сущі копійки — 52 587 грн. Напевно, лише завдяки дружині Віталія Анатолійовича сім'я не бідує.

До того ж, ані Віталій Гайдук, ані його дружина, яка очолює один з флагманів донецького бізнесу, не мають власного автотранспорту. Лише — водяний мотоцикл. То ж, не дивуймося, якщо невдовзі після інаугурації нового президента до помпезного витвору архітектора Фокіна — будинку Кабінету Міністрів України — буде підлітати на водяному мотоциклі давній і вірний прихильник демократичних перетворень у державі, кандидат економічних наук і просто чесна людина Віталій Анатолійович Гайдук.