Українська “система” — зазвичай її визначають як олігархію в Україні —розвинулась з особливої форми капіталізму “для своїх”, яка бере свій початок з кінця 1990-х років. У цій “системі” задіяні мільйони українців, тож вони чинять спротив реформам. В аналізі ми уникаємо таких термінів як “олігархи”, цей термін неправильно характеризують та викривляє основну проблему з управління, яка постає перед Україною. Одним з викликів реформаторських сил в Україні є розробка нового словника, який би точно описував певні характеристики “системи” та перешкоди, які заважають зменшенню її впливу.
Публікуємо скорочений переклад дослідження британського аналітичного центру зі світовим ім'ям Chatham House, котре дуже точно описує те, як організована наша політика та економіка. Дякуємо нашому читачу та донейтору Святославу Кіралю за допомогу з перекладом. Ми намагалися скоротити по максимуму, та все ж текст дуже довгий.
Вступ
Форма “капіталізму для своїх”, яка з’явилася в Україні у кінці 1990-х років, продемонструвала надзвичайну стійкість та адаптивність до політичних та економічних безладів з часів Помаранчевої революції 2004—05 років, після якої відбулася Революція гідності 2014 року. Вона існує на основі глибоко інтегрованої мережі, пов’язаної з існуванням спільних інтересів, яка визначається тут як “система”, але загалом відома в Україні як олігархія.
Порушення її хватки є принципово важливим для консолідації демократичних інститутів та забезпечення верховенства права.
“Система”, без сумніву, не є унікальним українським явищем. Варіанти аналогічної моделі існують, різною мірою, по всьому світу, включно зі “старими” державами-членами ЄС, такими як Греція та Італія, а також “новими” країнами-членами, такими як Болгарія, Хорватія та Румунія.
На відміну від російського аналога, який тримається на централізованій структурі влади, українська “система” відображає відсутність сильної держави. Спільними характеристиками цих моделей управління є висока концентрація капіталу у руках невеликої кількості політично пов’язаних власників бізнесу та перекачування державних коштів на користь малої кількості осіб. Різною мірою такий вплив передбачає підрив демократичного управління, порушення економіки і сприяння злочинності та корупційній практиці за рахунок впливу на публічну політику бізнес-інтересів домінантної групи. Коротше кажучи, існування таких систем серйозно заважає функціонуванню автономної держави для суспільного блага.
Існує нерозривний взаємозв’язок між великим бізнесом і політиками та посадовими особами, у рамках якого кожен потребує одне одного для того, щоб існувала система, яка розподіляє ресурси в їхніх інтересах. ФПГ залежать від політиків, які інколи є їхніми прямими представниками, для прийняття сприятливих для них законів і забезпечення їх впровадження з боку державного апарату.
Основні бізнес-власники, такі як Рінат Ахметов, Віктор Пінчук і колишній президент Петро Порошенко, самі стають членами парламенту, як у випадку з Петром Порошенком на сьогодні. Водночас, велика кількість політиків залежить від ФПГ для фінансування своїх кампаній та отримання інформаційної підтримки від їхніх засобів масової інформації. Обидві сторони отримують вигоду від своєї здатності впливати на судову систему. “Тіньова держава” є, можливо, найточнішим описом такої моделі, у якій установи є скоріше асимільованими та розбещеними.
Це шкідливе злиття інтересів з боку великого бізнесу та “службового” класу і створює “систему”. І хоча її вплив є помітним на фоні слабких економічних показників України протягом більшості періоду з моменту здобуття незалежності та небезпечно високого рівня нерівності, який вона створює, більшість продуктів “системи” є непрозорими і знаходиться в тіні.
Україна є типовим прикладом того, що деякі вчені-соціологи описують як “порядок обмеженого доступу”, у якому правлячий клас штучно обмежує політичну та економічну конкуренцію для накопичення багатства і свого захисту. Після Революції гідності 2014 року зацікавлені сторони “системи” продемонстрували свою здатність продовжувати маніпулювати державними інститутами не просто перед обличчям найглибшого комплексу реформ, проведених з моменту незалежності, а й в умовах війни. Ставлячи свої власні інтереси понад інтересами суспільства, вони показали свою рішучість дозволяти проведення наскільки можливо меншої кількості реформ із тим, щоб існувала можливість для функціонування “системи”.
Вони продовжують підтримувати економічну модель присвоєння рентних доходів, яка заважає створенню єдиних “правил гри”, надаючи переваги одним компаніям над іншими. Система такого роду не тільки розподіляє ресурси неефективно та у спосіб, який не приносить вигоди для суспільства, а й збільшує економічні витрати за рахунок скорочення конкуренції. Іще одним шкідливим впливом є асимілювання її учасниками правоохоронних органів та судової системи для захисту своїх активів та потоків доходів, а також для забезпечення свого імунітету від переслідувань.
Протягом багатьох років це обмежувало можливості для реформування поліції, служби безпеки, прокуратури та судових органів.
Підрив правової системи також створює можливості для співпраці організованої злочинності та бізнесу. Проблема стала глибшою після періоду президентства Віктора Януковича у 2010—14 роки: мафіозні структури на Донбасі злилися із державними органами, включно зі Службою безпеки України.
МАФІОЗНІ СТРУКТУРИ НА ДОНБАСІ ЗЛИЛИСЯ ІЗ ДЕРЖАВНИМИ ОРГАНАМИ
Наразі немає доказів того, щоб можна було сказати, що проблема організованої злочинності в Україні зменшилась. Вона є частиною глибоко укоріненої соціальної культури, яка бере свій початок ще у 19-ому сторіччі, матеріалізуючись у вигляді братерства “злодіїв” зі своїми власними законами та мораллю. Революційне середовище 2014 року та його результати створили підвищені можливості для організованої злочинності, особливо у торгівлі людьми та контрабанді наркотиків, оскільки нові органи влади зосередились на стримуванні заколоту на Донбасі. (на думку Текстів тут відображене недостатнє розуміння ситуації, адже на Донбасі Україна зіштовхнулася з прямою російською агресією, а не “заколотом”)
Влада “системи” відображається у концентрації економічних активів. Згідно з даними 2015 року, політично пов’язані бізнеси, які становили 1 відсоток компаній в Україні, загалом володіли більше 25 відсотками усіх активів і мали доступ до понад 20 відсотків боргового фінансування. У капіталоємних гірничодобувній, енергетичній та транспортній галузях політично пов’язані бізнеси налічували більше 40 відсотків оборотів та 50 відсотків активів.
Із першої половини 1990-их років, коли “система” первісно укорінилась за часів Президента Леоніда Кучми, ці бізнеси використовували свої політичні взаємовідносини для досягнення широкої низки можливостей для присвоєння рентних доходів, включно з шахрайськими тендерами на державні закупівлі, податковими пільгами та борговими гарантіями від державних банків. Деякі з видів такої практики продовжують використовуватись і після 2014 року, незважаючи на закриття (протягом президенства Порошенка — ред) деяких з найбільших схем, а саме у банківському, енергетичному секторах та секторі охорони здоров’я. Однак, політичний вплив все ще транслюється у можливість отримати бізнес-перевагу, заохочуючи використання монополістичної практики. Це особливо помітно в енергетичній галузі.
ДО “СИСТЕМИ” В УКРАЇНУ ВХОДЯТЬ МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ. ВОНИ ЧИНЯТЬ СУПРОТИВ РЕФОРМАМ
“Система” по всьому державному сектору і на різних рівнях утворила величезну структуру для підтримки бенефіціарів, які обслуговують ці інтереси. Включно із залежними особами, до цієї групи за інтересами входять мільйони людей. Це призводить до відчутної зацікавленості в українському суспільстві цілих груп людей, які бажають зберегти цю модель і бачать небезпеку у реформах, які можуть її підірвати.
Досі неясно, якою мірою Президент Володимир Зеленський та його команда відчувають здатність поламати “систему” для того, щоб досягнути своїх задекларованих цілей щодо швидкого економічного зростання та скорочення рівня корупції. За формальними ознаками, мандат Зеленського за результатами виборів 2019 року дав йому безпрецедентну можливість використати свою популярність та парламентську більшість, складену із вперше обраних депутатів, щоб розпочати розробку нової моделі управління — яка ставить на перше місце інтереси суспільства, а не правлячого класу.
Однак, поки що показники його діяльності, ускладнені у результаті впливу кризи COVID-19, показують, що він не може управляти без допомоги “системи” і буде схилятися перед її інтересами.
В аналізі ми свідомо уникаємо таких термінів як “олігархи” та “неналежний вплив” (означає не законний вплив бізнесу на чиновників, — ред), оскільки обидва терміни неправильно характеризують та викривляють основну проблему з управління, яка постає перед Україною. Одним з викликів реформаторських сил в Україні є розробка нового словника українською та англійською мовами, який би точно описував певні характеристики “системи” та перешкоди, які заважають зменшенню її впливу.
УКРАЇНА НЕ Є ОЛІГАРХІЄЮ У КЛАСИЧНОМУ РОЗУМІННІ, ОСКІЛЬКИ НЕЮ НЕ ПРАВЛЯТЬ НЕВЕЛИКІ ГРУПИ ФІЗИЧНИХ ОСІБ.
Україна не є олігархією у класичному розумінні, оскільки нею не правлять невеликі групи фізичних осіб. Як зазначено вгорі, у той час як власники найбільших бізнес-груп утримують значний вплив на різні аспекти економічної політики, вони все ж залежать від ширшої групи державних посадових осіб, членів парламенту, політичних експертів та керівників державних компаній, щоб реалізувати свою владу.
Деякі з представників цього “службового класу” є прямими представниками ФПГ, але більшість з них не є такими. Вони мають свої власні інтереси та канали впливу. Конкуренція з регіональними інтересами іще більше ускладнює картину. Таким чином, у цьому сенсі влада знаходиться у спільному користуванні. Прийняття до застосування політики вимагає побудови консенсусу та пошуку компромісів щодо позицій з фізичними особами, які не завжди знаходяться під безпосереднім контролем цих бізнес-власників.
“Неналежний вплив” є неправильною назвою з двох причин. По-перше, основні зацікавлені сторони є більше ніж просто особи, які впливають. Часто вони є акторами зі своїми власними правами, оскільки “система” дозволяє їм брати безпосередню участь у процесі ухвалення рішень щодо державної політики поза межами органів державної влади. Звертання Зеленського у березні 2020 року до провідних бізнесів надати підтримку зусиллям уряду у боротьбі із впливом у результаті пандемії COVID-19 є недавнім прикладом того, як це відбувається відкрито.
Призначення Порошенком двох провідних бізнесменів, Ігоря Коломойського та Сергія Тарути, у 2014 році керувати двома південно-східними областями є ще одним прикладом. По-друге, українська система управління іще не достатньо еволюціонувала до того моменту, коли можливо описувати вплив основних зацікавлених осіб як “неналежний” або надмірний. В умовах існування порядку обмеженого доступу це є нормою.
Джон ЛОУ