Звіти з нюансами. Чому ухвалений закон про відновлення звітування політичних партій не вирішує проблеми?

Влада впритул наблизилася до виконання ще однієї рекомендації наших західних партнерів — відновити фінансову звітність політичних партій. Політичні сили вже кілька років поспіль отримують гроші з державного бюджету, а куди й на що вони їх витрачають, — невідомо. Адже звітування стало необовʼязковим іще під час пандемії COVID-19, а після початку широкомасштабного вторгнення депутати дозволили відкласти подання звітів до закінчення дії воєнного стану.

Першим свій законопроєкт зареєстрував уряд. Документ розробили в Національному агентстві з питань запобігання корупції, приділивши увагу не лише звітуванню, а й порядку фінансування партій і витрачання коштів на статутну діяльність. Народні депутати внесли свій законопроєкт пізніше й попри те, що він був геть іншим по суті, зареєстрували його як альтернативний. Це означало, що в разі ухвалення одного із законопроєктів інші автоматично знімаються з розгляду.

Так і сталося. Депутатська ініціатива здобула більшість голосів у парламенті й пішла на підпис президентові. Проте ухвалений законопроєкт без урахування напрацювань уряду розвʼязує питання лише частково. А подекуди створює нові лазівки та можливості для партій.

Що ухвалили?

Народні депутати в своєму законопроєкті врегулювали питання щодо відновлення звітування політичних партій про майно, доходи, витрати та зобов’язання фінансового характеру. Під ним підписалися 36 народних депутатів — переважно з фракції “Слуга народу”, але також і представники фракцій “Голос”, “Європейська Солідарність”, “Батьківщина” та групи “Довіра”. 23 серпня цей проєкт ухвалили, й нині він очікує на підпис президента.

На важливості відновлення фінансового звітування політичних партій неодноразово наполягали громадськість і закордонні партнери. Зокрема це є однією з рекомендацій G7 для України щодо посилення антикорупційних інституцій. Здавалося б, обранці почули ці заклики. У законі прописано, що звіти політичних партій, не подані за попередні звітні періоди під час карантину, а також у період дії правового режиму воєнного стану, подаються до Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) не пізніше, ніж на 120-й день від дня набрання чинності цим законом. Партії, які мають право на державне фінансування, повинні подати відповідні звіти протягом 90 днів. А вже далі НАЗК має перевірити ці звіти протягом 90 днів від дня надходження.

Право отримати державне фінансування матимуть партії, які набрали понад 3% голосів на останніх виборах до парламенту. Нині фінансування отримують лише парламентські партії, що подолали п’ятивідсотковий бар’єр.

Ухвалення цього закону здавалося б великою перемогою, але диявол захований в деталях.

У чому нюанси?

Норми закону дають змогу уникнути відповідальності за подання неповних даних у звіті. Достатніми підставами для того, щоб надати неповну інформацію в звіті, будуть не лише втрата первинних документів, комп’ютерного та іншого обладнання внаслідок бойових дій чи окупації, а й інші обставини непереборної сили. І скористатися можливістю неподання інформації через форс-мажор можна буде не лише за період воєнного стану, а й за період карантину.

Ба більше, депутати придумали, як узагалі не звітувати про внески, які вони отримують. Політичні партії мають право на власний розсуд відмовитися від грошового внеску до дня подання звіту про майно, доходи, витрати та зобов’язання фінансового характеру за період, у який було отримано такий внесок. Такі гроші декларувати не потрібно. А якщо фінансове зобов’язання політичної партії виникло в звітний період і було погашено в цей самий звітний період, воно не відображається в звіті політичної партії. Тобто партії зможуть легально користуватися коштами від “багатих бабусь із Троєщини”, перед поданням звіту відмовлятися від них і не вносити інформації про ці кошти до звіту.

Що пропонував уряд?

В урядовому законопроєкті обовʼязкова фінансова звітність не є основним мотивом. У ньому здебільшого йдеться про фінансування партій і порядок витрачання грошей на статутну діяльність. Саме тому дивно, чому народні депутати навіть не спробували обʼєднати законопроєкти, доповнивши свій раціональними пропозиціями урядовців.

Згідно з урядовим законопроєктом, право на державне фінансування можуть мати партії, які набрали не 5%, а понад 2% голосів на останніх виборах до парламенту. Це збільшить кількість партій, які зможуть отримати державне фінансування, що сприятиме стійкості позапарламентських політичних партій. Приміром, право на державне фінансування здобудуть такі партії: “Сила і честь”, “Радикальна партія Олега Ляшка”, “Українська стратегія Гройсмана”, ВО “Свобода”.

Уряд запропонував механізм мінімізації олігархічного впливу на політичні партії. Зокрема не допускаються внески на підтримку політичних партій від фізичних осіб, які діють від власного імені, але в інтересах інших осіб, а також юридичних осіб, які здійснюють управління активами інших осіб. Уряд змінює загальний розмір внесків, які можна робити протягом року. Для громадян України — замість 400 мінімальних зарплат (2 680 000 грн 2023 року) запропоновано, що внесок не може перевищувати 20% сукупного доходу особи за останні п’ять років і не може бути більшим за 600 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (1 610 400 грн 2023 року). А для юридичних осіб — замість 800 мінімальних зарплат (5 360 000 грн 2023 року) запропоновано, що внесок не може перевищувати 20% сукупного доходу особи за останні п’ять років і не може бути більшим за 1200 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (3 220 800 грн 2023 року).

Завдяки таким пропозиціям партії отримували б гроші від платоспроможних осіб, а не тих, хто не має жодних фактичних доходів і є лише проксі для реальних спонсорів. Законопроєкт запобігає концентрації великих внесків від фізичних і юридичних осіб в одних руках.

Зазначені зміни однозначно покращили б систему державного фінансування політичних партій.

Уряд також виступив за оптимізацію грошей, які виділяють на фінансування політичних партій. У проєкті, розробленому НАЗК, запропоновано визначати суму фінансування, спираючись на прожитковий мінімум працездатних осіб (2684 грн 2023 року), а не на мінімальну зарплату (6700 грн 2023 року). Внаслідок цього 2024 року розмір фінансування може зменшитися більш як на 600 млн грн.

Тема фінансування партій сама по собі є досить чутливою для українців. Мабуть, через вплив соціалістичних міфів. Значний прошарок нашого суспільства досі вірить у безкоштовну медицину, освіту, житло і, як бачимо, в безкоштовну політику. Проте три десятиліття новітньої державності засвідчують протилежне — якість безкоштовної політики нічим не краща за якість безкоштовної медицини. Навіть під час війни, коли держава намагається заощаджувати на всьому, сенс фінансувати партії є. Якщо й думати на цю тему, то лише в ключі “затягнути пояси”, дещо скоротивши цю статтю бюджетних витрат на час воєнного стану. Адже продовження фінансування партій дає змогу хоч якось підтримувати політичну конкуренцію в умовах воєнних обмежень, єдиного інформаційного марафону й державної пропаганди.

Ідея щодо скасування державного фінансування й на час війни, і загалом є в суспільстві досить популярною, бо людям здається, що є безмежно багато сфер, на які витратити бюджетні кошти доцільніше. Парадокс у тому, що одночасно з відмовою від державного фінансування партій люди хочуть усунути вплив олігархів на політику. Проте це речі взаємовиключні. Ми або самі беремося платити за політику, і з часом вона починає більше орієнтуватися на потреби народу, або за неї платить великий бізнес, і вона обслуговує виключно його інтереси.

…Українці не готові повертатися до авторитарних чи олігархічних моделей влади. Тому розвиток системи державного фінансування партій і прозорість партійних фінансів загалом є очевидною необхідністю. Бо демократія існує не сама по собі, а як набір інститутів, що її забезпечують. Вочевидь, без обмеження впливу олігархів політична система буде вразливою до впливу великого капіталу. Як наслідок вона викривлятиме суспільні настрої та запити, представляючи не зріз усього суспільства, а комерційні інтереси невеликої групи людей.

Попередній досвід свідчить про те, що це дуже ослаблює державу, шкодить розвитку економіки й краде в громадян майбутнє. Тому політичні партії замість того, щоб намагатися уникнути змін, мають самі до них адаптуватися, інакше одного дня втратять владу через те, що не відповідають запитам суспільства. А парламенту так чи інак варто повернутися до розгляду урядового законопроєкту, важливі норми якого він проігнорував. 

Оксана ЗАБОЛОТНА, аналітикиня Центру спільних дій