Три кроки до відродження регіонів України

Під час економічного відновлення гостро постає необхідність консолідації та оптимального залучення ресурсного потенціалу регіонів. Водночас мають бути враховані нові чинники, що формуватимуть просторовий ландшафт, на якому розгортатиметься повоєнна відбудова країни. На жаль, поки що напрацювання відповідних бачень відбувається в Україні вкрай повільно. Не містить зрушень у цьому напрямку й винесений зараз на обговорення проєкт нової редакції Державної стратегії регіонального розвитку до 2027 року. 

Безперечно, навряд чи в когось іще може залишатися ілюзія щодо можливості повернення до територіальної структури економіки, яка існувала до повномасштабного російського вторгнення. Причому річ не лише в масштабному руйнуванні економічного потенціалу, яке дійсно дуже прискорило радикальні структурні зміни національної економіки, а й у тому, що Україна після завершення війни постане як значною мірою нова країна — з іншими структурою населення, ресурсним потенціалом, структурою міжнародних економічних зв’язків, новими міжнародним статусом і зовнішніми зобов’язаннями. Проте живучою може бути інша ілюзія — щодо можливості довільно побудувати структуру економіки нової країни “з чистого аркуша”. З чого, відповідно, можуть випливати невиправдані очікування та сподівання.

На експертах і політиках лежить відповідальність вибудувати чітке розуміння реальних чинників, від яких залежатиме повоєнний територіальний ландшафт економіки України, а на основі цього — сформувати відповідні політики реалізації потенціалу регіонів згідно зі стратегічними цілями, що постануть перед повоєнною країною.

Насамперед потрібно враховувати, що повномасштабна війна створила нові обмежувальні чинники, які впливають на секторальну структуру регіональних економік. Серед цих чинників:

• Руйнування активів унаслідок бойових дій, окупації чи ворожих обстрілів. Масштаб цих руйнувань, власне, визначатиме вартість, тривалість, а подекуди — й економічну доцільність відновлення відповідних підприємств. У цьому ж контексті впливає воєнне забруднення — залишками від бойових дій, мінуванням, наслідками руйнувань, через які економічна спеціалізація територій (зокрема в агровиробництві) може змінюватися на досить тривалий час.

• Стан транспортно-комунікаційної та соціальної інфраструктури, зруйнованість якої може істотно обмежувати можливості для економічної діяльності. Отже, важче буде залучати місцеві ресурси на цих територіях (як природні, так і людські), тож переважатиме їх відплив до благополучніших регіонів.

• Рівень відносної безпеки щодо воєнних ризиків через наближеність до зони бойових дій під час війни, близькість до кордону з країною-агресором у повоєнний період. Вищі ризики “вимиватимуть” виробництва навіть із багатих на ресурси територій.

• Якість і стійкість енергетичного забезпечення, що особливо важливо для енергоємних галузей, зокрема в чорній та кольоровій металургії. Руйнування енергетичних потужностей і потужностей видобутку копалин, а також зобов’язання України в межах “зеленого переходу” значно підвищують сумарну вартість відновлення базових галузей. А отже, саме відновлення має відбуватися на основі якомога ефективніших технологій.

• Повне закриття північного та східного кордонів для економічних комунікацій призведе до остаточного усталення низки регіонів як тупикових. Навіть за наявності надійних повоєнних гарантій безпеки потрібні будуть додаткові кроки, щоб ці регіони не занурилися в депресивність.

• Брак кадрів на ринку праці через значні переміщення населення (відплив ВПО, вимушений виїзд частини людей за кордон), мобілізацію економічно активних чоловіків, фізичні втрати тощо. Відповідно, класичні інструменти економічного стимулювання не будуть дієвими без засобів соціально-демографічної політики, а ця політика має геть іншу природу та цілі, далекі від класичної економічної раціональності.

• У низці регіонів ці чинники можуть значно гальмувати, або й блокувати дію економічних інструментів, покликаних стимулювати відновлення економічного зростання та структурні зміни, через що ці інструменти будуть здатні лише погіршувати територіальні диспропорції.

Дуже значний вплив на секторальну структуру економіки регіонів чинитимуть цілі безпеки та стійкості. Вони спонукатимуть до перенесення з найризиковіших територій стратегічно важливих виробництв або їх дублювання у безпечніших регіонах, деконцентрації виробництв, створення в країні власних ланцюгів вартості, й насамперед — у оборонній промисловості. У цих напрямах, вочевидь, працюватимуть як державні інвестиції, так і транснаціональний капітал. Раціоналізації процесу сприяла б Національна стратегія стійкості з потужним науково обґрунтованим регіональним виміром.

Територіально збалансоване відновлення можна прискорити, якщо врахувати нові можливості, які постають перед регіонами та громадами: 

• зростання гнучкості ринку праці та поява в регіонах нових професійно-кваліфікаційних пропозицій унаслідок припливу ВПО, а також додаткова мотивація для перекваліфікації людей, які не бачать перспектив повернення на попереднє місце роботи, розширюють можливості секторальної диверсифікації економік регіонів;

• внаслідок релокації підприємств формуються нові кластерні зв’язки, змінюється й доповнюється секторальна спеціалізація територій;

• розширюються можливості для міжнародних контактів завдяки спрощенню доступу до європейських ринків, а в перспективі — залученню України до європейських програм і передвступних фондів ЄС;

• формується досить потужний новий попит — на товари та послуги для потреб оборони, стійкості, відбудови, вирішення гуманітарних питань, а для громад, які є значними реципієнтами ВПО, — й на товари та послуги повсякденного вжитку;

• завдяки зростанню громадської активності з’являються можливості ширше використовувати потенціал громадянського суспільства, зокрема й місцевого самоврядування, для стимулювання регіонального та місцевого розвитку.

Для подолання воєнних обмежувальних чинників та активної реалізації можливостей відновлення економіки регіонів три основні кроки мають бути інтегровані до стратегічних документів відновлення. Завдяки якісному оновленню умов реалізації ресурсного потенціалу регіонів вони могли б закласти підвалини структурних змін, які створять синергію відновлення регіонів України.

По-перше, використовуючи міжнародну підтримку, потрібно максимально залучити можливості новітніх технологій. Йдеться про нове використання наявного ресурсного потенціалу — від унікального, на кшталт покладів рідкоземельних металів (попит на які стрімко зростає через поширення електротранспорту), до традиційного, такого як агроресурси (для біоенергетики, матеріалів із рослинної сировини тощо) чи навіть накопичені промислові та побутові відходи. Вже це може суттєво змінити картину рушіїв розвитку економіки регіонів. До того ж сучасні технологічні можливості автономізації життєзабезпечення (електрика, тепло, навіть водопостачання) разом із розвитком телекомунікацій змінюють базові чинники територіального розміщення. Зокрема слабшає прив’язка до індустріальних центрів, розмивається потреба в міських агломераціях, меншає залежність від економії на масштабах переробки (стають вигідними дрібніші підприємства), послаблюється проблема браку персоналу завдяки впровадженню безлюдних технологій. Спрощується створення умов для життя залучених працівників. 

По-друге, потрібно реалізувати положення Державної стратегії регіонального розвитку про застосування комплексного територіального підходу — через практичне розроблення та впровадження диференційованих політик та інструментів для різних функціональних типів територій. Регіональний і місцевий розвиток прискорюватиметься завдяки кращій інтеграції до національної стратегії відновлення та відповідних секторальних стратегій. Розроблення таких політик мало б стати предметом тісної взаємодії з європейськими інституціями. А апробація на українських теренах новітнього інструментарію стимулювання та регулювання регіонального й місцевого розвитку може стати підставою для оновлення загальноєвропейських підходів до регіонального розвитку в умовах викликів, які визначаються глобальними геополітичними, технологічними та кліматичними змінами.

По-третє, мають бути істотно посилені інституційна та ресурсна спроможність і повноваження територіальних громад створювати умови для стимулювання місцевих економік і якісного відновлення. Громади мають посісти одне з центральних місць у реалізації завдань стійкості та відновлення, бути тісно інтегровані до проєктів відновлення на всіх етапах: від розроблення до реалізації та контролю. Громади також мають бути спроможні проводити політику повернення власних громадян, політику згуртованості в умовах змін структури суспільства. А також взаємодіяти з іншими громадами у виконанні масштабних завдань із відновлення.

Розробляти відповідні політики й ухвалювати необхідні рішення потрібно вже зараз. Це дасть змогу показати перспективи вітчизняним компаніям, які будують власні стратегії стійкості в умовах повномасштабної війни, а також надіслати необхідні сигнали зарубіжним партнерам — потенційним учасникам процесів відновлення. Важливим є також стратегічний контекст, пов’язаний із просуванням України до членства в ЄС. Оскільки політика територіальної згуртованості (Cohesion policy) посідає чільне місце серед пріоритетів ЄС, Україна обов’язково повинна буде продемонструвати власну дієвість у послідовному подоланні територіальних диспропорцій, зростання яких під впливом чинників війни є очевидним.

Ярослав ЖАЛІЛО,  доктор економічних наук (Національний інститут стратегічних досліджень)