Отруєні лише багачі: уподобання решти

Коли люди стають багатими, вони відкидають свої механізми досвіду, що ґрунтуються на ризику власною шкурою.

Вони втрачають контроль над своїми вподобаннями, замінюють справжні бажання штучними, без потреби ускладнюють власне життя, накликаючи на себе біду.

Такі штучні бажання, певна річ, нав’язуються тими, хто хоче щось продати заможній людині. Це проблема ризику власною шкурою, адже вибір багатої людини продиктований іншими, які хочуть заробити на продажу без побічних ефектів.

Оскільки багачі багаті, а їхні визискувачі переважно ні, — ніхто з багачів при цьому не називає себе жертвою.

Якось я обідав у мішленівському ресторані з одним хлопцем, який наполягав саме на цьому закладі, хоч я і пропонував затишну грецьку таверну з приємним власником, який призначив одного двоюрідного брата менеджером, а іншого поставив приймати гостей.

Відвідувачі мішленівського ресторану виглядали так, ніби (за висловом, поширеним у середземноморських мовах) мали корок у дупі, який перешкоджає належній вентиляції: через це шкідливі гази нагромаджуються всередині шлунково-кишкового тракту і призводять до показної поштивості, притаманної лише елітним колам. Я помітив, що, крім корків у дупі, в усіх чоловіків у ресторані були краватки.

Вечеря складалася з низки хитромудрих маленьких страв з мікроскопічними інгредієнтами і контрастними смаками, які змушують зосереджуватися так, ніби перебуваєш на якомусь вступному іспиті.

Це була не вечеря, а ніби візит до музею, де заглиблений у свій предмет мистецтвознавець читає вам лекцію про приховані аспекти художнього твору, яких ви в житті не помітили б самі.

У їжі було надто мало звичного для моїх смакових рецепторів; інколи якась страва починала смакувати якось реально, але не було шансів насолодитися, бо ми одразу ж переходили до наступної.

Пробираючись крізь хащі з різних страв і слухаючи якусь дурню про вино від сомельє, я боявся втратити концентрацію.

Я доклав чимало зусиль, аби вдавати, ніби мені не нудно. Оптимізацію процесу, яку я зауважив, здійснили не там, де треба: хліб (єдине, що мене цікавило) не був теплим. Як виявилося, у тризіркових мішленівських ресторанах це необов’язково.

Venenum in auro bibitur

Я вийшов з ресторану голодним. Якби в мене був вибір, я віддав би перевагу якійсь перевіреній часом страві (скажімо, піці з дуже свіжими складниками або соковитому гамбургерові) у людному закладі, що коштувало б удвадцятеро дешевше.

Але мій партнер по вечері міг собі дозволити дорогий ресторан, тому ми стали жертвами хитромудрих експериментів шеф-кухаря, котрого оцінює якийсь мішленівський бюрократ.

Усе це не витримає ефекту Лінді, адже справжні рецепти передаються від однієї сицилійської бабці до іншої з незначними змінами.

Я усвідомив, що багачі — це природні мішені; як кричить Фієст у трагедії Сенеки, злодії не приходять у бідний дім, а отруту частіше п’ють із золотих кубків, аніж зі звичайних (Venenum in auro bibitur).

Людей легше дурити, якщо нав’язати їм ускладнення; бідні позбавлені такого обману. Це такі самі ускладнення, коли люди з академічного кола змушені “продавати” якомога складніше рішення там, де можна було зробити простіше.

Наступний крок для багатих — це залучення “експертів” і “консультантів”. Як наслідок, вас дурить ціла індустрія, створена для того, щоб вас обманювати: консультанти з фінансів, харчування, занять спортом, стилю життя, сну, дихання і т. д.

Для багатьох з нас гамбургери значно смачніші, ніж філе-міньйон, бо містять більше жиру; однак людей переконали, що філе-міньйон — це краще, бо його виробництво більше коштує.

Моя концепція нормального життя полягає в тому, щоб не ходити на елітні вечері, де дві години доводиться сидіти затисненим між дружиною власника будівельної компанії з Канзас-Сіті (яка зовсім недавно була в Непалі) та вашингтонським лобістом (який щойно повернувся з відпустки на Балі).

Великі похоронні зали

Так само з нерухомістю: я переконаний, що більшості людей краще в густозаселених кварталах, де можна відчути тепло й товариство інших людей. Але багатство змушує жити у величезних, деперсоналізованих і мовчазних маєтках на значній відстані від сусідів.

Вечірня мовчазність цих величезних споруд вселяє відчуття похорону без музики. Якщо поглянути на історію, то це рідкість, адже в минулому великі палаци заповнювали слуги, лакеї, кухарі, секретарі, покоївки, гувернантки, збіднілі родичі, конюхи й навіть особисті музиканти.

Але в наш час ніхто не прийде втішити вас у вашому маєтку; лише ви відчуєте на собі, як сумно там буває в неділю ввечері.

Як зрозумів ще французький мораліст Вовенарґ, вибір меншого виправданіший через те, що ми сьогодні назвали б ефектом масштабу. Деякі речі можуть бути просто завеликими для вашого серця.

Римлянам, писав Вовенарґ, легше було любити Рим, коли він був невеликим селом, ніж коли він став величезною імперією.

Заможні люди, які не виглядають багатими, напевно це розуміють; вони живуть у комфортних кварталах, бо інстинктивно відчувають, що переїзд до окремого будинку буде ментальним бар’єром. Багато з них досі живуть у своєму першому домі.

Мало хто усвідомлює власний вибір, тому більшість піддається маніпуляціям тих, хто хоче щось продати. У цьому сенсі збідніння можна навіть вважати чимось позитивним.

Достатньо подивитися на Саудівську Аравію: для неї самої було би ліпше повернутися до бідності донафтових часів, і тоді позбавлення дечого — у тому числі натовпів прислужливих іноземців, які приїжджають її обдирати, — пішло б їй на користь.

Сформулюємо коротко: якщо багатство звужує ваш вибір замість розширювати (й урізноманітнювати), ви щось робите не так.

Бесіда

Якщо хочете мати друзів, приховуйте своє багатство. Це ніби відомо; менш очевидним є те, що вам доведеться приховувати також свою ерудицію й освіченість. Люди лише тоді можуть бути друзями, якщо вони не намагаються одне одного перевершити або перехитрити.

Класичне мистецтво ведення бесід передбачає уникання будь-якого дисбалансу, як у трактаті Бальдассаре Кастільйоне “Придворний” (Book of the Courtier): люди мають бути рівними, принаймні в межах бесіди, інакше вона не вдасться.

Учасники мають бути вільні від ієрархії й робити однаковий внесок. Вам швидше захочеться повечеряти з друзями, ніж із професором — крім випадків, якщо професор тямить у мистецтві бесіди.

І справді, общину можна визначити як простір, у межах якого значна кількість правил конкуренції й ієрархії не діє, колектив домінує над інтересами окремого індивіда. Звісно, існує певний тиск із зовнішнього світу, але то вже інша справа. Цей принцип усування конкуренції в межах групи або племені є у визначенні групи за Елінор Остром.

Нелінійність прогресу

Тепер узагальнимо прогрес як такий. Ви хочете, щоб суспільство ставало багатим, чи у вас інша мета — уникнути бідності? Ваш вибір — справді ваш чи це маніпуляція торговців?

Повернімося до історії з рестораном і розгляньмо нав’язаний вибір порівняно з природним. Якби я мав вибір — заплатити 200 доларів за піцу чи 6,95 долара за французький ресторан, я з радістю віддав би 200 доларів за піцу і ще 9,95 — за пляшку вина мальбек. Власне, я заплатив би за те, щоб уникнути мішленівського ресторану.

Ці аргументи свідчать про те, що ускладнення на певному рівні призводить до погіршення; економісти називають це негативною корисністю.

Це дещо розповідає про багатство і зростання валового внутрішнього продукту в суспільстві: графік виглядає як перевернута U-подібна крива, за якою перевищення певного рівня означає зростання шкідливих впливів. Їх можна розпізнати, лише якщо звільнитися від нав’язаних уподобань.

Багато суспільств ставали дедалі багатшими, часто виходячи за межі позитивної частини кривої й не помічаючи того, як зростання комфорту впливає на їхніх розбещених дітей.

Я переконаний: якби піца коштувала 200 доларів, люди з корками в дупах шикувалися би в черги по неї. Але таку їжу надто легко приготувати, тому вони вибирають дорогі страви, а піца зі свіжими природними складниками буде завжди дешевшою, ніж хитромудра дурня.

Коли суспільство стає багатшим, хтось завжди намагатиметься продати вам різні речі — аж до межі погіршення вашого добробуту й поза нею.

Насім Ніколас ТАЛЕБ, автор книги “Шкура у грі”