Rambler's Top100
ДАЙДЖЕСТ

Око за око

[07:30 18 июня 2023 года ] [ Українська правда, 17 червня 2023 ]

Руйнування Каховської ГЕС, варварські удари по наших містах, людожерські висловлювання кремлівських пропагандистів — кожен новий російський злочин ставить перед Україною одне й те саме питання.

 Питання про те, чи має наша країна право на симетричну жорстокість.

Чи мають українці керуватися біблійним законом таліону: “Перелом — за перелом, око — за око, зуб — за зуб”? Чи припустимо так само безжально бити по цивільному населенню РФ? Розправлятися з ворожими військовополоненими? Закликати до фізичного знищення всіх росіян незалежно від ступеня їхнього залучення до війни?

У нашому публічному просторі вже визначилися дві протилежні точки зору. Одні застерігають українське суспільство від уподібнення ворогові та втрати людяності. Інші таврують “моралізаторів” та “гуманістів”, звинувачуючи їх ледь не у зраді.

Однак у цій дискусії є не тільки етичний, а й суто практичний вимір.

Українці не воюють із Москвою самотужки: обороноздатність нашої держави прив'язана до військової та фінансової допомоги ззовні. І хоча кремлівський режим теж потребує зовнішньої підтримки, Україна та Росія перебувають у свідомо нерівних умовах.

Наш противник може вбити скільки завгодно мирних жителів, закатувати скільки завгодно полонених, скільки завгодно над цим знущатися: але все одно отримає допомогу від Ірану та КНР. Партнери Москви — диктаторські режими, які не надають жодного значення чужому моральному вигляду та чужим злочинам. 

Шокуюче відео з відрізанням голови українському солдатові не може позначитися на постачаннях “Шахедів” та обладнання для їхнього виробництва. Відкриті заклики до геноциду українців, які тиражуються в Z-пабліках, не завадять продажу китайських комплектуючих для російської зброї. Навіть якщо чергова витівка Росії не сподобається комусь із рядових іранців чи китайців, їхня думка ніяк не вплине на рішення, які приймає Сі Цзіньпін або Ібрагім Раїсі.

А Україна залежить від підтримки демократичних урядів, які, своєю чергою, залежать від громадської думки. Наші партнери повинні зважати на настрої електорату, і чергові вибори в будь-якій із західних країн здатні серйозно вплинути на обсяги фінансової та військової допомоги. 

Від суджень європейського чи американського обивателя про Україну та українців залежить дуже багато. При цьому є речі, які громадська думка на Заході не прийме ніколи: наприклад, заклики до масового винищення людей за національною ознакою.

А специфіка сучасного інформаційного суспільства така, що не лише будь-який український вчинок, а й будь-який український вислів може позначитися на нашому іміджі за кордоном.

“Вони загарбники, а ми на своїй землі”; “Вони агресори, а ми жертви”; “Вони розпочали війну на знищення, а ми просто платимо їм тією ж монетою”, — в уяві українського Фейсбуку це універсальні аргументи, що дозволяють обґрунтувати все, що завгодно. Але для стороннього спостерігача жоден із цих аргументів не стане виправданням симетричної жорстокості на війні. 

Читайте також: Вбити Путіна

І тут доречно згадати хрестоматійний приклад із минулого: історію про те, як одна фотографія перевернула громадську думку в багатомільйонній країні та вплинула на результат багаторічного військового протистояння.

Знаменитий знімок “Страта в Сайгоні” було зроблено американським фотокореспондентом Едді Адамсом у лютому 1968 року, під час атаки комуністичних бойовиків на столицю Республіки В'єтнам. На фотографії було знято, як голова південнов'єтнамської поліції генерал Нгуєн Нгок Лоан особисто розстрілює полоненого. 

Сцена жорстокого вбивства, скоєного високопоставленим представником союзної держави, сколихнула всю Америку. Скандальне фото удостоїлося Пулітцерівської премії, стало своєрідною іконою антивоєнного руху і переконало мільйони американців у тому, що сайгонський уряд не заслуговує на підтримку, оскільки він нічим не кращий за північнов'єтнамських комуністів, які намагалися захопити Південний В'єтнам. При цьому нікого не цікавили подробиці, що залишилися за кадром.

Страченого чоловіка на фото звали Нгуєн Ван Лем; він був командиром В'єтконгу і перед своїм полоном брав участь у звірячих каральних акціях. Увірвавшись у будинок підполковника Нгуєна Туана, Лем та його товариші розправилися не лише з самим господарем, а й з рідними південнов'єтнамського офіцера: дружиною, 80-річною матір'ю та шістьма дітьми.

Дивом врятувався лише один член сім'ї — дев'ятирічний Хуан Нгуєн. Хлопчик, поранений у голову, руку та стегно, зумів вибратися з дому з настанням темряви. Згодом він жив зі своїм дядьком-льотчиком, разом із ним поїхав до США, зробив блискучу кар'єру в американському військово-морському флоті, дослужився до контрадмірала і 2022-го вийшов у відставку.

Але якщо подальша доля юного Хуана Нгуєна склалася благополучно, то про його рідну країну цього не скажеш. Республіки В'єтнам немає на карті світу вже майже пів століття, і вірусне фото “Страта в Сайгоні” зробило істотний внесок у її поразку та крах.

З погляду багатьох українців, південнов'єтнамський генерал Нгуєн Нгок Лоан був абсолютно правий. Він був на своїй землі. Він захищав суверенітет своєї держави. Він стримував комуністичну експансію, яка загрожувала всьому світу. Зрештою, він знищив не просто ворога, а безжального вбивцю цілої родини. 

Але для громадської думки у США все це не мало значення. Благопристойна американська публіка побачила сцену жорстокої розправи над беззбройним полоненим — і не збиралася вдаватися в деталі.

Сучасний західний обиватель теж не вникатиме в деталі, зіткнувшись із проявами української жорстокості та української ксенофобії. Він навряд чи порпатиметься у внутрішньому світі травмованих українців, аналізуватиме їхні емоції та ставитиме себе на їхнє місце. 

Натомість він цілком може прийти до думки, що українці та росіяни однаково безжальні — і однаково далекі від ліберальних та гуманних західних цінностей. Мовляв, обидві сторони в цій варварській війні вартують одна одної: то який сенс підтримувати одну з них?

Чого гріха таїти, позиція “над сутичкою” дуже зручна. Вона дозволяє перейти від стримування країни-агресора до лицемірної “миротворчості”. І якщо перемога над агресором вимагає колосальних та довготривалих зусиль, то “миру” можна досягти, просто урізавши допомогу жертвам агресії.

Таким чином, провокування України на симетричну жорстокість стає оптимальною тактикою для нашого супротивника.

Москві не потрібно добиватися власної реабілітації в очах європейців чи американців — її цілком влаштує дискредитація Києва. 

Москві не потрібно, щоб на Заході думали, ніби росіяни чимось кращі за українців: достатньо, якщо західна публіка прийде до висновку, що “всі вони там однакові”.

Навпаки, українці зобов'язані словом і ділом доводити, що вони кращі за свого ворога — і тому заслуговують на всіляку підтримку.

Українці повинні демонструвати, що вони значно цивілізованіші та гуманніші. Що вони набагато ближчі до Заходу — причому не до Заходу XIX століття або 1930-х, а до сучасного Заходу.

Подобається це комусь із нас чи ні, але сьогодні це необхідна умова української перемоги. І старозавітний принцип “око за око” тут навряд чи допоможе.

Михайло ДУБИНЯНСЬКИЙ

Добавить в FacebookДобавить в TwitterДобавить в LivejournalДобавить в Linkedin

Что скажете, Аноним?

Если Вы зарегистрированный пользователь и хотите участвовать в дискуссии — введите
свой логин (email) , пароль  и нажмите .

Если Вы еще не зарегистрировались, зайдите на страницу регистрации.

Код состоит из цифр и латинских букв, изображенных на картинке. Для перезагрузки кода кликните на картинке.

ДАЙДЖЕСТ
НОВОСТИ
АНАЛИТИКА
ПАРТНЁРЫ
pекламные ссылки

miavia estudia

(c) Укррудпром — новости металлургии: цветная металлургия, черная металлургия, металлургия Украины

При цитировании и использовании материалов ссылка на www.ukrrudprom.ua обязательна. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агентства "Iнтерфакс-Україна", "Українськi Новини" в каком-либо виде строго запрещены

Сделано в miavia estudia.