Не хочеш платити за риболовлю? Незабаром нічого буде ловити

Те, що ви прочитаєте нижче, варто розглядати, швидше, як одне велике запитання, а не як констатацію. Запитання до читачів, підприємців, юристів, законодавців, правоохоронців. Запитання про водойми та їхні ресурси. Чиї вони? Чи потрібно запроваджувати плату за право порибалити у водоймі загального користування, зокрема в річці, і чи буде це правильним рішенням? Нарешті, чи бувають водойми “не загального користування”, приватні? Про це ми розмовляли з екснардепом, а нині — підприємцем (його бізнес — вирощування риби) Геннадієм Руденком.

Замість передмови

Водний кодекс України каже: “Усі води (водні об'єкти) на території України є національним надбанням Українського народу, однією з природних основ його економічного розвитку і соціального добробуту”.

Чи означає це, що кожний із нас може посидіти з вудкою на березі річки (озера, каналу тощо), похлюпатися у водоймі. Так, якщо він не порушує правил водокористування, а також аматорської та спортивної риболовлі.

А якщо раптом до вас підійде людина та скаже: “Ідіть, це моя водойма. Або платіть”... Але що означає “моя”? Водойма перебуває в оренді, у користуванні, є приватною власністю цієї людини, компанії чи вона все-таки “народне надбання”?

Народне надбання іноді буває приватною власністю

Відкриваємо Земельний кодекс України, знаходимо пункт 2 статті 59, читаємо: “Громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть безоплатно передаватися у власність замкнені природні водойми (загальною площею до 3 гектарів). Власники на своїх земельних ділянках можуть у встановленому порядку створювати рибогосподарські, протиерозійні та інші штучні водойми”.

 

Отже, “національне надбання” цілком може бути приватною власністю. Причому безоплатно! Однак потрібно звернути увагу на те, що це стосується тільки замкнених водойм: якийсь затоплений кар'єр, з якого видобули все цінне, торф'яна розробка, безстічне озерце тощо. Але якщо водойма не замкнена, якщо вона — річка, каскад водойм, озеро, в яке впадають або з якого витікають річки, жодної приватизації, максимум оренда. Цю норму закріплено в статті 6 Водного кодексу України.

“Валіть звідси — тут приватна власність!”

Отже, або безоплатно у власність, або в користування, тобто за плату чи без такої, надовго або майже назовсім. Причому сотнями гектарів.

...Кілька років тому влада одного обласного центру раптом виявила, що ділянку річки, біля якої стоїть місто, без консультацій із громадськістю та голосування в міськраді віддано у користування якомусь ТОВ “для ведення рибогосподарської діяльності”. З'явилися озброєні карабінами “пацани” на моторних човнах, які з ревом носилися водною гладдю та розганяли місцевих рибалок. Місто повстало. Прокуратура відреагувала. Суд визнав діяльність ТОВ незаконною, пацани з карабінами зникли. Чи було на рівні держави зламано схему взяття під контроль великих і величезних шматків народного надбання, невідомо.

Така “оренда” з карабінами та пацанами мала місце на багатьох водоймах України. Так, до речі, і в лісах, які теж є народним надбанням, відбувається щось подібне: взяв кілька сотень гектарів під мисливське господарство та пришпилив табличку “приватна власність, вхід заборонено”.

Руденко: “Користування водними й лісовими ресурсами має бути платним”

Користування водними й лісовими ресурсами має бути платним, переконаний Геннадій Руденко.

— Якщо людина жодної копійки не вклала в ліс, а потім несе зібрану в ньому чорницю на базар, я думаю, це нечесно. Те саме про рибу. За користування природними ресурсами треба платити. Наприклад, купувати ліцензію у власника (у держави чи приватного підприємства) на збір такої-то кількості чорниці, грибів або вилов такої-то кількості риби (із зазначенням дозволених до вилову видів та їхніх розмірів).

І відразу ж виникає запитання до пана Геннадія:

— Якою приблизно може бути вартість ліцензії для вилову, скажімо, трьох кілограмів карасів, чи має бути якийсь ліміт для безоплатного вилову риби у водоймах загального користування?

Ось що він відповів:

— Вартість ліцензії на риболовлю не має радикально відрізнятися від моделі формування вартості ліцензії на полювання на зайчика, кабанчика, козулю. Полювання — це не промисел, і вартість ліцензії вища за ринкову вартість м'яса. Спортивна та аматорська риболовля — це теж не промисел, це задоволення. А вартість ліцензії має забезпечувати дохід господарству, державі. Треба брати приклад із приватників, які практикують на своїх ставках платну риболовлю. Доходу від плати має вистачити на зарплати персоналу, очищення від сміття прибережної смуги, зариблення тощо. Із цього й має складатися вартість ліцензії. Але спочатку вона повинна бути невеликою. Скажімо, 100 гривень.

Про дідуся з вудкою

— Ну, а поки ліцензій немає, уявімо дідуся з вудкою на березі ставка. Він смикає потроху плотву, і тут до нього підпливає на човні охоронець і каже: “Діду, вали звідси, тут приватна власність”. Це правильно?

— Моя точка зору викликала хвилю негатива в ЗМІ. І якби я був не в темі, то теж захотів би запустити яйцем у героя публікацій. Щодо дідуся з вудкою хочу пояснити от що. Вирощування риби — це те саме, що вирощування малини, кукурудзи та іншого. Уявімо, що з одного боку садиби нашого дідуся розташований ставок, а з іншого — кукурудзяне поле, яке обробляє фермер. Переформулюємо репліку “Що вам, шкода, якщо дідусь половить рибу в ставку?” на репліку “Що вам, шкода, якщо дідусь візьме трохи кукурудзи в полі для своїх курей?”. І відразу всім стає зрозуміло, що тягати кукурудзу з чужого поля, в обробку якого фермер вклав чималі гроші, — це крадіжка. Те саме і про рибу, у вирощування якої також вкладаються чималі кошти.

— Okay, розібралися. Ваша точка зору як підприємця зрозуміла. Але ті самі карасики, окуньки, плотва — це ж не товарна риба. Її ще аборигенною називають. Це бур'ян, який поїдає корм вашої риби і який висапують дідусі та хлоп'ята з поплавковими вудками.

— Хочу зауважити як фахівець, що коли ви інтенсивно займаєтеся вирощуванням риби, сміттєвої риби у водоймі вже немає. Та й узагалі дозвіл ловити аборигенну рибу — це свідомий конфлікт, тому що хтось має лізти до дідуся в садок і дивитися, що за риба в нього там.

Якщо орендар не встановив своїх правил водокористування, отже, жодних обмежень

— Однак є стаття 47 Водного кодексу, яка дозволяє рибалити, купатися, напувати худобу і таке інше?

— Рекомендую дочитати цю статтю до кінця. Хоча б до четвертого, п'ятого та шостого абзаців, де написано буквально таке: “На водних об'єктах, наданих в оренду, загальне водокористування допускається на умовах, встановлених водокористувачем, за погодженням з органом, який надав водний об'єкт в оренду.

Водокористувач, який узяв водний об'єкт у користування на умовах оренди, зобов'язаний доводити до відома населення умови водокористування, а також про встановлені обмеження загального водокористування на водному об'єкті, наданому в оренду.

Якщо водокористувачем або відповідною радою не встановлено таких умов, загальне водокористування визнається дозволеним без обмежень”.

— Тобто правила встановлює орендар і доводить їх до громадськості. Якщо не довів, користуйтеся на здоров'я всіма благами, переліченими в першому абзаці статті 47 ВКУ. А якщо це річка Дніпро (Дністер, Дунай та інші)?

— Це апріорі об'єкти загального користування. Хоча я та мої однодумці, які обізнані з європейською моделлю, де річки битком набиті рибою, ратують за те, що рибальство в принципі має бути ліцензованою, тобто платною послугою.

Віктор КОНЕВ, академічний філолог, журналіст