Двері Маріуполя, вивіски Києва. Історія про те, що так легко зруйнувати, але неможливо забути

 Що відчувають люди, які власними силами рятують столітні двері в Маріуполі, а за декілька тижнів бачать, як ті зникають під руїнами цілого міста? IT-вець та волонтер Ярослав Федоровський усміхається та продовжує зберігати сліди минулого. 

У 2021 році Федоровський ініціював у Маріуполі проєкт Doors Life Matters — “Життя дверей має значення”. Його команда встигла реставрувати декілька об'єктів на історичних будівлях міста. Але згодом досягнення проєкту почала знищувати армія Російської Федерації.

У Києві Федоровський заснував Фонд збереження архітектури “Має значення”, який встиг реанімувати кілька історичних вивісок.

В інтерв'ю УП Ярослав розповів про Маріуполь, якого вже не буде. Про війну з внутрішнім ворогом. Та про те, як відсутність національної ідеї впливає на міста та села України.

Далі — пряма мова.

Дике Поле

З самого дитинства Маріуполь не був для мене “радянським містом”. Коли мене везли в садок повз старі, дореволюційні будинки, я постійно розглядав їх у вікно автобуса чи тролейбуса. Досі кожен із них я можу описати у деталях.

Десь із чотирьох років, коли я почав усвідомлювати навколишній світ, був страх, що доведеться йти працювати на “Азовсталь”.

Наша сімейна “садиба” — приватний дідівський будинок — була недалеко від заводу, можна сказати, що у найбіднішій частині міста. Там була халупа, де мешкали прабабка з прадідом. А потім на її місці в 60-х роках збудували нову хату.

Шум із заводу проникав крізь зачинені двері та вікна, лякав мене. Страшно було опинитися в цеху як працівник. Пізніше було страшно прожити все життя, заробляючи копійки. На завод я все ж таки потрапив: пішов на практику від Приазовського технічного університету. Відпрацював три місяці інженером-електриком.

Моя прабабуся працювала на рибоконсервному заводі разом із прадідом. На початку війни їх разом із обладнанням евакуювали до Узбекистану. Хоч у прадіда й була броня, 1942-го його забрали сапером на фронт. Він загинув у першому бою.

Розповіді про сім'ю під час чаювання, розмов за обідом чи вечерею я записував у зошиті. Зібрався добрий матеріал, але я пішов далі. Спочатку до далеких родичів. А потім почав їздити у держархіви Запоріжжя, Дніпропетровська, Донецька. Шукав інформацію в Києві, за кордоном, і так дійшов до 1651 року.

Якщо говорити про пряму лінію споріднення, мої предки переїхали до Приазов'я з Курської губернії в першій половині 19 століття. Це була сім'я “однодворців”, представників стану колишніх селян, наділених правом мати кріпаків. 

Вони були заповзятливими, але не багатими. Через “малоземелля” наважилися переїхати на територію так званого Дикого Поля.

Слон

Багато розмірковуючи, як зберегти історичну частину Маріуполя, я вирішив: якщо візьмуся за щось глобальне, то нічого не вийде. Це як взяти величезного слона та спробувати його з'їсти. Потрібно поділити на частини. Почати з малого, показати людям цінність збереження дрібних речей.

Ми організували історичну прогулянку, на яку прийшло 30 людей. Подібного в Маріуполі, на відміну від Києва, Львова чи Харкова, не було. До наступної екскурсії прив'язали збирання донатів на відновлення дверей. Прийшли різні містяни: від дуже молодих до військових “Азова”.

Першим нашим проєктом був двоповерховий будинок 1911 року на Фонтанній, 44. Він зберігся після боїв за Маріуполь. Росіяни його “відреставрували”: знесли дах та аттик з роком будівництва. Двері залишили, але перефарбували в шалений темно-червоний колір.

Ці перші двері ми повернули на місце наприкінці літа 2021 року. Потім настала осінь, період Гелловіна. Ми зробили фотозону з гарбузами, квітами, підсвічуванням. Народ повалив.

Перед новорічними святами взялися за другий об'єкт — на вулиці Семенишина, будівля 1902 року. Презентували результат реставрації 26 грудня 2021 року. Поставили штучну ялинку. Запросили дівчат-моделей. У ретро-одязі вони фланірували вулицею, звали людей сфотографуватися. Грав оркестр. Ми навіть живого коня привели.

Нині цього будинку немає, він розвалений.

Над третіми дверима працювали весь січень 2022 року. Презентацію намітили на 5 березня. Але цих дверей уже нема, будинку теж. Росіяни знесли його разом із невеликим дореволюційним кварталом.

Модель

Маріуполь завжди був у тіні Донецька, але після 2014 року отримав історичну мету, якої, на мій погляд, раніше не існувало.

Головною його ціллю, політичною, пропагандистською в хорошому сенсі, було показати окупованим територіям Донбасу, що “тут” краще, ніж “там”. Партнери України, представники того іншого, не російського світу стали вкладати гроші.

Більшість коштів йшла від децентралізації, щось давав Київ. Плюс було багато грантів на розвиток інфраструктури. З'явилися ініціативи, які дозволяли втримати молодь у місті.

У місцевої влади залишалося багато недоліків, але з нею можна було розмовляти. Вона почала чути. Я бачив таку собі демократизацію, відкритість на початковому етапі. Маріуполь розвивався, але з величезними уламками бюрократії, корупції у владних структурах.

Зміни в Маріуполі старше покоління загалом не прийняло. Тому що воно не брало в них участі. Рішення приймали переважно замість суспільства, за нього. Немає такого, як у Німеччині, де перед тим, як зробити парк чи сквер, досліджують, скільки мам та дітлахів туди ходитимуть. Чи потрібен він взагалі?

Взаємодії з людьми не було. Народу начебто добре, він дякує і іноді навіть голосує на виборах. Але мер все одно — “козел”, президент — “козел”, Україна — “погана”.

Приходячи додому, цей народ включав російські новини і продовжував слухати, як ефемерні нацисти його пригнічують.

У Маріуполі, як і в Донецьку, влада до 2014 року була побудована так: не лізьте до нашої годівниці, до управління. Не треба знати, хто депутат від вашого району, просто голосуйте! А ми все робитимемо за вас.

Це дуже російська модель управління. Трохи європеїзована, але дуже близька до російської.

Бульдозер

Двері — перше, через що проходить людина, потрапляючи до будинку. І якщо вона живе в ньому, то зрештою її крізь них і виносять.

На реставрацію будівлі потрібні мільйони. На збереження дверей лише кілька десятків тисяч. Ми вірили, що після реставрації дверей привернемо увагу громадськості до окремого будинку, і її вже ніколи не зруйнують: ані бізнес, ані потурання владі.

Тепер росіяни зносять в історичній частині міста все, що сильно постраждало. З архітектурною спадщиною поводяться дуже просто — за допомогою бульдозера.

Колишнього Маріуполя вже немає. Абсолютно! Коли ми туди повернемося, я жахнуся, наскільки він інший. Коли я дивлюсь фото та відео в телеграм-каналах, бачу руйнування, але не бачу всього масштабу.

Друге — це люди. У мене взагалі немає розуміння, як взаємодіяти з тими, хто залишився там (підтримав РФ — УП). Думаю, і влада загалом не розуміє, як сідати з ними за один стіл.

Тієї спільноти, з якою я підтримував зв'язок, у Маріуполі більше немає. Хтось опинився на іншому боці. Хтось розпочав нове життя в Україні чи за кордоном, і для них тема Маріуполя згасає. Це нормально.

Не може людина постійно жити в трагедії. Тим, хто продовжує нею жити, хто живить її психологічно, дуже важко. Я не з тих. Я пішов далі, сфокусувався на допомозі військовим, волонтерстві та нових проєктах у Києві. Для мене дуже цінно бути соціально активним.

Я справді люблю одне-єдине місто — Маріуполь. У мене немає прискореного серцебиття по відношенню до Києва чи іншого міста в Україні чи в Європі, крім Маріуполя. Але він не буде колишнім ще тому, що там знищили спосіб життя, який складався десятиліттями. Коли все крутилося довкола містоутворюючих підприємств.

Cтейкхолдери

У Києві є попит на збереження архітектури, старовини. Тут набагато більше людей, ніж у Маріуполі, які підтримують такі ініціативи.

Те, чим ми зараз займаємось у столиці — величезний для мене досвід розуміти, як живе та працює держава, влада. Як треба з нею взаємодіяти. З якими пропозиціями приходити і як із нею розмовляти. Не з позиції образи та критики. 

Першим проєктом у Києві стала вивіска “Квіти” біля кінотеатру “Жовтень”, що на Костянтинівській, 24. Спочатку мене в магазині вислухали з великою недовірою.

Власниця хотіла змінити вивіску 1965 року на щось сучасне, з підсвіткою. Реставрувати нам все ж таки дозволили. Потім ми отримали дозвіл і від керуючої компанії цього будинку. Відкрили збір коштів.

Реставрація коштувала 40 000 гривень. Ще 25 тисяч пішло на підсвітку. Нас потім критикували місцеві архітектурні діячі, що підсвічуванням ми порушили автентичність об'єкта. Ми це взяли до уваги, ми з цим згодні. Але такий був запит у власника — підсвітити свій бізнес у темний час доби.

Другий наш проєкт — “Кольорове фото”, який ми презентували цієї осені. Роботи обійшлися у 87,5 тисяч. 

Третя реставрація — “Молоко” на проспекті Науки, 43. З нею стався скандал, який ми розгрібали пів місяця. Вивіска була над колишнім гастрономом. Ми з'ясували, що приміщення, яке пустувало роками — у власності міськради та в управлінні Голосіївського району. Наприкінці серпня мене запросили на зустріч із усіма стейкхолдерами.

В цьому приміщенні планували відкрити ЦНАП. Вивіску хотіли просто викинути. Я отримав дозвіл на те, щоб її зняти. А потім нам стали писати розлючені жителі про те, що ми її “вкрали”.

Ми поїхали на зустріч із мешканцями, для яких ця вивіска була важливою як пам'ять. Але справа в тому, що ми вже домовились із Milkbar про те, що вони фінансують реставрацію на 50%. Після чого вивіска зберігатиметься в їхньому виробничому цеху на Арт-заводі Платформа.

Плюс ми домовилися, що якщо з якихось причин їм доведеться переїхати з Арт-заводу, то вивіску перевезуть до їхнього закладу на Шота Руставелі.

Ми поговорили з жителями, пояснили, що вивіску все одно збиралися викинути. А звертатися до суду, щоб Київміськрада замість ЦНАПА повернула продуктову крамницю, немає сенсу. Якось так.

Додому

Минулого літа я пішов до свого улюбленого ресторану “Автостанція” на Подолі. Підійшов до адміністратора, спитав, чи не хочуть вони зберегти стару вивіску. Мені сказали: “Ми подумаємо”. І вони думали цілий рік.

Власник ресторану як орендар приміщення дав дозвіл. Але Київпастранс як власник заборонив. Там кажуть, що збираються реконструювати будівлю та площу в майбутньому. Коли — я не знаю. Але вивіска продовжує розвалюватись.

Мені здається, середньостатистичний українець не може чітко відповісти, навіщо нам зберігати архітектуру. Гарно? Так. Щоб піти, образно кажучи, на Поділ поїсти та випити на тлі гарної будівлі? Так. Але це все не те.

Немає національної ідеї, до якої має бути прив'язаний розвиток сіл, міст та збереження архітектури.

У Франції чи Італії, досвід яких я вивчав, люди змогли монетизувати своє минуле. До них їдуть туристи, залишають гроші, бо хочуть подивитись на щось автентичне. На сімейний ресторан, наприклад, яким володіють у четвертому поколінні та не перефарбовують, не модернізують фасад.

Який сенс рятувати старі вивіски Києва? Чи був сенс у реставрації дверей Маріуполя, якщо хтось може прийти і зруйнувати ціле місто? 

Моя головна мотивація, як і раніше — повернення додому. Куди б я не переїхав, я не почуватимуся так само, як у Маріуполі. Такого, яким він був, вже немає. Але там, як і раніше, моя земля, мої камені. Там села навколо, де поховані мої предки. Все це я не готовий віддавати.

Але головне, що я не готовий втрачати навички активної людини. Війна із зовнішнім окупантом колись закінчиться. І коли ми повернемося, буде “війна” з внутрішнім ворогом. З людьми, які, як і раніше, розпилюють бюджети. Коли стартує мегапроєкт із відновлення Маріуполя, там розпочнеться такий ганебний жах, що брати у ньому участь як колишній житель міста я не захочу.

Але я хотів би цьому протистояти. Як нормальна, звичайна людина. У новій країні, де влада не плює в обличчя. 

Саме тому я продовжую щось робити для Києва. Щоб мати можливість повернутися до Маріуполя. Хоча жити там я вже не буду.

Євген РУДЕНКО