(Чи не) Забагато критики

Розпочнемо від Верховної Ради.

“Батьківщина” критикує принципово, у лідера фракції є свої принципи, знання і, особливо, — амбіції.

“Радикали” критикують театрально; часом, є враження, що ставлять у парламенті п'єсу про політичну кризу.

“Самопоміч” не хоче брати на себе багато відповідальності — і тому вагається. Є й деякі незалежні депутати, які менш гучні.

Зрештою, є так звана “Офіційна Опозиція”, у якій домінують особисті інтереси і не особливо патріотичні сентименти відносно України. Можна ставити питання: чи деякі з них (опозиціонери) не повинні бути у в'язницях, радше ніж використовувати привілей депутатської недоторканності, щоб шкодити інтересам України?

Декілька місяців тому у нас з'явився новий прем'єр і багато нових міністрів. Прем'єр-міністр справляє вигляд людини патріотичної, порядної, компетентної, коректної, ба навіть не корумпованої.

Перший місяць уряд, працюючи як команда, проаналізував поглиблено ситуацію в Україні — і створив план дій з пріоритетами й інструментами для його реалізації.

Було цікаво спостерігати, як через місяць після призначення нового уряду Гройсмана запросили на ток-шоу. На перше питання, яке модератор йому поставив: “Що ви конкретно зробили за цих 30 днів?” — Гройсман відповів правдиво, кажучи, що конкретно нічого, тільки аналізували і планували, а тепер почнемо діяти.

Сто днів після існування цього кабміну рейтинг його спав — і критика поселилась між народом.

Справді, уряд багато зробив із того, що планував на той період. Багато не зробив. В основному, через те, що йому були потрібні певні законодавчі акти для реалізації своїх планів. Одначе, парламент блокував ці потрібні законопроекти.

І ми опинилися в “зачарованому колі”. Замало конкретних дій, однак критика спрямована на кабмін, на прем'єра — а не на Верховну Раду, яка саботувала його працю.

Політологи.

Є різні політологи. Хоча багато з них, щоб зберегти свою популярність і рейтинг, часто спокушаються на надто гостру критику, не пояснюючи в повній мірі цілу ситуацію.

Є винятки. Приємно було почути декілька днів тому на каналі “Україна” політолога Домова (якщо добре запам'ятав), який досить об'єктивно аналізував роботу уряду — як позитивні, так і негативні сторони. А саме: досі не призначеного міністра охорони здоров'я та реалізацію Плану соціальної допомоги. Це добрий взірець для інших.

На щастя, є ще декілька інших політологів, які демонструють глибоке розуміння ситуації і об'єктивність їхньої критики. На жаль, не всі.

Журналісти.

Надто панує це поняття, що новина — це щось погане. Це ми перебрали від Західного світу, бо газети краще продаються, якщо містять більше поганих сенсацій.

Не всі газети є такі: New York Times International, в якому міститься багато цікавих статей, з оригінальними думками, описом дуже точно досліджених ситуацій. Хоча й у цій газеті висвітлюють корупцію в Україні, про яку більшість споживачів новин в світі і так вже знають.

Досвід Японії

Я розумію різницю між критичним мисленням і критикою. На жаль, у нас домінує критика, бо мотивацією до критики є конкуренція. А конкуренцію, чомусь, ми вважаємо майже великою чеснотою.

Нам потрібно переходити з часто руйнуючої критики — на співпрацю.

Найкращим прикладом для нас того, що співпраця є більш ефективна, через неї осягається більше, ніж через жорстку конкуренцію — є Японія. У Японії співробітництво пронизує всі верстви суспільства: від найнижчої групи працівників на заводі, до співпраці між урядом і ключовими акторами в економіці.

Конкретизую.

Група робітників допомагають один одному, пробують працювати найбільш ефективно для компанії і роблять пропозиції — не тільки ті, як їхню працю можна зробити ще ефективнішою, а й навіть пропонують великі нові проекти, які передають через цілу ієрархію аж до директорів підприємства.

Конкретний приклад: група працівників в Sumitomo Chemicals запропонували, щоб компанія збудувала хімічний завод в Сінгапурі. Поки проект “подорожував” знизу вгору, усі люди, які могли мати певне відношення до проекту, вже продумували точно, що вони мали б робити для реалізації цього проекту.

І коли Рада Директорів вислуховуала Проект — головний інженер вже предметно звітував, як би цей завод потрібно будувати. Маркетинговий віце-президент — які будуть забезпечувати ринки збуту продукції. Фінансовий віце представив бюджетні кошти побудови заводу і майбутнє збільшення прибутку компанії.

Чому в Японії є така настанова — взаємодовіра і співпраця? Ці цінності народилися з трьох джерел.

Перше — це релігія Синіто, згідно з якою, є багато різних Богів, які співживуть, а люди — це частина всього живого, тому повинні, як Боги, співіснувати.

Друге — це філософська спадщина Конфуція, який приповідав працьовитість, дисципліну й інші позитивні цінності.

Третє — це те, що Японія є природно дуже бідна країна, там майже немає природних ресурсів і немає багато плодючої землі, бо це гориста країна. Тому селяни, які вирощували рис, мусіли спільно будувати канали для поливання полів з рисом і мусіли чесно розподіляти ту воду.

Частиною японської системи відносин між компаніями і працівниками є настанова — “праця на ціле життя”.

Кар'єрне зростання згідно з віком. Профспілки, які були в кожній компанії, робили все, щоб компанія була найбільш прибутковою, і тим самим їхня платня зростала.

Головним мотивом управлінців і робітників було наступне: Японія програла війну США, а через це японці втратили індивідуальну і колективну самопошану. Самоповагу вони могли повернути через реванш, але не воєнний — а економічний реванш, наздогнати і перегнати Америку в своєму економічному розвитку.

У нас в Україні немає призначення від провидіння — тільки конкуренція.

Так, нам треба більше довіряти один одному, менше критикувати — і більше співпрацювати.

Богдан ГАВРИЛИШИН, український, канадський, швейцарський економіст, громадський діяч, меценат, дійсний член Римського клубу